З вами журналіст Сергій Грабовський і Максим Стріха, доктор фізико-математичних наук, член Асоціації українських письменників.
Максим Стріха
Вітаємо вас, шановні слухачі! Ми щиро сподіваємося, що наш радіожурнал буде для вас цікавим!
Сергій Грабовський
А йтимуться в ньому про одну із трагічних сторінок української історії – сторінок, яких вистачало у ХХ столітті.
Максим Стріха
Пацифікація або умиротворення. Це слово позначає акцію, розпочату у вересні 1930 року, 75 років тому, польською владою на Галичині та Волині. Це надзвичайно сумна сторінка польсько-українських стосунків... Й офіційної оцінки вона ще не одержала. Власне, відсутня й спільна оцінка цієї сторінки інтелектуалами з двох боків.
Сергій Грабовський
Довідники та підручники подають дуже скупу й малозрозумілу інформацію про події 75-літньої давнини. Процитую один із підручників історії – не має значення, який саме, всі вони ведуть мову про те ж саме і тими самими словами.
Отже: влітку 1930 року Галичиною прокотилася хвиля нападів на польські маєтки, які звичайно зводилися до підпалів. Було зафіксовано близько 2200 таких актів.
У відповідь на це уряд удався до масових і жорстоких дій. У середині вересня на українські села налетіли великі підрозділи поліції та кавалерії, розпочавши кампанію пацифікації (“умиротворення”). Застосовуючи принцип колективної відповідальності, озброєні загони позаймали близько 800 сіл. Вони руйнували осередки українських громад і читальні, конфісковували майно та продукти, фізично карали тих, хто протестував. Були заарештовано понад дві тисячі українців, здебільшого школярів, студентів і молодих селян; майже кожний третій отримав тривалі терміни ув‘язнення.
Українських депутатів сейму посадили під домашній арешт, аби не допустити їхньої участі у виборах, що проходили в той час, а їхніх українських виборців тероризували, змушуючи голосувати за польських кандидатів.
Через протести українців до Ліги Націй доля української меншості в Польщі взагалі та кампанія “умиротворення” зокрема набули характеру міжнародного скандалу. Проте якщо європейські та особливо британські політики засудили поведінку поляків, то Комітет Ліги Націй звинуватив українських екстремістів у провокуванні репресій. Хоча польський уряд швидко придушив заворушення, але кінець кінцем його дії ще більше розлютили українців, призвели до зростання екстремізму з обох сторін і ускладнили пошуки конструктивних рішень.
Ось така розповідь у сучасному вузівському підручнику. Максиме, чи зрозуміло зі сказаного, чим була пацифікація?
Максим Стріха
З цієї оповіді ясно хіба що одне: поляки погані, а українці потерпали від їхніх поляків.
Справді, в результаті акції пацифікації потерпіла величезна кількість людей, але водночас оминається інше питання про історичний контекст, в якому все це відбувалося, про те, хто очолював цей анонімний польський уряд, який розпочав репресії проти українців, нарешті, які були далекосяжні наслідки пацифікації для українсько-польських відносин в наступні десятиліття.
Сергій Грабовський
Максиме, я пропоную надати слово знаним українським історикам, які безпосередньо досліджували ці події. Причому історикам, які дивляться на явище пацифікації та українсько-польські стосунки під відчутно різними ракурсами. Першим слово має київський професор Володимир Сергійчук.
Володимир Сергійчук
Здавалося б, коли поляки пішли на зговір з більшовицькою Москвою, то вже вони підуть на зустріч духовним запитам українців, після того як вони присягли перед Радою амбасадорів у 1823 році, що вони нададуть тим українським землям, які віддавалися Радою амбасадорів до Польщі, тобто Берестейщина, Волинь, Галичина, Лемківщина, Надсяння, Холмщина і Підляшшя (я наголошую, що про всі ці землі треба пам’ятати), що вони назвуть автономію і українці матимуть вільний розвиток.
Однак все це виявилося обіцянками. Поляки в майбутньому свого слова недотримали. Навпаки, вони одразу, починаючи з 1920 року, почали все робити, щоб принижувати українство. Насамперед тих українців, які захищали Замостя, які захищали поляків на Поділлі. Там були на Дніпрі важливі бої, які стримали наступ більшовицьких військ.
Ці українські частини, які перейшли Збруч були інтерновані поляками і кинуті в табори за колючий дріт. Більше того, українцям не дозволили на території України вчитися. Скажімо, у Львові українці не могли вступати до львівських ВУЗів, через те постала проблема творення у Львові таємного університету. Такий таємний університет існував, бо не можна було відкрито вчитися. Справді, українці могли вчитися в Варшаві, в Кракові, в Познані, але не в українському Львові.
Ось так відповіла польська влада на намагання українців вчитися, тих українців, які її захищали, які врятували Польщу від більшовицького наступу.
Це було, як кажуть, ще квіточки. Поляки тим часом почали насаджувати на теренах вздовж Збруча, на Волині, тобто вздовж нового польсько-радянського кордону, осадництво. Тобто військових наділяли землею, осаджували їх тут для того, щоб здійснювати свою польськість серед українського етнічного масиву.
Далі. Поляки вдалися на початку 20 і наприкінці 30-тих років до дуже різких репресивних заходів щодо українства, нищення православних церков насамперед на Холмщині. В цих акціях брали участь і представники польської влади. Зокрема, поліція брала участь у тому, щоб нищити православні церкви, які були осередком духовності українства.
Тобто у 30-ті роки особливо польська влада все робила для того, аби поставити українство в такі умови, щоб воно само відрікалося від українства, щоб воно не мало майбутнього, щоб воно розчинилося у польськості.
Це зрозуміло було ще й потому, що друга Річ Посполита складалася на 40% не з поляків, це були представники різних меншин, в тому числі українська меншина була найбільшою в Польщі. Великою була меншина єврейська, німецька, білоруська.
Якщо ми говоримо про 30-ті роки особливо, ми можемо бачити, що польська влада вчинила масове нищення українства і фізичне, і духовне. Вона відкрила концтабори для українців. Зокрема, такі страшні, як Береза Картуська.
Все це викликало спротив. Саме на хвилі цього супротиву народжується і утверджується на українських етнічних землях ОУН, яка ставить за мету відродження української держави. Не було в цей час іншої сили, яка б могла захищати українство. Саме ОУН береться за це, бо світове співтовариство не втручалося, воно кинуло українство на потаву. Ніхто не слідкував за тим, як дотримується рішення Ради амбасадорів від березня 1923 року про надання Польщею автономії для українства. Ніхто українство не захищав, його забули. Користуючись цим Польща робила все для того, щоб винищити українство.
Сергій Грабовський
Й одразу – слово професору зі Львова Леонідові Зашкільняку.
Леонід Зашкільняк
Наприкінці 20-тих років і в самій Польщі сталася політична криза, яка апогею досягла влітку 1930 року, коли проти авторитарного режиму Юзефа Пілсудського утворилася легальна політична опозиція лівих і центристських польських партій.
Влітку 1930 року ці політичні партії готували активні дії спротиву режиму санації. В зв’язку із цим уряді і маршал Пілсудський виношували плани розгрому опозиції.
Разом з політичною кризою в країні вирішили скористатися і представники новоствореної ОУН, які на літо 1930 року призначили активні акції спротиву польській владі. В червні-липні за ініціативою ОУН відбулися численні саботажні акції: підпали, напади на державні установи в Східній Галичині, які мали продемонструвати силу українського національного руху.
В кінці серпня польське керівництво прийняло рішення завдати удару і польській опозиції і українському національному руху. 25 серпня на нараді у Пілсудського було прийнято рішення розпустити парламент і заарештувати найбільш активних діячів опозиції, призначити вибори на кінець листопада того самого року, але вже без участі провідних діячів польської, а також української опозиції.
Треба додати, що на початку 1930 року розпочалися таємні переговори між представниками українських політичних партій і польського санаційного уряду про порозуміння і примирення, які передбачали досягнення компромісу і забезпечення умов культурного і національного розвитку українців в Польщі. Одним з аспектів саботажної акції ОУН було зірвати ці переговори.
Таким чином тут склалася ціла низка соціальних, політичних, національних факторів, котрі робили ситуацію в країні нестабільною. Польська влада провела масові арешти польської опозиції, окремих українських діячів з тим, щоб обезголовити опозицію, а після того вдалася до військово-політичної акції, яка отримала назву “пацифікація”.
Ця акція передбачала проведення військово-політичних операцій. Як записувалося в документах цієї акції: “Із пошуку і роззброєння українських терористів, котрі діяли в українському середовищі, в селах”.
Пацифікаційна акція передбачала оточення сіл військами і поліцією, проведення обшуків і покарання так званих непокірних українців. Акція мала брутальний характер. Військові і поліційні сили не просто проводили обшуки, але вдавалися до погромів українських просвіт, до фізичних покарань активних учасників національного руху, тощо.
В цілому ця акція мала принизливий характер, мала налякати українське населення, змусити його змиритися з польською владою. В ході цієї акції не було загиблих за виключенням деяких представників ОУН, котрі чинили опір і загинули в перестрілках. Натомість в цілому до кінця жовтня було заарештовано понад 5 тисяч діячів польського опозиційного руху і понад 130 провідних діячів українського національного руху.
Українські політичні сили використали пацифікаційну акцію як привід для представлення українського питання на міжнародній арені. Було подано декілька протестаційних заяв до Ліги націй. Ця справа аж до 1932 року розглядалася на Комітеті трьох, створеного спеціально для розгляду взаємин між національностями в європейських країнах.
Польські дипломати використали всі можливості для того, щоб нівелювати міжнародний аспект цієї акції. В кінцевому рахунку Комітет трьох прийняв рішення, в якому засудив дії польської влади, але і піддав критиці діяльність українських націоналістів, які застосовували нелегальний метод для боротьби з легальною польською владою.
Максим Стріха
Отже, сказати б сучасною термінологією, уряд Юзефа Пілсудського на українських теренах проводив антитерористичну акцію.
Як відомо, з того досвіду і пізнішого, антитерористична акція насамперед б’є по людях невинних. Антитерористична тодішня акція вдарила по українцям загалом, насамперед по тих, хто шукав легального місця в польській державі, українське представництво в Сеймі обране в листопаді 1930 року скоротилося до 4 послів Сейму і 4 сенаторів, які однак активно порушували справи пацифікації перед світовою громадськістю.
Сергій Грабовський
Цифри красномовні. 1918 році на Західній Україні було 3600 українських шкіл. За польського режиму їхня кількість упала до 461, з яких 41 змушено була приватною. Це, мабуть, також наслідок “пацифікації”.
Максим Стріха
Отже, “пацифікація” справді була ганебним проявом національної політики другої Речі Посполитої, яка, врешті-решт і призвела до пізніших трагічних подій на Волині 1943 року, про що забувати не мусимо.
Водночас, маємо пам’ятати, оцінюючи події на Галичині чи в тодішній радянській Україні про неспівмірність жертв там і там. Справді, в ході “пацифікації” з українського боку загинуло 7 представників ОУН, в той час на радянській Україні було знищено фактично цвіт всієї української інтелігенції.
Навіть в наслідок “пацифікації” українці змогли отримати легальне представництво в польському парламенті, яке далі боролося за їхні права. Більше того, польська опозиція, яка потерпіла від “пацифікаційних акцій” на території Польщі значно більша (називалася цифра понад 5 тисяч заарештованих), всіляко в цій боротьбі підтримувала українців.
Сторінку “пацифікації” треба належно оцінити. Так само треба її перегорнути і не спекулювати нею надалі для того, щоб роздмухувати неприязнь поміж українцями і поляками, які в критичні дні 2004 року виявилися єдиним, по великому рахунку, єдиним союзником української демократії в Європі.
Сергій Грабовський
Вели радіожурнал Країна Інкоґніта Максим Стріха і Сергій Грабовський.
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
