Є серед індустріально-транспортного ревища в серці Києва на Печерську незбагненно затишний зелений закуток, де у висотці мешкає 88-річний письменник Анатолій Дімаров, котрий вражає гострим розумом, веселою вдачею, почуттям гумору, іронією і працездатністю. Вікна його квартири справді виходять у зелену тишу, а саме помешкання освітлене світлом книжок і колекцією різнобарвного каміння.
Поруч з живим класиком української літератури – сонячна, вірна дружина Євдокія Несторівна, в котрій злилися професіонал-фізик і письменниця. Друг-соратниця не тільки підживлює оптимізмом (звісно, це взаємний процес) свого видатного чоловіка, а й залюбки пригощає гостей цікавими розмовами й смачнючим борщем. Благословенний Богом тандем!
Та ось ми з Анатолієм Дімаровим вкотре усамітнюємось, і він огортає моє серце чорноземом досвіду, вражень, споминів, зазирань у завтра. Він містично вражає-приголомшує тим, що знає все про наше життя і відчуває-розуміє майбутнє. За 88 років він та-а-ке пережив. І з нього не вивітрилися безпосередність, скромність, жага допомогти. Йому постійно телефонують і запрошують на всілякі заходи, звертаються за порадою. Приміром, він зараз азартно допомагає вченому Анатолію Кіндеревичу, який винайшов феноменальну енергетичну установку, здатну вичистити і перетворити в енергію запаковану у химерний саркофаг Чорнобильську АЕС.
Анатолій Андрійович сповна володіє чеснотами, які розгубили набагато молодші його співвітчизники. Правда для Дімарова – синонім життя.
Українці страждають багатьма вадами, але випирає жага декларувати і чубитися. Анатолій Дімаров ніколи нічого не декларував і, не поступаючись принципами, консолідував навколо себе здорове і чесне оточення. З його біографією нема потреби декларувати, тобто базікати про високе, а робити низьке. Цей неймовірно битий життям чоловік затято видряпує в людині найкраще, найсвітліше.
Щоб стати хорошим письменником, Анатолій Дімаров отримав від долі унікальні передумови. Народився 17 травня 1922 року в Миргороді на Полтавщині в хліборобський сім'ї. Щоправда, рідним для нього був хутір Гараськи. Батька записали в куркулі. Щоб врятувати сім'ю від Сибіру, Андроник Федорович Гарасюта відправив дружину з двома малими синами з хутора. Їй удалося поміняти дітям метрики, прізвище – на своє дівоче... Через багато років сини ще побачилися з батьком, а Анатолій навіть трішки жив з ним під Харковом, де старого Гарасюту як гарного хазяїна на свій страх і ризик (не мав же "надійних" документів) прийняв пасічником керівник однієї установи. Згодом керівника самого репресували, Гарасюта змушений був звільнитися – і пропав безвісти на життєвих перехрестях...
Анатолій на своїй шкурі відчув жахи голодомору. З перших днів війни – на фронті. Пошматований-понівечений кулями, осколками, контузіями юний Анатолій Дімаров потрапляє в окупацію і стає командиром партизанського загону.
У мирний час поринає в суцільний неспокій – бо пише про те, що пережив. Дуже часто переступає через "червоні прапорці", змальовуючи примусову колективізацію, голодомор 1932-1933 рр., масові репресії – відрізки історії, на які було накладено суворе табу. Редактори й цензура викреслювали сторінки, обривали сюжетні лінії. Насамперед йдеться про його романи "І будуть люди" (1964) та "Біль і гнів" (1974-1980 рр.) – історичну епопею про український народ, його долю у XX столітті. Як результат – з обох творів вилучено близько 300 сторінок (майже ціла книжка!). Та навіть урізаний варіант "Болю і гніву" 1982 року був удостоєний Шевченківської премії.
Дімаров пройшов жахливу "школу ізгоя": в Україні його абсурдно оголосили антисемітом № 1. "Цар пропаганди й агітації" комуніст Маланчук виніс вердикт: "Хай Дімаров походить в чорному тілі". В роки поневірянь письменник стає... геологом і потрапляє в найекстремальніші місця радянської імперії: Ала-Тау, Алтай, Забайкалля, Кавказ, Памір, Тянь-Шань, Урал...
За будь-яких умов Анатолій Дімаров активно пише. Почавши зі збірок нарисів, оповідань і новел, створює епічні романи. Стає автором захоплюючих книжок для дітей (в тому числі казково-фантастичних): "Блакитна дитина", "На коні і під конем", "Про хлопчика, який не хотів їсти", "Для чого людині серце", "Друга планета", "Тирлик". Та найулюбленішим жанром письменника в роки творчої зрілості стають "історії" – сільські, містечкові, міські.
Нині Дімаров з незгасною наснагою працює над дуже стислими афористичними оповідками-притчами.
– Анатолію Андрійовичу, як Ви розпочали свою літературну кар'єру?
– Під час війни, коли Ворошиловград ще був під фашистами, у звільненому райцентрі Марківка зупинилась редакція "Радянської України". Там же перебувала моя евакуйована мама-вчителька, і я після поранення до неї добрався. Партизанив у густих лісах понад Дінцем (Ізюмський і Червонолиманський райони), або ще, як кажуть, "бандитував", адже на бандерівців німці казали "бандити", і якби вони піймали і повісили нашу групу, теж написали б – "бандити". Почерк дій був схожий.
Коли від німців звільнили й Ізюмський район, мама, знаючи про мою мрію поступити в інститут журналістики (в сороковому році хлопцям шлях до вишів був перекритий, усіх мобілізували: Сталін готував напад на Німеччину), взяла книжечку з моїми віршами і пішла до редакції "Радянської України".
– Отже, Ви починали з віршів?
– Так. До війни я за свій вірш навіть одержав третю премію (сто карбованців!) на Всесоюзному конкурсі, яким керував відомий поет-пісняр Лебедєв-Кумач. Чиргикаючи дитячі вірші, звісно, і Сталіна прославляв, і партію. Мама понесла ці спроби в редакції, там сказали: "Добре, ми перевіримо, як він поводив себе в окупації, а тоді відповімо".
– І як Вас перевіряли?
– Головний редактор Андрій Чеканюк послав Юхима Лазебника у Червоний лиман перевірити, хто такий Дімаров. Може, поліцай чи зрадник. Перевірник попрямував до КДБ. А там про мене вже знали, тричі викликали, я писав доповідні про діяльність загону, який організував, кадебісти дуже дивувались результатам наших вилазок. Ми діяли методом Нестора Махна: удень перебували вдома, а вночі тривожили німців. Органи ретельно перевірили наші подвиги, більше того – начальник-кадебіст запропонував мені вступити в училище КДБ. А я засумнівався, мені журналістом хотілося бути. Відкараскався, одне слово. В підсумку смертельної небезпеки уникнув, бо могли за часів Хрущова розстріляти разом з Берією, коли органи чистили. А тоді сказали: "Добре, подумай. Такої честі удостоївся лише ти на всій звільненій території".
Справді, за що я удостоївся такої честі? Моїм партизанським діям передувало таке. Я був тяжко поранений на двадцятий день війни. У липні 1941-го отримав сім автоматних куль у руку. Під ногами міна вибухнула, але кістку не перебило, тільки осколками зачепило. Контузія. Через два роки ще контузія. З 1943-го я був непридатний для служби – інвалід ІІ групи. Потрапив в окупацію. Коли Сталін кинув у наступ від Харкова восьму і дев'яту армії, вони потерпіли жахливу поразку, німці заманили і розгромили їх на Дінцю. Трупів і зброї валялося – ступити ніде.
Мені тоді було дев'ятнадцять років, другу Миколі Сушку – сімнадцять, ще двом хлопцям – по шістнадцять. Як "досвідчений фронтовик" я організував з них партизанську групу. Натаскали у бліндаж зброї і боєприпасів. Особливо нам подобались танкові кулемети, заряджені трасуючими кулями. Якось у селі Студенок на ніч зупинилась німецька каральна експедиція, як навмисно на 7-8 листопада – дату Жовтневої революції. Прибуло двісті душ, загін мав ще підсилитися околишніми поліцаями і відправитися на облаву у знаменитий Холодний Яр нищити партизанів.
Я гукнув хлопців (згодом у нас ще був п'ятий, хоч поліцай, але ми йому дуже довіряли, мій друг). Це був наш перший збройний виступ проти німців. Озброїлись кулеметом, автоматами, гранатами. Оскільки я майже не бачив, був контужений, правим вухом не чув, то озброївся автоматом, ніс дуже важкий мішок з дисками для кулемета: щоб на всю ніч вистачило стріляти.
Диспозиція була така. На початку лісу нашими військами були залишені окопи. За метрів триста жила баба-самогонниця. Німецьке начальство карального загону зібралось в її хаті. Поліцаїв на ночівлю розкидали по селу. Ми засіли, дивимося, вікна сяють. Я наймолодшим хлопцям – Григорію Лобку і Костю Карпунову – даю завдання: одному – на один кінець села, другому – на другий, закидати гадів гранатами і обстріляти з автоматів. Ми з Миколою Сушком влаштували іншу позицію. Він, до речі, про себе казав: "Я начальник штабу". Сміх і гріх, четверо шмаркачів, але начальник штабу був. У Сушка були волячі нерви – він нічого не боявся, я вперше в житті зустрів таку людину. Отже, він заліг за кулеметом, і все поривався стріляти, я стримував "Жди, жди вибухів і пострілів, щоб разом". Коли врешті залунали вибухи і стрільба з автоматів, ми й сіконули по освітлених вікнах самогонниці. Німці рачки почали вилазили з хати. Коли Микола перезаряджав кулемет, вистрілявши диск, я щосили ревів: "Батальон, слушай мою команду! Первая рота налево, вторая направо!" Вороги добряче відстрілювалися, кулі буквально терлися у нас над головами. Щоправда, половина по луках розбіглися. Ось і два наші хлопці підбігли, стрибнули до окопу. Кричать: "Тікаймо, оточують". Я Сушкові: "Микола, давай забиратися у ліс, бо не вирвемося", а він: "Поки не достріляю всього диска, я не здвинуся". І ми чекали, поки він дострочить. Схопили кулемет, автомати і – в ліс. Каральники з переляку стріляли до самого ранку. Викидали всі міни. Ми цей загін по суті повністю обеззброїли. Вояки ганебно ретирувалися до Червоного Лиману. Написали звіт, що на них напав батальйон парашутистів, вони героїчно відбили його, але у зв'язку з тим, що боєприпасів не лишилося, повернулися назад. Командира за цей "подвиг" нагородили залізним хрестом, багатьох – медалями. Ми в ту ніч втекли у лісництво в глибині лісу, там жила жіночка, її чоловік-капітан на фронті воював, ми їй довіряли. Зброю сховали, повернулися-розійшлися по домах. Перелякана мама плаче: "Де ти був?" – "У дівчат застряг". – "Ой, ти доходишся до дівчат...".
Отже, редактор "Радянської України" отримав на мене характеристику, що я наднадійна людина, мрію працювати у газеті. Видно, непоганою людиною був начальник КДБ, не покарав мене за те, що я відмовився від честі бути курсантом училища КДБ, добре відрекомендував. Лазебник забрав мене до штату редакції. Я спершу коректором був. Бачив в редакції багатьох письменників-фронтовиків, зокрема Андрія Малишка, Олександра Довженка, він до мене підійшов, подивився (я був блондином, в німецькій формі, навіть не зняв есесівського значка), каже: "Ідіть до мене в групу, артистом будете". – "Ні, я газету не кину".
Отак досі пишу.
– Ви, по суті, є учасником кількох епох. Буремний історичний період перед війною; війна; відбудова країни і "розквіт розвиненого соціалізму". Нині – епоха незалежності: дико-капіталістичне дивне життя, довкола багато розгублених і втомлених людей. А Ви, як і раніше, активно працюєте. Яка шалена сила тягне Вас до письмового столу?
– Письменництво – це різновид болячки. Справжні письменники всі до одного – шизофреніки, щоб ви знали, вони не можуть нормально жити. Суцільний акцент на творчості. Коли письменник щось клепає, його не відірвеш, він забува про все. Іноді дивні речі робить, такі, що нормальна людина не чинить. Адже граничної напруги сягають і біль, і радість, і розчарування страшне, коли відчуєш, що не так пишеш. А бува, задереш голову до неба, коли вдалу фразу змайструєш...
– І що нині майструєте?
– Я перейшов на дуже стислі оповідки, які регулярно публікую, оце нову порцію підготував.
Я все життя йшов до стислої форми, коли словам тісно, а думці просторо. Навіть коли класиків намагався наслідувати, я із себе щось та вичавлював.
– Багатослів'я?
– Та не тільки багатослів'я. І так звану образність надмірну і певні стильові прийоми. Виробляючи свій стиль, я за життя поміняв три стилі. Фактаж примушував, тема, над якою працював. Коли дійшов до великих епічних полотен на кшталт "І будуть люди", то, звичайно, без розлогого стилю не можна було обійтись. Згодом перейшов до історій – сільських, міських, містечкових. То вже зовсім інший стиль. І не тому, що я хотів штучно його поміняти, сам матеріал підказав мені: тільки отак пиши, інакше не смій. Тепер пишу надзвичайно стисло, аби читач прагнув дізнатись, що далі. А далі нічого... Тоді читачеві доводиться дофантазовувати за мене. Це, як на мене, найбільше залягає в його свідомість. Я вже багато відгуків маю на ці оповідки.
Важко працювати. Особливо над комічними темами. У світовій літературі письменників, які писали комічні речі, можна перерахувати по пальцях однієї руки: Джером К. Джером, Марк Твен, о'Генрі, Чехов, Остап Вишня... Одиниці. Дуже трудно писати смішно, щоб людина, читаючи, хоча б усміхнулася, я вже не кажу – розреготалася.
– А чи схильні Ви до сатири? Я одразу пригадую Ільфа і Петрова, Зощенка, Войновича.
– Це блискучі сатирики. Я більше схильний до гумористичного усміху, навіть над вчинками поганців, я їх не викриваю, радше сміюся над ними. Але наше невдале життя допекло до того, що вже почав писати сатиричні речі. Двадцять років незалежності ми не можемо вилізти з ями, у нас іще сидить оте, про що правильно казав Остап Вишня: "Налякали так, що триста років будемо труситися". Недаремно ж Мойсей сорок років водив євреїв по пустелі. А ту пустельку за п'ять днів можна перейти, а він водив і водив, щоб перемерло те покоління, яке несло в собі страх і фарисейство. Це природна закономірна річ. Я радію, що мій син мислить уже інакше, ніж я, а онук мій ще інакше, – бо ж не буде розвитку суспільства.
Не хочу нікого лаяти, в свою віру навертати, тим паче проклинати, якщо молоді щось неправильно роблять, як мені здається. Типу: ну чого ви привселюдно демонстративно цілуєтесь? Правда, те, що дівчата курять, мене дуже засмучує, це страшна річ, це вже, знаєте, виродження нації...
– Я ходжу на роботу повз Університет культури та мистецтв. Він постійно обліплений дівчатами, які затято смокчуть отруту. Думаєш: коли ж вони навчаються? Цей університет виглядає як головна столична курилка. Сумно.
– Отака дурна мода-пошесть. Там дівчата відносно дорослі, а я щодня бачу (поруч з моїм домом – школа) 12-13-літніх, які жадібно смокчуть цигарки, про пацанів уже на кажу.
Гендерна політика до добра не доведе. Ми з дружиною були у сквері поруч з площею Слави, де пам'ятник і Вічний вогонь. Прийшла компанія модно вбраних молодих дівчат і хлопців із школи, про яку я казав. Крутим спуском хлопці почали спускатися, побігли, за ними – дівчата. Жоден кавалер не підстрахував дівчину, не допоміг, щоб вона не впала. Потім хлопці видряпались нагору, за ними – дівчата, знову таки жоден не здогадався руки подати. Що це за виховання?
– А хто Вам руку допомоги подавав? Кого з друзів Ви найчастіше згадуєте добрим словом?
– Я за своє важке життя навчився навіть з ворогів робити друзів. І прагну ніколи не сваритися з друзями. Бережу їх як найвищу коштовність. У мене багато друзів-однолітків пішли за межу вічності, такі як Олександр Бєлов у Львові та Олександр Дяченко (обидва видавці) – з ними я дружив душа в душу, ми вірили один одному, у нас таємниць не було, коли навіть стіни, як кажуть, мали вуха і стелі стежили. Добром згадую Григорія Полянкера, Михайла Пархомова. Про Михайла колись редактор "Перця" Федір Маківчук сказав: "О, у Спілці єдиний козак знайшовся, та й той жид". Чому так сказав? Бо єврей Пархомов мав гідність і вчинив по-чоловічому. Секретар парторганізації Спілки письменників Богдан Чалий (стерво страшенне) базікнув: "Та який Пархомов воїн? Де він на фронті воював? Ховався за спини солдатів та подалі тікав". А Пархомов мав бойові нагороди, навіть медаль "За відвагу", якою нагороджували в рідкісних випадках тільки солдатів (а от орден Червоного прапора можна було учепити нізащо). Отож Михайло у Спілці письменників підійшов до Чалого і як уріже йому по морді. Збив з ніг, той повзав і шукав окуляри. Після цього Чалий не всидів в поважному кріслі, – ну як тримати секретаря парторганізації з побитою пикою?..
Я дуже поважав Пархомова й інших друзів-євреїв. Та це не завадило проголосити мене антисемітом номер один в Україні. Навіть була заява в Організацію Об'єднаних націй від групи чорних товаришів.
– Отакої! За що?
– За те, що я Ізю Тельмана, так званого драматурга, "завернув". Я працював головним редактором у видавництві "Радянський письменник", яке тоді п'єс не видавало, цим займалося видавництво "Мистецтво". Він туди поткнувся, а там його п'єсу зарубали, приніс до нас з вимогою її надрукувати. Я прочитав. Відверто сказав в очі: "Ви написали графоманську річ, друкувати її не можна". Він схопився: "Ну, антисемит проклятый, ты кровью будешь плакать!".
Після того проти мене критики на кшталт Санова і Стебуна розгорнули шалену атаку. Дійшло до того, що секретар ЦК КПУ з пропаганди і агітації Маланчук сказав: "Хай Дімаров походить в чорному тілі". Мене звідусіль погнали. Я п'ять років не міг копійки заробити ніде, всі мої твори з видавничих планів зняли. Вижив завдяки зарплаті дружини, від якої жодного слова докорів не почув.
Моя книжка "І будуть люди" лежала в ООН як приклад антисемітизму в Україні. Ще був позов до генерального прокурора СРСР Руденка, бо чорні люди знайшли якогось фронтовика, котрий вимагав віддати мене під суд. А глашатай партійної лінії, якого найбільше читали на війні, Ілля Еренбург, в останньому томі своїх спогадів присвятив мені як расистові і антисеміту дві сторінки.
– За що ж така честь?
– У своїх творах я виводив характери-образи людей різних національностей, зокрема українців, росіян, грузинів, євреїв. В кожному народові є порядні і покидьки. У романі "І будуть люди" змалював, скажімо, дуже позитивний образ єврея Гінзбурга у ранзі секретаря райкому партії. Він мав з людьми зв'язок, був хорошим чоловіком. А погорів на тому, що написав листа Сталіну, протестував проти насильницької колективізації. Його виключили на губкомі з партії, зацькували, і він застрелився. Вивів також образ ката Ляндера, начальника ОГПУ. Є фактом, що євреї в радянських каральних органах в Україні зазвичай обіймали керівні посади. Коли я писав роман, то працював з архівами. В газеті "Більшовик Полтавщини" (за форматом як московська "Правда", але на дуже поганому папері) на останній сторінці побачив набрані дрібним шрифтом сотні прізвищ, а вгорі – шапка: "Розстріляні твердоздатники". І внизу підпис: "Начальник ОГПУ Полтавської губернії Ісаак Ляндер".
– Це який приблизно рік?
– Ці злодійства були ще за життя Леніна, коли лютувала "продразверстка". Людей, які вміли працювати, розстрілювали. Команди давали такі, як Ляндер. Розстрілювали і наші хохли-міліціонери з задоволенням, що там казати. Ця правда життя проскочила б, якби я не забракував безпорадну п'єсу Ізі Тельмана.
– В підсумку відбулося чергове радянське свавілля: за те, що Ви не пропустили графоманію і об'єктивно зобразили життя, Вас проголосили антисемітом.
– Виходить так. До речі, характерний епізод. Коли Тельман зайшов у ресторан "Еней" у Спілці письменників, Ростислав Самбук, теж мій друг, запитав його: "Ізя, ти знаєш, кого Гітлер в першу чергу посадив?" – "Знаю, посадив Тельмана". – "Та він зробив помилку, тебе треба було садити".
– Нині підростає покоління молодих вовченят, дуже прагматичних, для котрих – вигода передусім. Чимало людей розчаровані і збиті з пантелику. А Ви як би змалювали портрет сьогодення? В чому ми зараз перебуваємо?
– Я відповім словами видатної комедійної актриси Фаїна Раневської. Вона друзям сказала: "Коли я помру, на надгробку напишіть: "Умерла от отвращения к такой жизни". Оце і все, що я можу сказати, дивлячись на те, що відбувається в країні.
– Нещодавно у тролейбусі мимохіть почув розмову двох молодих хлопців: "Ти чув, Лєнка покінчила із собою?" – "Чув. Від такого життя тільки вішатися. Бог дуже погано замислив людину, це найневдаліший його проект. Бо людина – це руйнівник". – "Факт. Тож навіщо взагалі жити, якщо людство веде планету до загибелі?". – "Ну, живий в труну не ляжеш. Треба жити і боротися. Хоча в нашому суспільстві не дають прикласти свої сили". Що б Ви відповіли цим хлопцям?
– Це не диво, що хлопці і дівчата приходять до такого висновку. Молода людина з золотою медаллю закінчує одинадцятирічку, вступає в університет, блискуче його закінчує і замість того, щоб займатися науковою роботою, яку дуже любить, змушена йти на ринок торгувати шмотками або бути у якійсь фірмочці на підхваті, чи навіть лазити по смітниках і пляшки збирати й здавати, щоб прожити.
У розумної людини закономірно виникає думка: "Для чого я вчився? Для чого вірив у світле майбутнє". З'являється глобальне розчарування. Така ситуація підстелена нашою попередньою історією. Адже сімдесят років ми жили в божевільній країні, а думали, що у нас щасливе життя. Це дивовижна річ, до такої міри всіх зомбували. Ми вважали, що за кордоном люди мучаться, караються, жебракують або по в'язницях сидять, збирали копійки для МОПру, тобто на допомогу робітникам Заходу. Суспільство ніби не бачило страхіття розкуркулення і розстрілів. Могутня радянська школа промивання мізків працювала щосекунди: жовтенята, піонери, комсомольці, комуністи – це виховання зомбі.
– Змалку ліпили відданих партії Павликів Морозових.
– Так. Я ж пам'ятаю, як учителька, захоплено розповівши про те, як Павлик Морозов продав свого батька, запитала: "Діти, а ну підніміть руки, хто вчинить, як Павлик Морозов?". Яке ж це запитання страшне, нелюдське! Чи ви своїх родичів, батька й мати, які вас люблять, продасте? "Підніміть руки, дітки! Підніміть!". І дітки піднімали руки один поперед одного: "Я, я донесу!" Це жахлива річ. Ми варилися по суті в суцільному ГУЛАГу і примудрялися бути по-своєму щасливими. Хоча, скажімо, я новий бідненький костюмчик одержав лишень у сьомому класі. А до того ходив в недоносках, у маминих – в дореволюційних іще! – зашнурованих черевиках на високих каблуках. Мене страшно за них дражнили хлопці, хоча самі були бідні, як миші, ходили в батькових шкарбанах. Але в той час ми не думали про одяг, про якийсь кайф, а нині на цьому просто зациклені. Певний період у молодих письменників був один сюжет: пішов у ресторан, зустрівся з вродливою дівкою, попили, покайфували, завів дівку додому, переспали, і на тому кінець. До речі, цей сюжет дуже розповсюджений серед європейської літератури, де не знали страшних соціальних зрушень, як у нас. На Заході – сите помірковане життя. У нас йдуть у бандюки від бідності і соціальної несправедливості. На Заході шансон – про кохання, у нас – про "зону". Взагалі наше повітря просотане "зоною", її вихованці, тобто бандюки, мислять на тваринному рівні, злочинність – норма. Стикаючись з цим світом, розумна інтелігента молодь бачить, що "понятія" верховодять, а закон мовчить. А ще вона бачить, як безжально, по варварському знищується природа. Дурнуватий лозунг Мічуріна: "Мы не должны ждать милостей от природы, взять их у неё – наша задача", ганебно втілюється. Закабалити, захапати, знищити – на цьому досі ростуть покоління. Підеш у ліс – страшно дивитися. Засмічено, спалено, зрубано. Свідомій інтелігентній молоді це страшно болить, вона розуміє, що рано чи пізно природа помститься на людському роді, який звик тільки брати. Земля крутнеться і змете людей як нечисть з свого обличчя. Чимало світлих голів – учених, таких як Вернадський, попереджали: Земля – це живий організм. А ми на ньому розплодилися і гидимо, експлуатуємо, визискуємо. Земля, врешті не витримає. Вона попереджає озоновими дірами, потеплінням, буревіями, цунамі, землетрусами.
Отож, мене не дивують суїцидні настрої серед молоді, яка замислюється над тим, щоб покінчити з життям, не ждучи поки природа покінчить. Дуже болить серце за тих дівчат і хлопців, котрі у житті не відбулися. Вони втратили всі ідеали – в товкотнечі, в архіраціоналізмові. От і виникають думки, що, мовляв, Бог втілив у життя дуже невдалий проект – людину. Що вам сказати? Бог гарно створив людину, але він не думав про те, що з'являться Карл Маркс, Фрідріх Енгельс, Ленін, Троцький, Сталін, і взагалі вся та нечисть, яка створила пекло на одній шостій частині Земної кулі. Причому сам Маркс попереджав, що не доведи Господи, якщо його вчення почнуть втілювати в життя отакі божевільні революціонери, як в Росії, вони знищать його справжню суть.
Революції – це концентрація зла, руйнівна сила. Вони ніколи до добра не доводять, завжди спливає найгірше на поверхню. Тільки спокійний еволюційний розвиток приводить до добра.
Отож я не можу сказати молодим людям: беріть зброю в руки і знищуйте ворогів. Нині Україна – найкорумпованіша країна у світі. І з цим, звісно, треба боротися. Але, як сказав один видатний учений, не доведи Господи, якщо знайдеться такий українець, котрий знищить всю корупцію. Україна перестане існувати, до такої міри хабарництво її пронизало і переплело. Це система-спрут. Тож потрібна система дій, мудра голова. До речі, президент Грузії Саакашвілі наніс корупції системний продуманий удар. Грузини ж були страшно корумповані ще за радянської влади, я там бував, знаю: хабарі тотальні були, не заплатиш, ти не людина. Але Саакашвілі методично переломив ситуацію, потихеньку винищує корупцію.
– Білоруси приборкали корупцію.
– У Білорусії є порядок, там принаймні виконуються закони.
А у нас ні порядку, ні демократії, суцільна анархія. Закони порушуються передусім можновладцями. Якщо написати в будь-якій газеті про якогось негідника, він наплює на це, нічого йому не буде, бо він суддю і прокурора купить. Урядники і бізнесмени жахливо пов'язані.
Молоді я співчуваю, серце за неї болить, це почасти загублене покоління. Природа, до речі, дуже суворо ставиться до людського свавілля і мстить. У дев'яноста відсотків дітей, які народжуються в Україні, порушено імунітет. Це виродження.
Альтернативи нема: молодь сама має реформувати систему, створену старшими поколіннями; спасіння потопельників – в руках самих потопельників.
– Ви сказали, що ваші друзі-однолітки пішли за обрій. А хто серед нині сущих є вашими друзями, передусім в кусючому письменницькому середовищі? До кого ви можете звернутись за порадою?
– Я дуже щасливий тим, що доля не обділяє мене друзями. Серед моїх ровесників залишився Віктор Міняйло, вважаю його видатним письменником, класиком нашої літератури. Через те, що він живе у Білій Церкві, про нього часто забувають.
Серед молодших друзів – Володимир Яворівський, Віктор Баранов, Михайло Слабошпицький, Володимир Базилевський. Іноді між ними сутички відбуваються, мені дуже боляче це, я їм кажу: "Хлопці, я ні за того, ні за другого. Ні проти когось. Ви мої друзі". Друзів, скільки живу, не зраджував. З цією четвіркою я раджусь. Не минає тижня, щоб хтось не зателефонував, не тільки по справі, а просто поговорити зі старим, який дожива свого віку. З ними мені дуже легко спілкуватися, і надіюсь, що їм теж не дуже обтяжливо. Я дякую долі, що в мене появились такі молоді друзі замість тих, що померли. А так би я був дуже одинокий. Правда, мені з дружиною дуже пощастило. Я за все життя від неї не чув жодного докору, типу "Чого ти не приносиш грошей додому?".
– До речі, які прибутки має корифей української літератури, патріарх Національної спілки письменників України? Адже Ви написали чимало творів, які принесли не тільки славу Батьківщині, а й чималий прибуток в казну.
– Я існую як інвалід другої групи на пенсію. З дев'яносто першого року у мене вийшло п'ять книг, за них ні копійки гонорару не одержав. Я тільки дякую долі, що мене знають за кордоном, там цікавляться моєю творчістю і присилають гроші на видання моїх книг. Але канючити у них гонорар совість не дозволяє.
До речі, був у мене дивовижний випадок. Я зламав руку. З загіпсованою рукою поїхали з дружиною на Лісовий ринок. Кажу: "Я тобі хоч лівою допоможу щось нести". Там з метро треба підніматися вгору. Пішли. Дружина біля якоїсь бабки, штовх,(котра щось продавала на сходах, зачепилась. А мене за поранену руку штовх, болить. Вирішив піднятися до виходу і вже там почекати. Об одвірок обперся, звично правицю причукикую лівою. Коли – тиць – щось холодне в долоню. Глянув: бабуся. Віддаляється, хрестячись. Долоню розтулив: двадцять п'ять копійок. Не став наздоганяти стару і переконувати, що я не жебрак. Діждався дружину та й подав їй монетку: "Тримай мій перший за роки незалежності гонорар. Перший та, мабуть, останній. Гіпс невдовзі знімуть, з чим я під церкву ходитиму?"
– Це скарб терпіння. Ми одне одному не набридаємо. У мене натура вибухова, можу іноді і матюкнутися, цьому навчився на фронті, бо нас гнали в атаки не закликом: "За Родину, за Сталіна", це вигадали кіношники, а шаленими матюками-погрозами. Зізнаюся, для сімейного життя я не великий подарунок, але моя дружина дуже поміркована, спершу все продумає, а потім скаже, не так як я: кажу, а потім думаю. Вона, слава Богу, не літератор, не поетеса, а фізик, кандидат наук, доцент, викладала у вишах. Ми з нею в день рідко бачились, бо вона поспішала на роботу, поринала з головою в досліди. А я досі встаю рано, коли ще всі сплять, усамітнююсь та пишу.
Нам удвох весело і приємно жити. Втім, дружині, може, і не дуже, бо я часто у мандри кидався, де тільки мене чорти не носили. Але терпіла.
– Ви кажете, що для сімейного життя ви не подарунок. Це, напевно, від самокритичності. Адже від багатьох письменників, людей інших професій я чув, що Дімаров є символом порядності і совісності. І це при тому, що в людському середовищі вистачає скорпіонів і зміїв. На ваш погляд, чим обумовлена така ваша репутація?
– Я не хочу себе вирізняти. В Україні дуже багато порядних людей, є і справді героїчні, з трагічними долями, такі як Василь Стус, Борис Антоненко-Давидович.
Немає страшнішої муки, як мука совісті, це той Бог, який закладений в душі совість, сумління. І в мене було кілька випадків, коли я поступився(людей, своїми принципами, злукавив, чи навіть відступився. І я знаю, що коли помиратиму, найбільше мене буде мучити думка, спогад про це. Це найстрашніше, що може карати людину. І тому я ніколи не дозволяю собі відвернутися від когось. Я дуже добре знаю ціну слову, перед нею мерхнуть будь-які гроші. І треба бути дуже обережним у спілкуванні з людьми. Не ображати. Жартувати можна, правда, я не раз натикався на людей, позбавлених почуття гумору. Ви те ж, мабуть, з такими стикалися. Йде пиховите і несе своє обличчя, як портрет. Дуже трудно розмовляти з такими людьми, тому я з ними уникаю розмов.
Приємних людей багато. Чого ж не обізватися до них приємним словом, не зробити їм маленьке свято хоча б оцим, тим паче якщо у них нещастя.
Я не уявляю, як живуть люди без совісті. Саме цим ми відрізняємося від тваринного світу – совістю. Страшно, коли людина розумна, а безсовісна.
– Від Оксани Забужко я почув думку, що поезія соціально найневимогливіше мистецтво, її можна творити у тюрмі і злиднях, вона росте як трава, це стихія мови. А от проза потребує громадянського суспільства, в колоніальних країнах не створюють романи. Тому у нас була така незріла проза. А я вважаю, що у нас були колоси. Може, помиляюсь? Чи є у нас світового рівня прозаїки? Які Ваші літературні орієнтири?
– Забужко часто каже епатажні речі, вона імпульсивна. Іноді я ловлю її на тому, що вона заради популярності може сказати навіть дурниці, хоча розуміє, що це дурниці. Насправді вона розумна, талановита, цього не відбереш, але Бог з нею, з Забужко.
Щодо взірців та орієнтирів. Я думаю, що ми не повинні по мавпячому наслідувати те, що пишеться за кордоном. Маємо жити на своєму ґрунті і брати усі теми, форми, все-все, там, де живемо, любимо, долаємо, з повітря, яким дихаємо. Більшість видатних письменників світової літератури тому і стали видатними, бо писали про колізії на рідній землі.
А хто є в Україні? Тільки братів Тютюнників візьміть, це ж унікальне явище. Особливо Григір, та він же не пише, а малює словами. Далі. Павло Загребельний, Віктор Міняйло, Борис Харчук. Ще далі в часі – Максим Рильський, ранній Тичина, "розстріляне відродження": Багряний, Хвильовий, Куліш, Зеров... ціла когорта, яку випололи сталінці. Нині читаєш їхні твори з великою насолодою, вони не старіють, ну, може, трошки якісь деталі проминаєш.
Слухайте, які шикарні речі пише Віктор Баранов, як добре він виступає на радіо з питань культури та духовності. Публіцистика Володимира Яворівського мудра і корисна, його знає і слухає вся Україна, дуже правильним є, що він стільки сил і часу віддає радіопередачі "Двадцять хвилин з Яворівським". З молодших ще назву Володимира Дрозда, Романа Іваничука, Олександра Жовну... Та їх багато треба назвати, щоб ніхто не образився.
– А на якій літературі ви зростали, на яких письменниках? Хто вас формував?
– Я зростав на українській і світовій літературі. А з дитинства нашим богом був Шевченко. Я неграмотним жіночкам, які збиралися десь на прядінні, в'язанні, читав поему "Катерину", зокрема "Кохайтеся чорнобриві, та не з москалями", і вони плакали, слухаючи Шевченка. Жодна країна світу не створила такого злитого з народом поета як Шевченко. Шукайте у світовій літературі, не знайдете. В кожній хаті були ікони й портрет Шевченка, рушниками повиті. Я чудово знаю російську літературу: Тургенєва, Толстого, Достоєвського, Чехова, Шолохова, Астаф'єва, Бєлова... Достоєвський рвав мені душу. Буніна дуже любив і зараз залюбки перечитую, це велич.
Якось мені в руки вперше потрапив Єсенін. Я був приголомшений. Боже мій, яке це свято поезії! Коли прочитав рядок: "Только синь сосет глаза", у мене тиждень очі боліли, бо задивився на сонячну блакить... Який це поет неймовірний, глибинний, певно, більший лірик, ніж Пушкін, Лермонтов, хоча я дуже люблю одного і другого.
Українська література... От скажуть, це архаїка – Нечуй-Левицький. А прочитайте. Сильні образи, цікаві сюжети, яскраво змальований побут. Дай, Боже, нинішнім письменникам так писати.
Панас Мирний мені менше подобався. Леся Українка трішки холоднувата для мене, у неї більше декларативних речей, зокрема закликів до революції. Талановиті речі, але не лягали на серце.
Я багато читав закордонних поетів у перекладах, на жаль, не знав мов. А що таке переклад? Втрачено мінімум половину. Одначе я шалено любив французьких, англійських, іспанських, польських, німецьких, італійських, американських поетів, починаючи з Бомарше, Гюго, Рембо, Бодлера, Байрона, Гете... Вглиб – до епохи Відродження і вгору – до наших днів.
В дитинстві мій розум складався з двох половинок: одна під партою обов'язково читала якусь книгу, а друга – слухала учителя і теж сприймала. Якось учителька розповідала про кровоносну систему людини і помітила, що я читаю, не слухаю. Наприкінці уроку сказала: "Виходь до дошки, розповідай зміст уроку". Я слово в слово повторив її розповідь.
– А що під партою було?
– Здається, Вальтер Скотт. Я неймовірно жадібно читав, поглинав усе, як черв'як. Один з маминих колег-вчителів виїхав, залишивши скриню з книжками. В п'ятому класі я її теж подужав, в тому числі "Анти-Дюрінг" Енгельса. Зрозумів мало що, але на все життя запам'ятав фразу: "Білі коти з блакитними очима майже завжди сліпі". Після того я ловив білих котів і дивився на їхні очі, перевіряв Енгельса. Коли ж читав його на уроці, то учитель з географії помітив. Підійшов до мене, весь клас завмер. Вчитель каже: "Какую пакость ты там читаєшь?". Я підвівся і кажу "Анти-Дюрінг" Фрідріха Енгельса. Він закам'янів, у нього відвисла щелепа, бо книжку Енгельса назвав "пакостью". Після уроку пішов, як кажуть, приречений, відчуваючи, що його через два дні заарештують і розстріляють. Ніхто, слава Богу, не доніс. Але після того той учитель обходив мене десятою дорогою.
До речі, особливо я любив літературу про мандри, всі доступні книжки на цю тему читав в першу чергу: Арсеньєва, Нансена, Фенімора Купера, Лівінгстона, Міклухо-Маклая... Міг на певне місце на карті подивитися і пояснити, які в тій країні флора і фауна, клімат, корисні копалини, промисловість, – отже, на "п'ятірку" відповідав, не заглядаючи в підручник. У мене і тепер одна із шаф забита сотнями книжок про мандри, я досі люблю їх перечитувати. І сам багато мандрував, через що прожив дуже цікаве життя. В цьому сенсі я вдячний гонителю Маланчукові – я подружився з геологами і обійшов всі гори Радянського Союзу.
І зараз тягне в гори. Правда, на Памір уже не ризикнув би піти з рюкзаком, а на Тянь-Шань – залюбки. Я щасливий, коли бачу гори уві сні. "Поема про камінь" – найщиріша моя книга.
– А "Прожити і розповісти" в двох томах?
– В цьому творі сам Бог велів мені бути щирим. Читачі, особливо вчителі, мені часто пишуть: "Де цю книгу можна дістати?". А в мене тільки два примірники залишилось. Не перевидають. Хоча я потрібний учителям, учням, читачам різного віку і соціального статусу, вони, на превелике моє щастя, не переводяться. Мені зізнаються, що я є письменником для родини, тобто мене читали діди і батьки, а тепер читають діти й онуки.
– Підтверджую: як колись я захоплювався, скажімо, творами "На коні і під конем", "Блакитна дитина", "Зінське щеня", так потім їх захоплено прочитали син і дочка.
– Між іншим, колись "Блакитна дитина", що вийшла у "Дитвидаві", була проголошена антипедагогічною й забракована, у розгромних рецензіях стверджувалось, що, мовляв, мало взірцевості у герої. А вона досі цікава людям, там я не повчаю, а показую, яким Толька Дімаров насправді був у житті, що це не була "блакитна дитина". Як це, приміром, зробив Стельмах у романі "Гуси-лебеді летять", там вже настільки блакитна дитинка, що голови колгоспу приходять до семилітнього шмаркача радитись, як жити. А я був той, кого так шмагали-втирали кропивою, що ревматизмом чи радикулітом досі не страждаю.
Слава Богові, читає мене юнь, учні присилають твори, нещодавно цілий клас написав на тему: "Як я читав Дімарова". Водночас я отримую листи: "Де дістати вашу книжку?". Що тут скажеш? В бібліотеках їх меншає. А на інвалідську пенсію я не в змозі видавати і перевидавати.
– Які Ваші книжки були видані за роки незалежності?
Цю добру справу зводять майже нанівець мізерні наклади. Вийшли спогади "Прожити і розповісти", спершу одна частина, потім друга. "Зблиски". Перевидали повний варіант книги "І будуть люди", яка цензурою була порізана на третину, уявляєте, двісті п'ятдесят сторінок тексту викинули – про колективізацію, голодовку, про свавілля. Коли президент Ющенко говорив, що наші письменники про Голодомор донині не пишуть (тільки за кордоном), мене шкрябнуло по душі, адже я написав про це ще 1956 року. Наші президенти, певно, взагалі нічого не читають. Найсвіжіша моя книжка "Божа кара". У трьох видавництвах лежала, не було за що видати. До закордонних спонсорів я не звертався, я взагалі ніколи з проханнями не звертаюсь. Закордонні меценати чи збідніли, чи розчарувалися в нас повністю. А місцевим скоробагатькам подавай тільки "на русском языке".
– В письмовому столі ще щось дочікується?
– Ні, все видав, що хотів. Але тут є один дуже суттєвий момент. У кожного письменника, який має совість і намагається писати правдиво, за плечима цвинтар, де поховані нездійснені задуми. Я не кажу про роки незалежності, коли матюки пиши, надрукують, аби гроші були. Зараз грошей нема, а колись була цензура страшна. Ми самі, по суті, стали цензорами. Як казав колись Григір Тютюнник: "Якщо хочеш створити справді чесну до останнього слова книжку, то в першу чергу задуши в собі внутрішнього цензора".
Ми тоді до такої міри були вже досвідчені, що наперед знали: оце не пройде. Як вовки були червоними прапорцями обмежені: туди не стрибни, там не перелізь, там уб'ють, хвоста відірвуть... Борис Харчук, втішаючи мене, казав: "Толю, півправду треба так зуміти написати, щоб вона зазвучала сильніше, ніж правда". І справді, ми писали таку півправду, яка чіпала людей тим, що між рядками, за серце.
– Та цензура змусила Вас стати геологом.
– Так. Я мандрував горами сорок років. Чимало про це написав. Ось мені прислали видану в Росії грубезну книжку "Памир – пристанище избранных", там є моя повість "Вершины". А ось том "Геологія – жизнь моя", виданий міністерством геології Росії, сюди помістили матеріали найвидатніших геологів. До речі, у мене по всьому колишньому Союзу є знайомі геологи. І найбільше я пишаюсь трьома геологічними книжками, вони про те, де я бував, де життям ризикував.
Спершу я захворів "кам'яною гарячкою", коли поїхав в Коктебель (а це Кара-Даг!). Там вперше побачив сердолік, який хвиля на берег викочує. Відтоді почав колекціонувати камені. Згодом, коли "цар пропаганди" Маланчук відлучив мене від літератури ("Хай Дімаров походить в чорному тілі") і постало питання або вішатися, або жебрачити, я зв'язався з геологами і почав з ними мандрувати найнедоступнішими місцями Радянського Союзу: Кавказ, Алатау, Забайкалля, Урал. Закохався в Тянь-Шань (ласкаві гори), а найбільше – в Памір, це найсуворіші гори, там все одно, що на фронті бути. Сім років туди літав і обходив увесь Памір пішачки. Пригод було...
Почалось це, здається, на початку сімдесятих. Завдяки ідеологічній облозі я почав на півроку зникати з дому. Заробляв трошки. Але найголовніше – я не тільки камінням цікавився, а зустрічався з дивовижними людьми, був учасником неймовірних подій. Про що й писав. Повість "Вершини" про знаменитого геолога-альпініста Анатолія Скригитіля, мого земляка. У нього ледь не по коліна були відтяті ноги (результат обмороження під час підкорення Ключевської сопки на Камчатці). Коли він вперше зайшов до мене додому як до колекціонера каменів, я здивувався: чого він ходить, наче на ходулях?
– І він з такими ногами – в гори?
– Так. Він був гірським геологом, лазив тільки по горах. Одержав золоту медаль за підкорення найвищої вершини на Памірі – Пік Сталіна (згодом пік Комунізму, нині пік Ісмаїла Самоні – засновника таджикської держави) з такими ногами. Цей семитисячник українець "взяв у лоб", по найстрашнішій трасі, де ніхто не піднімався, довів, на що здатна людина.
Відзначу ще таке. Якось у таборі геологів під Душанбе влаштували ми застілля (геологи любили випити і закусити). Налили чарки, раптом начальник геологічної партії скомандував: "Українці, встати!". Всі до одного встали. Виявляється, перемішування народів в радянському котлі призводило до того, що випускників-геологів українських інститутів посилали куди подалі по СРСР, а в Україну присилали геологів з Росії.
Про відчайдухів, про смішні й страшні пригоди я написав книжку "Поема про камінь". Слухайте, я зустрічав ведмедя, як оце вас! Ми стояли біля річки Бартанг, що на Тянь-Шані. На шаленій висоті річка реве! Вранці, доки хлопці спали, я пішов збирати ожину. Раптом чую якійсь шерех, подумав, Рашид випередив. Вирішив його налякати: вискочив і – "Гав!" щосили. А то ведмідь. Він так ревонув! Мене, певно, врятувало саме те, що я гавкнув на нього – ведмідь розвернувся і дьора! Злякався! Я тікати від нього. А історія з полозом! Якось з Скригитілем ми подерлися в сай довжиною з 120 кілометрів...
– Що таке сай?
– Глибока ущелина, прорізана водою (вдень сніг-лід тануть, вночі намерзають). Ми йшли два дні, страшно було – каміння з під ніг і під ноги сипалося, зрозуміло стало, чому туди навіть таджики не ходили. Зупинилися на ночівлю на майданчику два на три метри, де можна було альпіністський намет поставити. Правда, над нами балабуха хиталась від вітру, тобто брила, що затрималась на скелі. Ми лягли такі змучені, що вже не звертали уваги, заснули. Але проснувся я дуже рано, до цього мене привчила письменницька робота, я завжди працюю з чотирьох годин ранку, бо з десяти починають заважати, або самому треба десь бігти. Виповз з намету обережно – щоб не впасти, бо ми перебували над прірвою висотою метрів триста, внизу ревіла ріка, одразу розмаже по каміннях... Вирішив пройти далі за вигин, подивитись, що там. Сонце тільки з'явилось, сніг став рожевий-рожевий, свято. Завернув за вигин, лежить двометровий полоз, ще в тіні, замерзлий, непорушний. У мені спрацював підсвідомий страх перед гадами. Гостру каменюку підняв, думаю, підкрадусь і відрубаю полозові голову. До речі, полозів вирізняє надзвичайна агресивність. У разі наближення ворога ця змія часто не тікає, а звертається спіраллю, як це роблять отруйні змії, люто сичить і кидається на супротивника; при цьому може здійснювати стрибки до двох метрів і норовить завдати удару в обличчя, боляче кусаючи. Отже, я починаю підкрадатися, а голова полоза повільно повертається, повертається до мене, я чув, як рипіло його замерзле тіло. Врешті двоє очей втупились мені прямо в очі, і з такою мукою дивились: "Не вбивай, не вбивай, я цілу ніч мучився, замерзав, дай погрітися мені на сонці". Очі аж кричали-благали. В мене випала ця каменюка... я підкрався, завис, знаю, що в нього не стане сили (не зігріта кров) метнутися до мене. Присів поруч, простягнув руку над ним, а він піднімається, піднімається і... прикипів холодною головою до моєї руки.
– До тепла.
– Я завмер. Навколо – така безлюдна тиша, що мені здалося, що нікого вже на земній кулі немає. Тільки я і полоз. Теплінь від сонця набирала сили. Який же полоз став красивий, всіма кольорами райдуги заграв! Заворушився, повільно опустив голову і поповз від мене.
У горах я духовно перебудувався. Коли глянув на цю велич, вічність, подумав: "Господи, чого я буду перейматися, що якийсь Василь Козаченко на мене кулаком стукав, що Бодя Чалий доносив, а Лазар Санов їм підспівував... Проти вічності такі дрібниці нічого не варті.
Отож даром нічого не пройшло, я не тільки каміння збирав, а й людські долі, написав про це книжки.
чим борщем. Благословенний Богом тандем!
– Письменники вважають за велике щастя знайти свого літературного редактора-однодумця, завдяки якому фрази починають грати, як самоцвіти. А чи були у Вас такі помічники, які не погіршували ваші тексти, не різали, а навпаки допомагали "замиленому оку"?
– На жаль, не було. Зате майже всі речі підпадали під жорстоку критику. На перший роман "Його сім'я" кропали великі статті з заголовком: "Де Дімаров знаходить такі сім'ї?" Мовляв, радянській дійсності плями на сімейних стосунках не притаманні. Мені не хотілось писати виробничі романи про доярок і надої, про сталеварів і шахтарів. Я написав про сім'ю, про нелади, які в ній відбуваються, про те, як чоловік запив. Роман "Його сім'я", що вийшов у Києві стотисячним накладом, мав шалену популярність, мене викликали в Москву для обговорення цієї україномовної книжки в бібліотеці. Та любов читачів нічого не значила для критиканів.
Потім мене колошматили за роман "Ідол". Це був просто розгром-погром. Мовляв, Дімаров забрехався, пише неприпустимі речі, ви тільки уявіть, виходять з партійних зборів комуністи на перерву і один одному розказують анекдоти.
А коли в московській "Літературній газеті" проти мене появилась стаття "Автор мещанских романов" (еге ж, не писав про виробників-героїв), то мій співслужбовець, не хочу називати цю нещасну людину, земля йому – пухом, прочитавши, не витримав і в дві години ночі постукав у двері і вручив цю газету, "порадував".
– Так злорадствував?
– Ну звичайно, а чого б він вночі будив мене? Сунув газету, під вихідний день потішив. Прикро, звісно, було, але я уже настільки був облаяний, що не дуже реагував на це.
– Ви пережили чимало смертельних ситуацій, гонінь і кресань по живому, довкола чимало депресивних людей, а Ви посміхаєтеся, оптиміст. Як це Вам вдається?
– Я поясню свою точку зору, запропонувавши уривочок з того, що зараз пишу, і ви зрозумієте, чому я люблю посміхатися і чому мене досі люблять жінки та дівчата, лізуть мене обнімати, цілувати. Я не знаю, як моя дружина це витримує (сміється).
"Переконаний: людину не праця створила, породив її сміх. Чи то від мавпи, яка першою з усіх мавп навчилася сміятися, пішов людський рід. Вона розсміялася вперше з якоїсь пригоди кумедної, карколомного випадку, або просто усміхнулася, прокинувшись, і весь світ для неї наче осяявся, всі незгоди та неприємності здалися такими дріб'язковими, що не варто було за них і вбиватися. "Та це ж прекрасно, – подумала мавпа, – зустрічати посмішкою кожен свій ранок, та це здорово вміти сміятись". І відтоді вона стала людиною. То зустрічайте кожен свій день усміхом, мої дорогенькі, смійтеся якомога частіше, ніщо так не скрашує наше з вами життя, як радісний усміх. Ніхто так не прихилить до вас першого стрічного, як приязний усміх, і ніщо так не обеззброює ворога, якщо замість страху ви починаєте із нього сміятись. Люди, які вміють щиро, всмак посміятися, менше хворіють і довше живуть".
– Яку насамкінець поставите крапку?
– Я б ніколи, мабуть, не став би педагогом, бо не люблю повчати людей. Я писав твори не для того, щоб вони втовкмачували вічні цінності, як люблять про це говорити деякі поважні метри, а щоб людина взяла мою книжку, забула про негаразди і їй трошки полегшало на душі від того, що вона прочитала. Оце моє основне завдання. І посмілась зі мною, і пожурилась, а жінці непогано поплакати іноді.
Ми переживаємо дуже важкий час. На кону: буде Україна чи ні. Шевченко застерігав: "Погине-згине Україна, не стане й сліду на землі". У мене таке враження, що люди при владі заповзялися довести свою любов до України без українців, їм територія потрібна, а не українці, які живуть на ній. Отож не будьмо байдужими. Чого-чого, а байдужості у героїв моїх книжок не було.
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
