Нас чекає зустріч з вельми цікавими представниками мистецької родини Кубаїв – пані Людмилою та її сином Андрієм, які посміхаються зі світлини. За кадром залишилися голова сімейства майстер художнього литва Василь Кубай і донька-філолог Ольга, оскільки приводом для зустрічі стала спільна виставка мами й сина в Українському фонді культури, де на два тижні піднесено засяяв барвами величний Золотий зал.
Усі ми дедалі більше відчуваємо потребу в захисті душі й тіла в нашому урбанізованому середовищі. Аж ось з'явилась можливість зануритись у особливий світ добра і любові, у природність, дитинство, торкнутися першоджерел. Чистотою-життям просочені дерева, озера, небеса, люди, квіти, птахи...
Народно-декоративна, реалістично-імпресіоністична Людмила Кубай має потужне підґрунтя – у її біографії були надзвичайно мальовничі Львівщина, Тернопілля, Чернівецька область. Київ остаточно сформував її світогляд.
Народний артист України, дійсний член Академії мистецтв України Михайло Чембержі, здається, висловився найвлучніше: “Її роботи – це сни і реалії. Те, що з нею було, і те, де вона ще хоче побувати – від одинокої квітучої грушки в сфері великого міста до золотої хмаринки на карпатських полонинах. Людмила Кубай, сповідуючи філософію екології душі, єднання з природою, бажання відчувати повну гармонію з Всесвітом, безкінечно вивчаючи при цьому глибини власної сутності,– учасниця провідних бієнале з важливих тем, що постають перед людством”.
Її картини – це магічні натяки: бережімо природу, інакше зіллємося зі сміттям, брудом, небуттям. Вона ніби закликає: йдемо до витоків, бо в них сила наших сердець. У її творах чарівність української пісні, наших казок і свят, а цикл “Пори року” – метафорична хода людини по життю. Додамо, що Людмила Кубай не тільки живописець. Вона універсальна, ренесансна людина: майстриня з вишивання, створення гобеленів, батику, декоративної пластики, до того ж викладач у Київській дитячій Академії мистецтв.
Із потужного материнського фарватеру вибирається на власний мистецький простір тридцятирічний Андрій Кубай. Дитя мегаполісу, він усіма силами прагне природи, яка здатна зберегти душу. Він стверджує: “Краса природи завжди є для мене необхідністю, як вода, як сяйво життєдайного сонця, як повітря, як дорогоцінний скарб.
В певних творах Андрія спостережливий глядач може побачити містичність (“Янгол-хоронитель”, “Преображення”), імпресіонізм (“Море”, “Вечір”) і реалізм (“Різнотрав'я”, “Півонії”), декоративність (“Майори”, “Мальви”). Схвалення викликає його тяжіння до релігійної тематики. Андрій торує свій шлях, напрям якого викликає надію – він до любові.
Недарма кажуть, що твори художника – це портрети його душі. Щасливий той, хто відображає її максимально правдиво, шар за шаром знімаючи наслідування, імітації, омани, упередження, злість, сміття. Світ людей потребує світла. Кубаї викрешують його у своїх серцях і дарують. Їх вже ніщо не зверне з цього шляху. Тож, дай Боже, щоб той, хто заблукав, побачив їхнє світло.
– Пані Людмило, на Ваших картинах - земля просотана небесами. І вона напрочуд українська за колористикою, деталями, вигинами дерев і звивами річок. Напевно, це обумовлено Вашими коренями?
– Я народилася в Самборі на Львівщині. Трирічною з батьками переїхала до Бучачу (о незабутні пагорби й річка!) на Тернопіллі. Там пройшло моє дитинство та юність. У шістнадцять років поїхала навчатись у Вижницьке училище прикладного мистецтва. Після того лише в гості приїжджала до батьків. Навчалася чотири роки.
– Вижниця – легендарне музичне містечко, де народився знаменитий ансамбль “Смерічка”, очолюваний Левком Дудківськім. Він згуртував нікому тоді не відомих Софію Ротару, Василя Зінкевича, Назарія Яремчука. А який має вигляд Вижниця?
– Вона розташована в напрочуд мальовничій місцевості: гори, ліс, полонини. Деінде проглядають колоритні містечка на темно-зеленому тлі дерев. Йдеш дорогою і над тобою нависають бескиди. Місто зусібіч оточено Національним природним парком "Вижницький", який багатий на пам'ятки природи: печера Довбуша, скелі Протятого каміння та Соколине око, численні водоспади на річці Виженка, джерела природних мінеральних вод.
Дуже красиво, коли змінюються пори року. Мабуть, відтоді ця тема в моїй душі. Зміни у природі схожі на життя людське. Мені захотілося у своїх роботах відчути душею кожну пору року, проявити невидиме, намалювати весну, літо, осінь, зиму так, щоб вони були схожі на людину.
– І все ж чому Ви стали художником, а не кимось іншим?
– Окрім загальноосвітньої я ще вчилась у художній школі. Згодом постав вибір, де вчитися далі: у Косовському технікумі, у Вижницькому або Ужгородському училищах. Технікум відпав, Ужгород – далеко, отож попрямувала до Вижниці. Взагалі-то хотіла поступити на відділ моделювання одягу, але поступила на відділ художньої вишивки.
– А що батьки підказували? Вони хто, до речі?
– Мати Валентина Іванівна Ковнацька – родом із Житомирщини, тато – Василь Іванович Багрич родом із Кубані. Зустрілись і покохали одне одного на Львівщині. Батько – залізничник (натомість добре малював стіннівки з карикатурами і дружніми шаржами), мати – домогосподарка. Вони і спрямували мене на мистецьку стежину. Я змалечку ліпила і малювала, мені подобалась музика, зокрема, скрипка, я обожнювала балет. Батьки визначили мою долю тим, що віддали не на музику, а на малювання, а балетної школи у Бучачі не було.
– Мальовничий захід України... Тепер зрозуміло, чому ваші картини не урбаністичні, не київські, на них буяє природа, колядують діти, буяють вишні та соняхи...
– Справді, мої картини не міські за тематикою, з присмаком народного стилю, краєвидні, так би мовити. На моє світосприйняття, на творчість також вплинула участь в народному самодіяльному ансамблі “Смеречина”, художнім керівником якого був спочатку Василь Зінкевич, а потім Валерій Васьков. Ми їздили Україною, виступали в народних костюмах. Відтоді в мене любов і пошана до народного вбрання, яке я вивчаю.
– Бачите як: Ротару, Зінкевич, Яремчук – згуртувались у “Смерічці”, а Ви танцювали у “Смеречині”. Тому, певно, і вийшли у великі люди.
– Авжеж (сміється). Коли все сповнене поезії, неможливо не співати, не танцювати, не малювати.
– Чи були у вашому житті доленосні вчителі-наставники?
- Я постійно зустрічала людей, котрі порадами-підказками направляли мене. У Вижниці моїми вчителями були дуже досвідчені майстри, члени Спілки художників України й талановиті викладачі Валерій Павлович Жаворонков, Віталій Якович Косович, Надія Василівна Кукош, Нонна Дмитрівна Семака.
– Яку ще освіту здобули?
– Навчалась у Москві в Народному заочному університеті мистецтв. Завдання відправляла бандеролями, отримувала рецензії. Три курси провчилася, та народився Андрійко, року не вистачило для отримання диплому. Згодом, коли діти підросли, надолужила – закінчила Київський університет культури і мистецтв за спеціальністю “Менеджер модельного бізнесу”. Це вельми різнопланова освіта. Було дуже багато предметів: від історії мистецтв, костюму, моделювання одягу, до макро- і мікроекономіки. Це все стало в пригоді.
– Яким чином Ви вкорінилися у Києві? Як потрапили в Дитячу академію мистецтв?
– Після училища спочатку відпрацьовувала два роки в Білорусі. А мого майбутнього чоловіка Василя Кубая, котрий також у Вижниці навчався, направили на роботу до Києва в Інститут проблем литва – для відродження художнього литва в Україні.
– Ого, не багато, не мало!
– Коли у нас відбулося весілля, мене у столиці не приймали на роботу і не прописували, я ще півроку працювала у Борисові Мінської області. Та врешті завдяки роботі чоловіка, його творчим здобуткам і я мала честь у 1978 році узаконитися в Києві. Працювала художником по вишивці. Займалась художнім оформленням – робила розписи на стінах. Останні шість років працюю у Дитячій академії мистецтв.
– Дітей якого віку навчаєте?
– З шести до одинадцяти років, перший-четвертий курс. Викладаю живопис, декоративно-прикладне мистецтво. Ми опрацьовуємо чимало тем, присвячених народним традиціям, зокрема малюємо свята, образи пісень. Спочатку прослуховуємо музичний матеріал, розбираємо, яка в кожному творі історія. Дітки фантазують. Зрозуміло, я допомагаю, надихаю, стимулюю, – і діти виконують роботи, які дуже подобаються всім, адже Академію відвідують багато різних людей.
– Ви навчаєте діток, “ставите” руку й око. А вони Вам щось підказують? Звісно, я не маю на увазі словесні поради. Скажімо, Ви подивилися дитячий малюнок і збагнули: “Яка цікава ідея, як оригінально зображено!”. Й асоціації починають виводити на якісь сюжетні ходи, деталі, композиції...
– Поки що ні, я ж даю дітям початкову школу. Надихаю-спонукаю, допомагаю, приділяючи багато уваги законам композиції, кольорознавства. Розвиваю фантазію. Ми чимало малюємо, зокрема фантастично-декоративного: тварин, риб, пташок, метеликів.
– А чи малюють діти замість риб і пташок якихось чудовиськ? Адже вони дивляться телевізор, який щодня показує “ужастики”.
– Якось мене викликали на заміну: захворів учитель скульптури. Приходжу до підготовчої групи чотирирічних малюків, у нас і такі є, дивлюсь, які ескізи вони намалювали, щоб далі ліпити з пластиліну. Питаю у хлопчика: “Що це в тебе таке?” Відповідає: “Супеймойстрік”. Не можу зрозуміти, перепитую, врешті здогадуюсь: “супермонстрик”. Другого запитую: “А в тебе що?” – “Гірка-чудовисько”. У третього також якась потвора. Тільки одна дівчинка намалювала тваринку, яку можна побачити у природі. Довго довелось їх відмовляти, щоб вони цих монстрів не малювали й не ліпили.
– От вам і вплив середовища. Можна намалювати ласкаве сонечко або дракона, який це сонце жере. Цікаво дізнатися, що переважує у психології сучасних діточок: негатив чи позитив? До чого врешті вони на уроках приходять?
– Здебільшого діти у цьому віці добрі і чисті. Звичайно, є “важкі”. Дехто, напевно, вдома “прилипає” до телевізора, дивиться агресивні мультики. Ці діти відрізняються поведінкою. Некеровані, не хочуть працювати, знаходять всякі причини-відмовки, скільки їх не заохочуй. Граються, чіпляються до однолітків.
Та слава Богу, більшість дітей чудові. Відчувається, що батьки ними займаються, контролюють. Малюки читають і дивляться те, що виховує любов і доброту, а не породжує агресію. Взагалі-то нечасто трапляється, щоб хтось малював монстрів. У нас, до речі, все починається з ескізів до заданої теми, малюємо кілька варіантів, потім вчитель вибирає найкращий. Тоді дитина підшукує колористику. От ви запитували, чи не підказують щось мені вихованці. Почуття кольору в дітей розвинене від природи, у одних більше, у других менше. Бува дитина у шість років так красиво, гармонійно підбирає кольори, що мене це захоплює та вражає.
– А що маленькі “академіки” іноді відчубучують на уроках?
– Якось у нас була тема “Українська народна казка”. Кожна дитина мала вибрати собі казочку, тому спочатку переглядали літературу, я читала казочки, розповідала, діти згадували. Хто знав - починав малювати. Один хлопчик ніяк не міг сісти працювати, крутився, розмовляв, підходив до інших, заважав. Я врешті “пригрозила”: “Іллюшо, якщо не перестанеш гратися, то підеш за щоденником”. А він боявся запису у щоденнику – батьки сваритимуть. Тим часом я підійшла до дівчинки Єви, яка малювала казочку “Коза-дереза”. Нагадую їй: “У казочці дід у червоних чоботях, а ти намалювала сірі. Спробуй намалювати червоні”. А Іллюша вже так розійшовся, що заважав мені урок проводити, та я казочку далі зачитую: “Встав дід на воротях у червоних чоботях і запитує: “Кізонька моя мила, кізонька моя люба, що ти їла, що ти пила? А кізонька йому і каже...”. І в ту мить, коли Іллюша занадто розшумівся, я перериваю казку, і кажу: “Іллюшо, я що тобі сказала, іди принеси щоденника”. Діти всі принишкли: “І що, кізонька так сказала?”. Тобто вони сприйняли це за чисту монету. Потім хлопчик Мирославчик цілий рік нагадував: “А кізонька йому і каже: “Ілля, іди принеси щоденник”.
Або ще таке. Дівчинка прикладає лінійку до аркуша, щоб провести пряму лінію. Я кажу: “Ні, Олечка, від руки, обов'язково від руки, щоб рука була міцною, навчилася гарно проводити пряму лінію. “Добре”. Відійшла до іншої дитини. Та чую, Оля плаче. Повертаюсь: “Що таке?”. – “А я не можу від руки”. Виявляється, вона намагалась вести олівцем по конфігурації руки і... виходила кривуля.
– На Ваших різдвяних картинах зображені діти. Чи не зі своїх вихованців Ви їх змальовуєте?
– Певно, я їхні зовнішності акумулюю. Бувають і конкретні прототипи. Один неслухняний непосидючий хлопчик коли посміхався, вражав цікавою щирою посмішкою. Щоб себе трошки заспокоїти, я намалювала дружній шарж. Дивлюся схоже, вловила. Потім я цю посмішку перенесла на картину. Звичайно, працюючи з дітьми, вивчаю їхню міміку, вирази облич. Це допомагає у створенні картин. Діти всі дуже вродливі, бо мають ще чисті, щирі душі.
– На жаль, нинішні діти погано знають народні традиції, в тому числі різдвяні свята. Колядування зазвичай зводиться до банального випрошування: “Дайте, дядько, гроші, будете хороші”. Ви ці дійства-щедрування відтворюєте на своїх картинах, тож, напевно, добре їх знаєте зсередини?
– Я виросла в Західній Україні, де ці традиції живі досі. На картинах зобразила майже те, в чому сама брала участь. Діти невеличкими гуртами ходили від хати до хати і співали. Люди їх дуже чекали, готували всілякі гостинці. Якщо в якусь хату не заходили колядники, це вважалось поганою прикметою. Для мене це було святом серця. Пригадую, коли я була підлітком, ми всім класом колядували (нас було 34 особи): ходили до оселі кожного однокласника і принципово відмовлялися від всяких гостинців, – від чистого серця вітали людей із святом.
– Ви виставляли ваші роботи в Академії, тобто за місцем роботи?
– Живопис – ні. А от батик і гобелени – так.
– Виявляється, окрім вишивок і живопису, Ви ще створюєте батики і гобелени?
– Так, в Академії я демонструвала цикли “Пори року” і “Дванадцять місяців” в цих техніках.
– Виходить, Ви універсал, майстриня на всі руки. Вишивка, батик, гобелени, малярство, викладання. Що бере верх?
– Живопис переважує. Якщо певний час не малюю, тоскно стає на душі, я малярством себе лікую, все стає добре, я відчуваю себе щасливою. Мене захоплює пошук відтінків кольорів, композицій. Деякі ідеї приходять уві сні. Мабуть, бажання творити спонукає на це підсвідомість.
– Мабуть, Катерина Білокур і Марія Примаченко овіяли Ваші картини своїми крилами, адже Ваша творчість також насичена духом народного малярства, яке найкраще відкриває і зображує душу рідної землі, суть українського характеру. Ще накладає відбиток робота з дітками. А вони – наївність, чистота, не скаламучене джерельце.
– Якщо визначати жанрово, то мої картини радше декоративний живопис, в якому присутній імпресіонізм (враження). Зупинюсь на своїй, певно, найхарактернішій серії “Пори року”. Як вона з'явилась? Їхала в автобусі і побачила на склі візерунки, зроблені Дідом Морозом, себто фрагменти обличчя й руки якоїсь королеви. Вдома зробила ескіз, потім нафантазувала й у мене з'явилась... “Осінь”. Поєднано три місяці місяців: вересень – зелене листя; жовтень – жовтаво-багряне вбрання, листопад – опадає листя. Починаються сніг, дощ. Усе поступово переходить в зиму. Після того я збагнула, що напрошується серія. Намалювала “Весну”, “Літо” і “Зиму”.
В основу кожної композиції покладено три дерева, адже Бог триєдиний. Скажімо, “Весна”: два стовбури з обох боків, а посередині – розгалуження гілочок, також ніби крона, але разом з тим це символ-уособлення дівчини-весни. Три пташки прилетіли – березень, квітень, травень. З'являються бруньки на деревах, розквітають квіти, прокльовуються листочки... Отже, я показую весну як наречену, як відродження, як початок нового життя після зимового сну. І звісно, душа людська пробуджується від черствості, стає добрішою, красивішою. Якщо у жінки-осені свіча догоряє, ледь зігріваючи пальці, то у дівчини-весни вона яскраво сяє проліском. Картини “Літо” і “Зима” теж мають в основі триєдність і характерні стани природи, але знову таки несуть сяйво доброти – у соковитих ягодах вишень і блиску диво-сніжинки.
– Що Ви хочете довести своєю творчістю? Яку мету ставите перед собою?
– Хочу відбутися як художник, знайти свій почерк, заявити про себе. Мрію про такі обставини, які дадуть мені можливість активно працювати творчо. Хочу відобразити Україну, у найближчій перспективі розкрити тему українських народних свят і пісень. Звісно, прагну свої роботи показувати людям, дарувати їм гарний настрій.
Щоб відчути і відобразити народну серцевину, Ви, певно, вивчаєте фольклор, етнографію, “риєтесь” у книжках, альбомах, відвідуєте виставки, музеї, здійснюєте творчі поїздки?
Так, має бути необхідний запас знань. Тож на даному етапі опрацьовую українські народні свята й пісні, настільною є література Скуратівського та Кара-Васильєвої. Все має збігатися: краєвид, вбрання, предмети. У мене є картина “Українська народна пісня”. Аби її написати, я шукала літературу, вивчала детально костюми. В етнографічній оправі рельєфніше проступає сюжет, історія людини, пісні, життя, кохання, вдалого чи невдалого. Аби більш детально, влучно, правдиво зображувати побут, вбрання, звичаї, притаманні певним територіям, треба їх вивчати до найменшої дрібниці. Щоб вони відчувалися на картині на рівні духу, атмосфери, аури, що неможливо пояснити словами, але можна донести пензлем і фарбами.
– Чи вся Ваша сім’я мистецька?
– Фактично вся. Чоловік Василь, як я вже сказала, займається художнім литвом, виконує весь “ланцюг”: ескіз, модель, виріб. Це речі, які прикрашають побут, і витвори мистецтва: від бра, дверних ручок, решіток тощо до дивовижних композицій на будь-які теми.
Син Андрій закінчив Київський державний інститут декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені Михайла Бойчука по спеціальності “художня кераміка”, зробив чудову дипломну роботу. На його курсі, до речі, зібралась потужна когорта хлопців, замість достатніх для диплому трьох витворів, кожний зробив по тридцять. Андрія, як і мене, теж захопила тема “Пори року”, але він втілив її у кераміці, зокрема, в глечиках. Брав народні, так би мовити, форми і придумував свій декор, орнаментику, візерунок, колористику: зима – холодні відтінки; весна – коричневі (земля звільняється від снігу); літо – різнобарв’я; осінь – золотаві тони.
Андрій здобув ще одну вищу освіту – закінчив Київський славістичний університет за спеціальністю «Країнознавство». Бажання творчості всеперемагаюче. Через те, що в сина зараз немає можливості працювати з керамікою (потрібні окреме приміщення, піч, глина...), він зосередився на живопису, малює. Якщо виникне необхідність у більшій професійності, буде ще вчитися. Але найголовніше – працювати і працювати.
Доня Ольга змалечку теж любила малювати, ліпити. Вчилась у музичній школі. А поступила в Інститут іноземних мов, нині працює перекладачем. Але мова невід'ємна від творчості.
– А тепер запитання до Вас, Андрію. Ви повторюєте доволі стандартний шлях багатьох українських керамістів: займаєтеся живописом. А це окремий світ, який потребує школи. Як поповнюєте фаховий багаж?
Андрій Кубай: – Щодо нестачі вмінь і розуміння образотворчого мистецтва, то, сподіваюсь, зможу розраховувати передусім на спілкування з художниками, які вже досягли високого рівня, зробили багато виставок, презентують себе на міжнародному ринку. Кераміка залишається для мене живим дієво-корисним знанням. Я не забуваю її, навідуюсь у майстерню до друзів, інколи створюю художні речі, але здебільшого побутового, утилітарного значення. Ті ж горщики, вазочки, глечики, підлогові кашпо (лаштування для квітів), і взагалі все, що можна використати в домі, на дачі.
Мені здається, що найшвидшим, найпереконливішим і найбільш дохідливим методом донесення інформації, яка є в моїй голові та серці, є саме образотворче мистецтво, зокрема, графіка та живопис. І у цій справі треба постійно й наполегливо вправлятися, аби досягти гідного рівня, бо існує велика конкуренція, адже живописців незрівнянно більше, ніж керамістів. Але я сподіваюсь знайти свою нішу, і на цьому шляху не збираюсь здаватися.
– Кожний життєвий виток породжує нові теми. А чи знайшли Ви свою тему на теперішньому життєвому етапі?
– Не стверджуватиму, що винайшов щось нове, про що можна крикнути. Я шукаю, я в процесі, але “позитивну жилу” відчув. Це особливо треба підтримувати і плекати в мегаполісах.
– Що саме?
– У мене, як і у кожного українця, має бути взаємозв'язок із природою. Це перше. Друге, нагальна потреба для мене – пошук вищих матерій, тобто філософських, світоглядних речей. У цьому, мені здається, Київ якраз є тим величезним інформаційним котлом, в якому людина може їх знайти. Та найголовніше – не загубити первозданний потяг до природи, любов до живого. В Києві це дуже складно, особливо людині, яка намагається черпати позитив саме зі споглядання природних явищ, бо в урбаністичному місті формуються свої демонічні потоки. Всотуючи інформацію мегаполіса, яка зомбує і диктує “правила гри”, можна загубитися й забути, хто ти є, стати гвинтиком у системі. Але я намагаюсь знаходити позитив навіть серед залізобетонних коробок, адже ще лишаються два ботанічні сади, світанки та сходи сонця, Дніпро... Треба вириватися в Карпати, до Криму, в інші оази, запасатися етюдами, щоб вистачило роботи до весни.
На жаль, життя українського художника надскладне. Чимало грошей доводиться витрачати на фарби, полотно, пензлі, багети тощо. Але, заради позитиву в собі і в соціумі, треба акумулювати його в картинах, влаштовувати виставки. Овчинка варта вичинки. Створення власного творчого світу, мистецтво – це засіб психологічної рівноваги, це противага негараздам, сатанізму, попсі. Донесення, впровадження, закріплення творів мистецтва в суспільстві це, напевно, і є основна місія художника.
Митець приводить людей до тями, сам уникає диктату й інших очищує, лікує, визволяє. Погодитись на меншу роль – означає бути звичайним ремісником-заробітчанином. Тут уже слід вибирати. Мрію малювати такі картини, з яких би людям посміхались вічні цінності – краса, віра, надія, любов...
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
Нас чекає зустріч з вельми цікавими представниками мистецької родини Кубаїв – пані Людмилою та її сином Андрієм, які посміхаються зі світлини. За кадром залишилися голова сімейства майстер художнього литва Василь Кубай і донька-філолог Ольга, оскільки приводом для зустрічі стала спільна виставка мами й сина в Українському фонді культури, де на два тижні піднесено засяяв барвами величний Золотий зал.
