І сталася на небі війна: Михаїл та його Анголи вчинили зо змієм війну. І змій воював та його Анголи. Та не втрималися вони і вже не знайшлося їм місця на небі. І скинений був змій великий, вуж стародавній, що зветься диявол і сатана, що зводить усесвіт, і скинений він був додолу, а з ним і його янголи були скинені. І я почув гучний голос на небі, який говорив: „Тепер настало спасіння і Сила І царство нашого Бога І влада Христа його Бо скинений той, хто Братів наших оскаржив, хто перед нашим Богом Оскаржував їх день і ніч! І вони його перемогли Кров’ю Агнця Та словом свого свідчення І не полюбили життя свого Навіть до смерти! Через це звеселись ти, небо, Та ті, хто на нім пробуває! Горе землі та морю, До вас бо диявол зійшов Маючи лютість велику Знаючи, що короткий час Має!” (Об’явлення Св. Івана Богослова 12.7 – 12.2)
* * *
Українська революція осені 2004 року залишила після себе якесь настільки дивне і сильне відчуття незавершеності, що тепер вже здається, ніби ніхто повністю так і не зрозумів що саме і чому сталося. Перший тур виборів завершився в ніч на 1 листопада – католицький День всіх святих, другий проходив 21 листопада - в День святого Михайла, покровителя Києва, третій – на католицьке Різдво, останнє судове засідання закінчилося 18 січня, за день до завершення різдвяних свят. І все це після 13-ти років незалежності! Враження вже було навіть таке, ніби в тому є щось містичне, щось чуть чи не від світової боротьби добра і зла.
Але де тут добро і де зло? І чи існує воно, Зло, взагалі? Хоча напевно цікавою є навіть не стільки відповідь на це питання, як те, чому воно виникає взагалі і саме на такому рівні сприйняття, коли говориться про політику? Може тому, що в реальному житті проблема зла проявляється крім звичайного повсякденного чи навіть побутового ще й на якомусь стратегічному рівні - як в долі кожної людини так і в політичній сфері та в розвитку держав? Закономірним є те, що ми здебільшого намагаємося всіляко уникати повсякденних неприємностей, але навіть і стосовно своєї власної долі людина теж проявляє якусь дивну байдужість, мотивуючи це тим, що нічого змінити вона все-одно не може.
Тому і залишається єдиний ніби-то розумний вихід – спробувати щось пояснити і зрозуміти саме в політичній сфері. Тому правильніше таке питання мало би бути сформульованим інакше: Зло – активне, розумне, деструктивно-зв’язуюче – і політика. І саме тому, що відповіді на нього все-ще так і нема, і виникає це дивне відчуття незавершеності революції – і річ тут вже навіть не стільки в подіях останнього часу чи в аналізі української революції, як вже навіть і в чомусь значно більшому ...
І
Звичайно якщо ми хочемо зрозуміти, що саме з нами відбувається взагалі, і в т.ч. і з нашою країною, то в цьому плані треба було би напевно почати говорити про історичний розвиток України – спершу за останній рік, потім – за останніх 13-15 років, ще пізніше – за останніх 100, 200-300, або й 1000 років. Але як зрозуміти, де тут та межа, на якій ми маємо зупинитись шукаючи відповіді на свої питання, і чи не заведе нас такий пошук кудись в далеку і глуху безвихідь?! Тим більше, що щось схоже вже не раз пробували зробити різні покоління українських політиків, філософів, вчених і письменників – і все-одно в кінці-кінців такі їхні спроби ніколи ні до чого так і не приводили, крім того, про що вже сказав котрийсь з них – до бажання схопитися за заспокійливі засоби.
Що ж маємо робити ми і чим маємо керуватися зараз? А може плюнути на все і залишити все так, як є? – здається це було би найрозумнішим виходом з ситуації – і переважно саме цим всі такі спроби завжди і закінчуються. От тільки цього разу чомусь здається, що ми вже не маємо права на це – так, мовби всі покоління народів, які жили на цій території – і навіть не одні тільки українці, мовчки благають нас про це. І ще здається, мовби в тому прихована якась велика, мовчазна і жорстока істина, надто важлива, щоб просто обійти її увагою.
Тоді ж що робити? Невже все і справді так погано? Але якщо так, то чому ми, сьогоднішнє покоління українців, не можемо дозволити собі того, що робили всі до нас – забути про всі ці проблеми і знову зануритися в цей важкий, неусвідомлений, тисячолітній сон? Чи може ми тепер занадто розумні для цього – і саме в цьому і полягає наше теперішнє прокляття? Але вихід є – парадоксальний за своєю безглуздістю, нелогічністю і навіть непрогнозованістю – і так само парадоксальний за своєю простотою – спробувати застосувати до цієї проблеми саме той розум, який нам, здається, тільки заважає, який не може зрозуміти, що відбувається, але який за ці останні 13-15, 100, 200-300 і 1000 років досягнув все-таки значних успіхів – хай і в інших сферах людської діяльності.
Але хто нам сказав, що підходити до аналізу свого життя, своїх цілей і політики своєї держави треба більш по-дурному і більш безвідповідально, ніж ми це робимо в чомусь іншому? І оскільки іншого виходу все-одно не залишається, то й прийдеться спробувати згадати все, що ми знаємо і використати його для багатократного аналізу цієї ситуації, виходячи з різних точок зору, нічого не оминаючи і нічого не боячись. Перше, що приходить в голову – це те, про що ми вже казали - що саме звернення до української історії, чи й будь-яка спроба хоч щось зрозуміти в цьому плані, тут же викликає якесь важке і достатньо депресивне почуття. Це можна просто констатувати, від цього можна відмахнутися, а можна спробувати і якнайшвидше його „проскочити”. Так само зробили би й ми, якби не складність ситуації і не наше тверде рішення нічого не пропускати і все аналізувати, виходячи з наших теперішніх знань – і те, що міг дозволити собі Винниченко чи інший письменник – тепер вже неприпустиме для нас. Тому - аналіз перший.
І. Втома і депресія, які виникають при зверненні до української історії і українського питання
З психологічної точки зору депресія означає втрату життєвої сили – цілком здавалось би логічний і зрозумілий процес за деяких життєвих обставин. Але до чого тут історія? Тим більше, що до неї вдаються здебільшого за якихось досить комфортних умов – іноді навіть і просто сидячи на дивані. Крім того депресія не є чимось безумовно поганим – якраз навпаки - це захисна реакція організму, спроба зменшити активність поведінки якраз тоді, коли вона несе в собі якусь загрозу саморуйнації або самознищення. Ну що ж – тоді, з цієї точки зору все цілком зрозуміло: дійсно українська історія – це постійне колесо знищення або самознищення – тільки в ХХ-тому ст. десь більше 20 млн. жертв голодоморів і війн. Який ще народ може похвалитися такою сумною і неприглядною статистикою?
Але чи може це бути предметом гордості, чи швидше є підставою для болю і жалю? Такого теж багато в українській історії і навіть ще більше в сучасному українському суспільстві – оці постійні скарги на те, що не вдалося чогось зробити через зовнішні обставини, через ворогів і недругів, оце постійне невміння захищати свої інтереси, ця наша знищена і зруйнована українська культура, яку ми так і не змогли захистити, ці наші народні пісні, які завжди починаються з крику болю „Ой!”, а потім - постійні скиглення і плач давно вже дорослих мужчин в повсякденному житті, – з цього приводу сказано вже багато і можна сказати ще більше, хоч і роблять це здебільшого якраз люди і справді не надто добре налаштовані щодо українців і української культури. Вони переслідують свої цілі – бо їм чомусь здалося, що це надто важливо для них – принизити українця і переконати його в тому, що його не існує, або йому все сниться. Для нас же на практиці це закінчується чимось іншим – страхом перед тим, щоб не дай бог не почати себе необачно критикувати, щоб цим самим не дати недругам зайвого приводу для такого ставлення до себе - і так народжуються вже нові ідоли, останнього з яких ми чуть було не породили вже зовсім недавно.
Але по-великому рахунку, як це не парадоксально звучить, річ тут навіть не в цьому. В будь-якому минулому і в житті народів, і в житті різних людей, завжди бувають різні ситуації – і іноді і справді достатньо важкі, болючі, чи загрозливі. Але одні люди після такого виживають і стають сильнішими і мудрішими, а ще інші вже так ніколи і не приходять до себе. Це можна пояснити і важкістю ситуації і силою кожної окремої людини. От тільки справа тут зовсім не в тій силі, про яку ми завжди говоримо – не в силі волі і не в силі характеру – справа тут в здатності залишатися собою, незважаючи ні на що, справа тут у вмінні падати і вставати, у вмінні вірити і любити – тобто просто у вмінні жити. А якраз люди, сильні в звичному значенні цього слова, здебільшого і ламаються. Але і це ще не все - навіть такі, зламані і скалічені люди продовжують жити далі, тільки ще довго ночами їм сняться жахливі картини пережитої травми. З часом такі сни втрачають свою свіжість, поступово відходячи в минуле – і тоді настає природній процес видужання.
Проте іноді виникає інша небезпека – в ті моменти, коли сон замість того щоб з часом почати згасати, починає наростати і повторюватися, чи, ще гірше, коли в ньому починає визрівати прихована насолода. Тоді сон з минулого поступово стає сучасним і майбутнім – ще страшнішим і більш загрозливим, ніж те, що ми вже пережили. От тоді і виникає депресія – остання панічна реакція дезорієнтованого організму, остання спроба захистити себе від цієї насолоди і від власної руйнівної поведінки. Такі випадки і справді бувають в житті – і не так вже й рідко, як це може комусь здатися. Але що тоді – якщо таке повторюється в житті різних людей в критичних ситуаціях і саме це і викликає депресію, то чи означає це і зворотне твердження?
Тобто, якщо така депресія виникає в нас навіть від простого споглядання української історії – то чи значить це те, що ми, вже як народ, пережили щось подібне, і до того ж таке, що не минає з часом як жахливий сон, а містить в собі ще щось: приховане, загрозливе, небезпечне, але, найгірше, – надзвичайно спокусливе і приємне? Щось руйнівне як прагнення до самогубства? Залишимо поки що таке питання без відповіді, тим більше що це надто близько підходить до іншого – до того, що в реальному житті є вже чимось дивним і незрозумілим, схожим на прояв якогось прокляття. Для розуміння ж подальшого викладу обмежимося поки-що лише тим, що можемо сказати напевно – простою констатацією того факту, що минуле залишається для нас достатньо важким, руйнівним і загрозливим, але при цьому - мазохістськи-привабливим.
А як же інші народи? Деякі з них давно вже мають свою державність, а деякі вже і досить непогано живуть. Але напевно з одним погодяться всі, що незважаючи на гірший чи кращий теперішній стан речей, історичне минуле ні в кого не викликає особливо приємних почуттів чи бажання туди повернутися. Особливо, напевно – відносно першої половини ХХ ст. І в цьому плані єдиною відмінністю в долі українського народу є дві речі:
1) нездатність скористатися історичним моментом і створити свою державу – що за тих умов можливо і справді могло бути поясненим несприятливим впливом зовнішніх обставин; 2) щось ще – привабливе і загрозливе одночасно і напевно все-ще так не до кінця і усвідомлене.
Тоді що далі? Напевно якщо зараз в нас нічого не вийшло з цим аналізом, то цілком логічно задатися питанням: „А навіщо все це взагалі було нам потрібно?” Тут відповідь в цілому достатньо зрозуміла – щоб спробувати знайти в минулому відповіді на якісь сучасні питання. Хоча дивним є інше – коли замість того, щоб спочатку чітко сформулювати ті питання, які нас хвилюють, ми зразу спробували втекти в минуле. Тим більше, що історична наука – не критерій істини і навіть не зовсім наука. Справжня наука має відповідати двом критеріям:
а) пояснити ті події чи факти, які вже відбулися ; б) пояснити ті події, які відбуваються зараз і передбачити їхній розвиток в майбутньому.
Історія пояснює лише минуле, і аж ніяк не може пояснити теперішні чи майбутні події, тому в цьому плані вона не є чистою наукою, а швидше лише жанром документальної белетристики. Від чистої науки в неї залишилося тільки збирання і класифікація фактів. Події ж сучасного і майбутнього описують зовсім інші науки: соціологія і політологія, психологія, фізика і філософія, можливо – ще якісь. Разом з тим, навіть для цих наук історичні дані іноді все-таки можуть бути корисними в двох випадках: або коли мова йде про якийсь процес, який ще не завершився і зараз знаходиться в процесі розвитку чи затухання, або тоді, коли мова йде про якісь умови чи події, які вже існували колись і які тепер можуть повторитися знову. В нашому ж випадку ми поки що не бачимо ні одного, ні іншого. Це може бути поганим – бо саме тому Україна стільки часу і не може знайти свій шлях. Але це може бути і чимось хорошим – якимось підтвердженням нашого особливого призначення. От тільки як його тоді знайти – той наш унікальний шлях? Ну що ж – спробуємо виправити цю помилку і сформулювати основні запитання:
1. Який зв’язок між політикою і долею кожної окремої людини? 2. Чи має відношення ідеологія сприйняття світу людиною до політики і до реального життя? 3. Як взаємодіє те реальне зло, яке живе в кожній людині, з політикою держави? 4. Яким має бути розвиток держави стратегічному плані і в світі і в ставленні до окремої людини?
ІІ. Сучасність і людина – навіщо нам потрібна політика?
Перше, що тут приходить в голову – що напевно ніхто би так особливо і не цікавився політикою, якби не наше, достатньо погане життя. При цьому посилаються на те, що в розвинутих країнах, мовляв, рядовий виборець не дуже-то і орієнтується в політиці, а на самі вибори завжди приходить не така вже й значна частина тих, хто має на це право. Таке уявлення є достатньо стереотипним, але не завжди відповідає істині і навіть якщо там, наприклад в Європі, виборець і справді не дуже орієнтується в усіх нюансах сучасної політики, то те, що вміє захищати свої інтереси краще за нас – так це вже точно. В усякому разі важко уявити собі нашого робітника, який би їхав в вихідні дні кудись в сусідню державу тільки для того, щоб прийняти участь в демонстрації антиглобалістів. Саме виходячи з цієї точки зору і виникає час від часу мова вже в українському суспільстві про необхідність аналогічного рівня розвитку – необхідність створення громадських організацій, розвиток незалежної журналістики, реформу юридичної системи – і т.д. Ну що ж – це мабуть правильно – чи принаймні на цьому етапі аналізу не викликає зовсім ніяких заперечень. От тільки, правда, щось не дуже в нас в цьому напрямку що-небудь вдається – і тоді напевно знову прийдеться говорити ще про якусь силу, яка цьому заважає, або вдатися ще до якогось додаткового аналізу. Однак і тут не все ще так погано - просто напевно треба спробувати розвинути кожен з цих напрямків розвитку до його крайньої межі – так як це роблять в точних науках, досліджуючи динамічні процеси.
Отож:
1. Ніхто ніколи би не цікавився політикою, якби ми були достатньо добре забезпеченими матеріально. На перший погляд це твердження здається абсолютно правильним, практично – безумовною істиною. Дійсно – нікого не цікавить політика сама по собі, а тільки як можливість реалізувати свої життєві плани для того, щоб жити так, як ти сам того хочеш. Але подивимося, що залишиться з цього твердження, якщо ми розвинемо його до якоїсь крайньої межі, як ми це і збиралися було зробити.
Спочатку, якщо так, то виникає цілком закономірна думка – що треба відповідно всіх якось забезпечити матеріально, хоча би на самому примітивному рівні. Зараз говорять про якісь європейські соціальні програми, але ще більше це нагадує щось зовсім інше – останні роки існування Радянського Союзу, де все-таки, хто б там що не казав, в цьому плані все було достатньо добре – не було ні безробітних, ні бездомних, ні зовсім неосвічених. Що ж в цьому поганого? – цілком логічно може запитати хто-небудь і буде цілком правий. Але давайте не спішити з висновками – інакше ми так і не зможемо пояснити того, чому цей, такий досконалий Радянський Союз все-таки розвалився і що відбувається тепер – і тому давайте дальше спробуємо спостерігати за розвитком процесів. Отож – що буде, якщо всіх забезпечити матеріально? Здається тоді будь-яка влада цілком логічно може заявити, що вже виконала своє призначення – і наступний крок після цього буде вже і зовсім цікавий.
Якщо так, то тоді, по-перше – будь-який представник влади може очікувати на якусь особливу винагороду за свою діяльність, а якщо ні - то він або самостійно спробує забезпечити себе трохи краще, або почне розподіляти ті блага, якими і так керує, з вигодою для себе – так і виникав дефіцит і корупція – теж щось дуже знайоме і таке, що цілком відповідало тодішнім уявленням про справедливість, тому що здавалося, що за певних умов будь-хто міг би стати таким самим чи попасти в цю ж систему. Але і це ще не останній етап, тому що після того, по-друге, появляється ще один крок, ще цікавіша і спокусливіша думка, майже як мрія: а може воно й добре, коли люди не цікавляться політикою? Дійсно, навіщо це потрібно – хай займаються своїми справами – і зовсім не цікавляться тим, що відбувається в державі!
Що в тому поганого? – залишимо це питання теж поки-що без конкретної відповіді. Вірніше - скористаємося першою-ліпшою відповіддю, яка приходить в голову – що так виникала брехня і обман народу, корупція в органах влади і що так обмежувалися якісь демократичні цінності – наприклад право вільно висловлювати свої думки чи критикувати владу. В усякому разі саме ця відповідь і була запропонована нам усім після розпаду Союзу і саме ця відповідь ще й досі, здається, ні в кого не викликає зовсім ніяких заперечень, принаймні на усвідомленому рівні сприйняття. Але може саме тепер пора вже звернутися до нашої інтуїції і нашої безсвідомості, які так покірно мовчали весь цей час?
І ось тут якраз зразу все стає не так просто – чомусь ця „демократична” відповідь нас зовсім не влаштовує! Чому? Може через те, що і ця західна демократія теж має свої гримаси, більшість з яких нам тепер добре відома - все ті ж ніяк не обґрунтовані війни в Югославії і в Іраці, все той же чіткий розподіл людей на успішних і не дуже, все ті ж, і навіть ще більші проблеми з бездомними і безробітними, чи може навіть краще сказати, що саме демократія всі ці проблеми в наше теперішнє життя і принесла і навіть позиція Радянського Союзу здається нам тепер значно справедливішою і соціально привабливішою.
Тоді що – все так просто – і треба збудувати такий самий Союз, тільки вже без корупції і без обману? Така відповідь теж здається цілком логічною і справедливою, і навіть – і достатньо впливовою – якщо можна так сказати. В усякому разі досить значна частина населення і дальше все-ще на це надіється, і досить значна частина політиків все-ще вдало цим користується і може ні в одному ні в іншому так і не було би зовсім нічого поганого, якби це справді можна було зробити. Але чомусь в того ж Горбачова так нічого і не вдалося, а відповіді на питання що саме не так було в тому Радянському Союзі і через що саме він розпався ми так і не маємо! То що ми будемо будувати – ще раз те ж саме і воно ще раз розвалиться? Але давайте знову не будемо спішити з висновками, бо цього разу ми говорили зовсім не про це, а про західну демократію, яка зробила свій висновок з історії виникнення і розвитку Радянського Союзу. Висновок простий і цілком логічний – якщо така потужна держава самозруйнувалася через корупцію, обмеження свободи слова і обмеження громадянських свобод – то значить, щоб зберегти державу і владу якоїсь конкретної політичної сили – треба все це людям дати. Щось дуже знайоме, чи не так? І саме так в західному суспільстві і появилися:
а) незалежна преса; б) свобода слова; г) критика влади; д) боротьба з корупцією; е) право на проведення страйків і демонстрацій –
але все-це має лише одну мету - спробуйте здогадатися яку – і ви будете вражені! – все те ж обґрунтування твердження, що людині треба хоч трохи щось дати – хоч цього разу не одні вже тільки матеріальні блага, для того, щоб вона не обурювалася, сиділа тихо, і все так-же не цікавилася політикою – і в цьому сенсі ми не бачимо вже зовсім ніякої відмінності від того, що існувало в Радянському Союзі. По-суті – все те ж переконання, що народ сам нічого не може вирішити, що ним треба керувати, і що кінцевою ціллю є те, щоб він був задоволений і не цікавився політикою. Але тут знову, вже вкотре, хочеться задатися запитанням – дійсно, а що в цьому поганого – якщо я буду всім задоволений? Не будемо поки-що відповідати на нього, але спробуємо узагальнити хоча би те, про що ми говорили спочатку і зрозуміти, яких саме висновків ми вже досягнули.
Отож основне наше твердження звучало так: „Ніхто ніколи би не цікавився політикою, якби ми були достатньо добре забезпеченими матеріально!” – це виявилося неправдою, чи принаймі не зовсім правдою. Хоча-би тому, що навіть за таких умов виявився би все-одно якийсь процент людей, які би нею цікавилися, а по-друге – ще й тому, що все-одно крім матеріальних цінностей людині потрібні ще хоч якісь свободи чи принаймі їх ілюзія. Але, крім цього висновку в нас виникли ще і деякі менші, допоміжні висновки, які ми, можливо, використаємо пізніше:
1) Демократія західного типу вміло типу використовує можливість надання громадянських прав і свобод для збереження діючої влади і існуючого стану речей. І це дає їй навіть ще більші можливості для використання та експлуатації людей, ніж це було при радянській системі влади.
2) Радянська система управління і корупції менше з тим здавалася достатньо розумною і справедливою, тому що створювала враження, ніби кожен може досягнути вищого рівня розвитку чи суспільного становища, якщо буде достатньо розумним, наполегливим чи працелюбним (що, між іншим, зовсім не означало, що при цьому треба бути чесним, добрим чи справедливим).
3) І одна і інша система влади в кінцевому результаті ставила собі за мету лише одну ціль – саме ту, щоб люди не цікавилися політикою, тому що це повністю дає тим, хто при владі, всі права і можливості для того, щоб переслідувати тільки свої власні інтереси.
Щодо останнього висновку, правда, ми можемо отримати цілком логічне заперечення, що для того і повинен існувати якийсь контроль влади з боку народу, щоб не допускати таких зловживань – але це твердження ми поки що теж просто опустимо – в усякому разі в реальному життя такий контроль чомусь ще ніколи не приносив ніяких реальних результатів, а той хто має владу, відповідно має і більше можливостей зробити саме так, як він того хоче – в т.ч. і для того, щоб такий контроль всіляко обмежити. Тому задамося іншим питанням: „А чому вона так потрібна, влада, і чи не саме тут і існує те Зло, про яке ми стали говорити застосовно до політики ще на самому початку дослідження?” 2. Навіщо потрібна влада? Це – найдивніше питання, на яке не може дати відповіді ніхто. Тим більше, що на перший погляд саме воно здається набагато простішим за те, про що ми говорили до цього часу. І що вже само по-собі може бути достатньо цікавим – звідки виникло таке ставлення до влади як до чогось простого і необхідного, якщо нема навіть чіткого уявлення що це таке? Якщо не вірите – можете запитати що таке влада у когось зі своїх знайомих – навряд чи хоч один з них зможе дати хоч якусь більш-менш усвідомлену відповідь. Проте ми такого собі не можемо дозволити, ми відповідати мусимо, навіть якщо не можемо правильно це зробити. І тим більше, якщо можемо: влада - це здатність щось зробити – в психологічному сенсі цього слова. Тобто – це та тонка психічна межа, за якою наші думки і мрії перестають бути нереальністю і починають себе реалізовувати. Немовля нічого не вміє робити, але воно має владу керувати своїми батьками – і тільки це і допомагає йому вижити. Стаючи дорослішою, дитина багато чого вчиться робити самостійно – і в цьому теж проявляється її влада – над речами, над зовнішнім світом, над власними вчинками. Але де та межа, за якою людина вже не може добитися чогось самостійно і починає мріяти про те, щоб керувати іншими? Можливо вся справа тільки в цьому – щоб отримувати щось для себе з мінімальною кількістю зусиль, чи що? І кінцева насолода полягає саме в цьому? Але якщо так, то що стає кінцевою ціллю влади, невже тільки ця насолода, чи все це служить ще якійсь цілі? Чи може давайте спочатку спробуємо розібратися хоча би з тим, які цілі переслідує політика?
3. Які цілі має переслідувати політика і яким має бути ставлення до неї звичайного громадянина? В якійсь мірі для кожної політичної сили це питання ідеології, а ідеологія будь-якої партії повинна вирішувати два завдання - внутрішньої і зовнішньої політики. Одне – це ставлення громадянина до своєї держави, забезпечення його матеріальних благ, можливості розвиватися самостійно, здобувати освіту і виховувати дітей та займати певне суспільне становище. А друге – це те, що навіть за таких умов будь-який громадянин хоче і якогось певного сприйняття своєї держави в світі. Можна сказати, що це - гордість за державу, але можна сказати що це і звичайний прагматизм – нікому не хочеться усвідомлювати того, що він живе в якійсь неповноцінній чи недорозвинутій державі. Але і це ще не все. Річ в тому, що саме цей другий рівень ідеології передбачає і ще щось – загальне ставлення і до життя, і до процесу розвитку, і до релігії і до бога. Саме на цьому рівні мова йде вже не тільки про матеріалістичні уявлення, але і про цілі життя і про атеїзм та релігію – і саме на цьому рівні сприйняття цілі кожної людини, чи сфера її надцінностей надто близько підходять до інтересів держави. В Радянському Союзі це все вирішувалося дуже просто – за основу було взяте атеїстичне сприйняття світу, будь-яке потойбічне життя відкидалося, а вся ідеологія розвитку зводилася лише до того, щоб зробити якусь партійно-владну кар’єру і зайняти відповідне суспільне становище, яке потім можна буде передати дітям, або до того, щоб пожертвувати собою заради справи побудови якогось зовсім невизначеного і незрозумілого майбутнього. 4.Політичні системи останнього часу – у ставленні до людини і до зовнішнього світу. Проте цікавими є ще й інші моделі розвитку суспільства і держав. Так зараз ми розглянули по-суті дуалістичний розкол на систему радянського типу і систему західної демократії який сформувався фактично вже після російської революції 1917 року. А що було до того? Тоді, здається, державна структура влади в цілому була досить сильно сформованою. Переважно вона зводилася до того, що на чолі держави стояла одна людина, і в більшій чи меншій мірі це була держава патерналістського типу. Хоч і тут були свої відмінності. Патріархальна царська імперія, трохи більш демократична Австро-Угорська імперія, масонсько-демократичні США, та не до кінця розвинуті феодальні родові суспільства. Сказати щось конкретне щодо цих державних систем і розвитку людини в них досить важко.
Можна лише відмітити що при чіткій ієрархічній структурі управління, як в імперії чи в царській монархії верховний правитель виступає єдиноможливим способом зв’язку з Богом, як законом розвитку, в родовому суспільстві такий зв’язок здійснюється через минулі покоління предків, а в нацизмі такою ланкою став фюрер. Був ще правда атеїзм, який я вже згадав в достатній мірі, але було ще й християнство і була Україна – в якійсь мірі і справді достатньо свободолюбива і демократична, але й така, що ні одне, ні інше так і не дало ні їй, ні її мешканцям в реальному житті зовсім ніякої вигоди. І навіть більше того – так, що тепер навіть сама згадка про ці колишні успіхи і можливості є депресивною, важкою і чуть чи не такою, в якій живе приховане бажання самознищення. І щоб зрозуміти, чому саме так сталося, напевно прийдеться все-таки запастися валідолом і звернутися до історії.
ІІІ. Загибель України
Наступні, максимально короткі цитати, можливо, допоможуть зрозуміти, як саме це сталося: І.П. Крип’якевич, „Історія України”, Львів, видавництво „Світ”, 1990 р. Ст. 186
Смерть Богдана Хмельницького потрясла будову української держави. Відразу виринув цілий ряд важливих політичних проблем, що вимагали негайного вирішення. Чи Україна буде самостійною державою, чи приєднається до котрогось з сусідів? Чи державна територія має обіймати всі українські землі, чи тільки Наддніпрянщину? Чи гетьманство залишиться в роді Хмельницького, чи знову стане виборним? Чи держава буде спиратися тільки на старшину і шляхту, чи матимуть слово також народні маси?
Щось дуже схоже на теперішній розвиток подій і на наші теперішні спроби дослідити, якою має бути політика і державний устрій, особливо стосовно останнього речення, чи не так? І далі – стор. 187
В закордонній політиці Виговський бажав утримати приязні зв’язки з усіма сусідніми державами, не допускаючи ні одної до особливої переваги. Він уявляв собі, що може виникнути система рівноваг серед держав Східної Європи, яка забезпечить Україні її незалежність. В цьому напрямку йшли його дипломатичні кроки”
Десь ми вже таке чули – чи то в перші роки незалежності, чи то знову вже тепер? Далі – стор. 193
Політика Виговського виявила цілий ряд помилок. Передусім хибними виявилися його соціальні позиції. Він занадто довіряв силам козацької верхівки, а зокрема скозаченої шляхти, думаючи, що вона стане певною основою держави, що спираючись на неї можна буде також утримати в послусі народні маси і протиставитися наступові сусідів. Тим часом ця старшинсько-шляхетська верства показалася ще неодноцільною і хиткою в своїх виступах, - в моменти успіху трималися бадьоро, але, як приходили невдачі, тратили свою політичну орієнтацію.
З другого боку – Виговський недооцінив сили селянсько-козацької маси – як творчі сили, так і руїнницькі, не хотів притягати народу до державної будови, а уявляв собі, що можна буде утримати його в покірливості самими адміністративними засобами. Він не зумів вийти на становище володаря, однаково справедливого для всіх, як це робив Богдан Хмельницький, а занадто часто ставав на стороні панівної верстви і тим дратував і обурював козацтво та селянство, що жило недавніми традиціями боротьби за соціальну волю."
А це вже взагалі цікаво - хіба це не наше теперішнє розчарування у владі і в революції? І хіба це не схоже на ті помилки, які раз за разом повторює Віктор Ющенко? І нарешті – найцікавіше, стор. 261 - про східну Україну часів Російської імперії, через 200 років після Богдана Хмельницького, коли факт загибелі України поступово почав ставати реальністю:
Політичні невдачі провідного стану відбилися у настроях громадянства. Почування патріотизму перетворилося на погорду і ненависть до москалів. Помічали це чужосторонні подорожні, які проїзджали Україною. „Козацька нація сьогодні в стані кризи, вона хвилюється і б’ється під ногою колоса, що її розчавлює” – писав француз Масон на початку ХІХ ст. Московський турист Левшин (1816) каже „ Я мушу сказати про ненависть українців до великоросіян. Ти можеш легко в тому переконатися, бо часто почуєш, як вони кажуть: „добрий чоловік, а москаль”. І. Долгорукий (1817) глибше входить у суть справи: „Оскільки я помітив, придивляючись і прислухаючись, Україна не почуває себе щасливою, незважаючи на всі благодаті природи. Політичне сонце її не гріє, як небесне світило. Вона змучена, терпить різні тягарі і почуває повністю втрачену свободу колишніх віків. Нарікання глухе, але майже загальне”. Інший подорожній Сбітнєв (1830) зауважує, що селяни на Слобожанщині (Харківщина! – прим. авт.) не хотіли навіть розуміти по московському, а проїзджих москалів зустрічали насміхами і лайливими піснями. Німецький дослідник Йоганг Георг Коль (1841) помітив ті самі прояви: „Відраза українців до москалів, їх гнобителів, настільки велика, що це можна назвати ненавистю. Ця ненависть радше зростає, як послаблюється”.
Але серед розбиття і розчарування, в якому перебувала Україна, Коль добачав творчі елементи, що повинні були в майбутньому виявитися: „Нема найменьшого сумніву, що колись велетенське тіло Російської імперії розпадеться і Україна стане знову вільною і незалежною державою. Цей час наближається поволі, але неухильно. Українці є нація з власною мовою, культурою та історичною традицією. Поки що Україна роздерта поміж сусідами. Але матеріал для будови Української держави лежить готовий: коли не сьогодні, то завтра з’явиться будівничий, що збудує з цих матеріалів велику і незалежну Українську Державу”.
Чи не пора? І чому все-таки так вперто в нас нічого не вдається? А може все-таки річ тут саме в чомусь такому, чуть чи не містичному, чого ми ніяк не можемо збагнути, і що тільки і відрізняє український народ від інших народів? В усякому разі це могло би дати нам хоч якусь можливість пояснити те дивне бажання деяких наших сусідів переконати нас в тому, що нас не існує!
Правда тут ми вже знову повернулися практично до того ж, з чого почали – до зачарованого кола історії, але, на наше щастя, з однією відмінністю – вже в зовсім недавні часи 1816-1840 років. Україна тоді ще була жива, хоч і була розчавлена. Але жива! І ніякої депресії тоді ще не було – була втома, було розчарування, але і була надія на те, що все це колись ще зміниться і колишня слава українського народу ще повернеться до нього – саме цим і пояснюється якесь відродження українського народу в перші роки української комуністичної влади – просто сталося те, на що вже давно чекали.
Але знову - що таке депресія? Адже ми це вже для себе встановили, що це захист від власної руйнівної поведінки в ситуації, яка може становити серйозну загрозу, тоді коли кожен власний вчинок може тільки ще більше погіршити ситуацію. Тоді яка ще була трагедія в житті українського народу після того відродження України – така, яка може викликати тепер такі важкі і болючі відчуття? Відповідь тепер напевно вже знають всі – це те, що це відродження стало „розстріляним” і після нього прийшов голодомор 33-го року! Саме так і виникає депресія – коли щось позитивне, пов’язане з якимись надіями на майбутнім розвиток, запам’ятовується одночасно з чимось надзвичайно загрозливим і руйнівним.
Так сталося і з українським народом – реалізація давніх надій і позитивного розвитку, на який чекали століттями, поєдналася в народній пам’яті разом з найбільшою трагедією, яку тільки можна собі уявити. Звичайно це найбільш спірне місце нашого дослідження – чи можна говорити про те, що могло зберегтися в народній пам’яті за якоюсь аналогією з пам’яттю окремої людини – і ми поки що не будемо його обґрунтовувати. Але факт залишається фактом – тепер як тільки будь-хто спробує хоча би навіть просто уявити собі хоч якийсь позитивний розвиток України, пов’язаний з національним відродженням, як зразу ж він починає згадувати і те, що було потім – розстріли і голодомор! Це вже просто як умовний рефлекс піддослідної собачки академіка Павлова - національне відродження рівноцінне розстрілам і масовій загибелі людей від голоду.
От і виникає депресія, як своєрідний спосіб втримати себе від дій, які можуть принести в результаті таке масове знищення, а в нашій свідомості виникає така собі своєрідна „вилка” думок про те, що треба було або вберегти можливість створити свою державу ще в часи Богдана Хмельницького, або, якщо це не вдалося тоді, то відмовитись від цієї ідеї взагалі - і вже в часи радянської влади уникати будь-якої можливості визнавати себе українцем!
Так і виникло добровільне зросійщення тих, хто вижив і залишився, і так виникла та думка, яка багато в чому панує ще й досі – що краще бути зовсім ніким, але мати кусок хліба, ніж бути українцем – і через те здохнути. Хоч і, можливо, насправді питання тут стоїть все-таки в чомусь зовсім іншому – в тому, щоб зрозуміти, що не залежало від наших вчинків, а що залежало, і щоб замість того, щоб впиватится жалістю до себе, нести відповідальність саме за свої вчинки і за свій власний вибір. А все решта – це вже не наша вина була, ой не наша!
ІІ.
Ще раз про те ж саме - так навіщо все-таки нам потрібна держава і політика?
Все-таки, хто б що там не казав, а відчуття, що ми можемо обійтися і без політики і без держави, не покидає нас. Власне кажучи, це теж далеко не нова ідея – вона вже проявлялася і в тих же утопічних уявленнях перших комуністів, і в часи махновщини в нашій історії. Дійсно, переважна більшість людей все-одно в своєму житті ні в чому на державу і не надіється. Ми самі живемо, самі народжуємося і створюємо сім’ї, самі вирощуємо дітей. Колись заміною держави був якийсь примітивний суспільний общинний устрій, просто як об’єднання громадян чи кількох сімей для того, щоб легше було вижити. Але з часом такі об’єднання стали не зі всіма завданнями справлятися, точніше кажучи - стали просто вимирати. Вижили тільки ті, які якусь частину своїх прав чи знань делегували іншим – так з’явились перші форми суспільного устрою.
Тоді таке формування мало виконувати два призначення. Одне – це допомогти згуртуватися перед лицем зовнішньої загрози, коли справа виживання цілого співтовариства ставала важливішою інтересів рядових членів общини. Друге – це вирішувати конфлікти всередині співтовариства – щоб запобігти його можливому руйнуванню зсередини, наприклад тоді, коли хтось фізично сильніший міг знищити того, хто може й слабший, але володіє цінними знаннями для виживання всього роду. Нічого особливого в тому нема – таке є навіть в тварин, коли вони бережуть своїх „стариків” тільки тому, що ті пам’ятають щось важливе для виживання всього виду. Наприклад слони запам’ятовують всі можливі запаси води в навколишній місцевості, які тільки вони знали на протязі всього життя – і тому стадо оберігає свого найстарішого представника. Так, чи принаймі не гірше, має бути і в людському суспільстві і тому в кінцевому результаті і теперішня політика і теперішня влада мали би виконувати хоча би ті ж два призначення, що і в суспільстві первісному. Але в реальності вона чомусь нездатна забезпечити навіть цього.
Чому? І звідки взялися уявлення про Бога – може цілком можна було би обійтися і без нього, принаймні для державного будівництва? Про досвід Радянського Союзу ми поки що промовчимо, але в усякому разі давнє язичеське дохристиянське українське суспільство в якійсь мірі саме так і жило, бо наявність багатьох богів одночасно означає фактично і відсутність жодного. Тоді звідки ж воно взялося – уявлення про одного Бога? Можливо воно могло виникнути перед лицем такої загрози, з якою таке суспільство не могло справитися самостійно - наприклад якщо така уособлювала в собі кілька різних природніх стихій, або асоціювалася з навалою іншого незрозумілого і жорстокого народу?
Надмірно руйнівна зовнішня сила могла сама по-собі сприйматися як Бог, а могла і викликати необхідність виникнення вищої сили для захисту від неї. Хоча могло бути й інше - наприклад руйнування суспільства зсередини – тоді, коли руйнівні тенденції всередині нього переважають творчі. Тоді Бог потрібний саме як механізм покарання і як сила, що протистоїть саморуйнації. А може можна створити якусь таку державу, чи такий світовий порядок, де враховувалися би всі ці зауваження?
І. Новий світовий порядок
Здається цілком логічним створити такий новий суспільний чи державний устрій так, щоб в ньому не було всіх цих протиріч – такий собі „новий світовий порядок”. Але це словосполучення неможливо згадати, не згадавши іншого – того, про що говорити зараз зовсім не хочуть – феномен нацизму. Новий світовий порядок - нацистська держава нового типу – приблизно те, що хотів було створити Гітлер, і що тепер ще в якійсь мірі може розвиватися і в інших країнах. Але це не те, що стосується бритоголових молодиків, які не визначають долю світу, це те, що стосується світової політики. І про це неможливо згадати, не згадавши того, що стосується переродження душі, хоч для цього і прийдеться зробити невеликий відступ, оскільки мова піде про речі, про які говорити поки що ніхто, крім релігії, не зважувався. До того ж тут, напевно, будь-хто зразу же почне кричати, що не можна такими примітивними і тупими методами лізти в цю „святая-святих”. Можливо це і справді так, але що нам до того? – адже ми обіцяли розібратися з існуючим станом речей не дивлячись ні на які стереотипи і заборони!
Отож - що таке людська душа? Очевидно – що це щось, що живе всередині нас. Віруючий християнин сказав би, що це якась цілком реальна, чи може навіть і матеріальна частинка, яка зберігає розум, пам’ять, звички, вміє страждати і любити і залишається такою і після смерті. Ну що ж– може це й так ! – ми поки що не будемо спростовувати такі уявлення, може навіть вони ще колись будуть підтверджені науковими даними. Зараз же нас в першу чергу цікавить не те, що відбувається після смерті, а те, що відбувається в нашому реальному житті. Тому тут „душа” – це щось з психології (на всякий випадок нагадую, що психологія це і є наука про душу) – здатність планувати, вирішувати, запам’ятовувати, надіятись і любити – цілий комплекс енергій, який відповідає за наше повноцінне життя і за наш майбутній розвиток. Але хіба ця наша душа обов’язково має вступати в конфлікт з оточуючим світом, якщо без нього вона, по-суті, все-одно не може ніяк розвиватися? І чому більшість людей вважає зовнішній світ таким загрозливим і руйнівним, а іноді навіть і настільки ворожим, що тільки й перешкоджає реалізації їхніх планів? Звідки приходить те, що може виявитися зовсім несподіваним і що буде нести в собі щось явно погане?
Очевидно, що річ тут не тільки в егоїзмі. Звичайно така людина дбає лише про себе, але все-одно будь-яка, навіть сама егоїстична людина з більшим задоволенням жила би в хорошому, а не в ворожому світі. Тоді чому так відбувається, що більшість людей вважають себе добрими, але при цьому зовнішній світ – поганим? Зараз це відомо в основному завдяки працям Зігмунда Фрейда та його пізніших послідовників, але приблизно це можна сформулювати так, що в підсвідомості кожної людини існує спеціальна зона психічних уявлень, закрита від усвідомлення специфічним механізмом витіснення. Таким чином і утворюється мовби два „центри прийняття рішень”: один – свідомий і відкритий, зв’язаний суспільним моральним законом, і два інших, пов’язаних з підсвідомістю - один з них взаємодіє зі свідомою частиною душі а другий – повністю неусвідомлений і закритий від аналізу, зі своїм власним спотвореним відчуттям справедливості. Але найгіршим є те, що хоч цей другий центр і є повністю закритим від усвідомлення чи аналізу, але все-ж таки він має вплив на поведінку людини – через надмірні прояви гніву і незрозумілої жорстокості, підлості і лицемірства, через егоїзм та інші негативні риси людини, які вважаються цілком зрозумілими і пояснюються її слабкістю, тим, що вона піддалася спокусі чи впливу емоцій або й просто тим, що „всі ми люди” а для людини це цілком зрозуміло і природньо. І тому обидва ці центри з одинаковою долею ймовірності впливають на дії людини і кожна людина ОДНОЧАСНО виконує своє призначення як зі сторони добра, так і зі сторони зла. Саме тому християнська релігія і каже, що в світі нема боротьби між добром і злом і стверджує, що така боротьба проходить всередині, в душі кожної людини, і що насправді це боротьба за:
а) думки і уявлення; б) прийняті рішення; в) здійснені вчинки і їх наслідки, - і в кінцевому результаті це боротьба за те, що саме така людина зможе зробити доброго чи поганого в цьому житті, і це вже навіть схоже на боротьбу ідей за їх реалізацію і втілення в життя.
Це одна сторона справи. Інше, що треба врахувати – це те, що не можна людину розглядати як одиночний самотній і повністю ізольований від усього екземпляр - вона приречена на те, щоб взаємодіяти і з зовнішнім світом і з іншими людьми. І світ і люди виконують тут роль стимулу збудження для того, щоб людина реагувала тим чи іншим чином, щоб щось робила і жила, і саме тому і виникають ті чи інші думки і приходять ті чи інші рішення. І дуже часто буває так, що людина через зовнішні обставини або через вплив інших людей не може реалізовувати свої життєві принципи і жити так, як вона сама того хоче. Це приблизно щось таке, як це було в останні роки брежнєвщини. Але це ще не все. Крім такого стану обмеження і „рабства душі” може бути і ще щось гірше. Перший етап – це коли одна людина не просто обмежує вашу душевну свободу, але й хоче взагалі її знищити, заставивши відмовитись від всього, в що ви вірите і що любите, приблизно так, як знущалися з людей в сталінських і гітлерівських концтаборах.
Але і це ще не все, є ще й третій, ще гірший етап – коли така людина не просто знищує інших, не просто починає виправдовувати таку поведінку – чи то свою, чи то інших, хто це робить, але й починає відчувати від цього насолоду, чи принаймі таке задоволення, як від відчуття добре виконаного обов’язку. Такі люди не втрачають душі – вона в них є, але вона в них поступово перероджується. Це інший рівень сприйняття і це не відбувається за день чи два – а тихо, підступно і непомітно - через дрібні зради, через невиконані обіцянки, через страх і боягузтво, через дрібну підлість, через ті погані вчинки, які ми вже згадували – і саме так вона і підсилює той другий „поганий” центр прийняття рішень – аж до тих пір, поки зло не стане єдиноможливим мотивом поведінки такої людини. А до того моменту в неї ще залишається якийсь вибір – і в тому ж сталінському таборі можна було бути наглядачем, але при цьому залишатися нормальною людиною і добре ставитися до ув’язнених, а можна було робити все настільки погане, що тільки ще сам зможеш придумати.
Таким чином і виходить, що будь-яке державне чи суспільне утворення, будь-який світовий порядок, будь-що в зовнішньому світі:
а) буде в будь-якому випадку виконувати роль зовнішнього стимулу поведінки людей; б) буде взаємодіяти з тією чи іншою частиною людської душі; в) це буде викликати ті чи інші вчинки людини – відповідну реакцію; г) така поведінка людини буде видозмінювати і її саму і зовнішній світ в цілому в ту чи іншу сторону; д) в результаті загальне співвідношення в людині свідомої частини розуму і тієї частини підсвідомості, яка з нею взаємодіє, та „закритої” підсвідомості буде видозмінюватися в ту чи іншу сторону.
І тому в кінцевому результаті все буде зводитися тільки до того, до чого приведе та чи інша державна і суспільна система і яких людей вона буде виховувати чи навіть вирощувати в результаті і як це буде впливати на загальний розвиток всього світу – його еволюцію.
В християнстві ж те, щоб бути добрим і слабким довший час вважалося цілком нормальним і це стало одним з його негативних наслідків, але в одному воно виявилося правим - в тому, що його протилежність – сильна держава, незв’язана ніякими моральними устоями, приводить до виникнення загрози повного поглинання свідомої відкритої частини душі аж до її повного переродження. Результатом цього і могло стати зовсім нове державне і суспільне утворення – такий собі „новий порядок на віки” – „диявольська” держава нового типу, яка і виникла в фашистській Німеччині.
ІI. Ще раз про родове суспільство. Феномен Сталіна
Але як можна уникнути небезпеки такого переродження, не відкидаючи самих спроб створити щось нове, краще і більш справедливе? Перша думка, яка приходить в голову – це створити якийсь такий суспільно-державний устрій, де панувала би мораль і справедливість і де все було би чесно, відкрито і зрозуміло. Але тут же це викликає зразу цілий ряд зауважень. Спочатку в тому, що це надто вже схоже на утопізм. Утопія стала зараз для нас символом чогось нездійсненого, але напевно всі погодяться з тим, що в своїй основі вона не містила зовсім нічого поганого. Адже тепер, безперечно, ми вже мусимо визнати, що якщо би ми мали справу лише з відвертими і чесними людьми, які не бажають зла ні собі, ні іншим і які хочуть впроваджувати в життя свої ідеали – то світ в цілому став би значно кращим. Це – саме та ідеальна модель розвитку людства, про яку і говорили утопічні комуністи. Потім ми звичайно маємо згадати невдалий експеримент з побудови такого суспільства при радянській владі.
Звичайно цікаво, чому їй не вдалося впровадити в життя таку модель суспільних відносин, але цілком очевидно, що річ тут зовсім не в ворожому зовнішньому оточення, як про це говорив Й. Сталін. Підтвердженням тому може послужити хоча би той факт, що поки ми щось там будували, це „вороже оточення” пішло вперед значно швидше за нас. Проте в колишній царській Росії зразу після революції феномен нацизму теж був досить сильно розвинутий. Тоді чому саме Радянський Союз протистояв фашизму, хоч на початках він був такий близький до Німеччини? Можливо на це були різні причини, але це неможливо зрозуміти, не згадавши про общинний родовий фактор, який виник в основному через те, що всі перші російські комуністи були за національністю євреями, або через загальне, дещо азіатське, (монголоїдне) світосприйняття російського народу.
В основному це проявлялося в тому, що людина могла зовсім нічого не робити, ні про що не турбуватися, тому що про це мала подбати якась верховна влада, байдуже – чи то цар, чи то партія. Звичайно в якійсь мірі таке світосприйняття свідчить про певну суспільну незрілість або про страх відповідальності перед життям, але в деякій мірі пізніше воно і спеціально культивувалося радянською владою, щоб тільки підсилити незрілість і залежність власного народу. Проте саме це змогло хоч трохи об’єднати суспільство, не допустивши його розколу на два класи – вибраних і принижених, що є чи не основною характеристикою нацизму. Крім того тут очевидно треба говорити і про роль комуністичного лідера того часу – Йосипа Сталіна. Звичайно вся система знищення людей сформувалася саме при ньому і саме вона виявилася найбільш близького до того, що існувало тоді в фашистській Німеччині.
Але не все так однозначно. Річ в тому, що і без нього все це могло розвинутися досить сильно руками інших большевистських лідерів того часу – наприклад за допомогою того ж Троцького, тому Сталін і став для нас тепер таким собі символом дуалізму тієї епохи. З одного боку – втіленням того ж нацизму, з іншого – символом родового суспільства, в принципі з нацизмом несумісного – «батьком народів» і навіть своєрідним захистом від чогось страшного і непередбачуваного, може навіть – саме тим Богом, про необхідність існування якого ми вже заявляли для повноцінного розвитку суспільства.
ІII. Ще раз про владу – деякі перші висновки. Чи існує Зло?
Оскільки ми в своєму політичному аналізі зачепили таке складне питання, то напевно все-таки нам доведеться дати хоч якісь приблизні відповіді на нього: що таке зло, чи існує воно взагалі і якщо існує, то де? Для спрощення викладу цієї проблеми, варіантів розв’язання якої досі так і не змогло запропонувати ні одне покоління філософів, ми обмежимося тільки нашими власними інтересами, не зачіпаючи чогось надмірно абстрактного і незрозумілого. Тоді прийдеться визнати – так, звичайно зрозуміло, що всюди, де існують люди, існує і зло. Причому не одне, а таке, що проявляється в різних формах і в різних ситуаціях, і якщо спробувати якось їх узагальнити, то стає зрозумілим, що це зло, яке не відповідає нашим бажанням – теперішнім чи майбутнім, або яке пов’язане з руйнуванням чи з загальним розвитком Всесвіту:
1) тобто те, що нам просто не подобається вже зараз; 2) те, що заважає отримати нам щось в майбутньому; 3) те зло, яке виникає внаслідок певної ієрархічної структури наших бажань і потреб – наприклад коли щоб створити щось одне, треба зруйнувати інше. Це зло – логічне і обґрунтоване як вимушена необхідність - саме про нього і кажуть, що для того, щоб приготувати яєчню, треба розбити яйце; 4) зло, яке асоціюється з якоюсь деструктивною силою чи з відчуттям хаосу – це може бути або якась руйнівна стихія природи, або просто звичайна життєва ситуація, коли нічого не вдається і все валиться з рук, або ще щось, пов’язане чи то з плином часу, чи то - з загрозою смерті, тобто щось не пов’язане безпосередньо з нами, а щось таке, що існує мовби само по собі, як закон розвитку природи.
Але зрозумілим є і те, що все вищеперераховане так і не дає відповіді на питання, винесене в заголовок, бо на увазі мається щось зовсім інше – не те зло, яке проявляється як пасивна сила природи, чи як похідна від наших бажань, а як щось, що існує цілком самостійно і свідомо, що є активним, розумним, і, здавалось би, цілком непрогнозованим. Тобто мова йде приблизно про те, що крім звичайного зла існує і ще щось – Зло з великої літери. Це – приблизно те, про що вже після Фрейда говорив Еріх Фромм як про основу людської деструктивності, хоча, крім деструктивності, воно характеризується ще й іншою ознакою – якимось відчуттям «зв’язування», своєрідною творчою силою - тоді, коли мова йде вже не просто про руйнування, а про утворення чогось нового. Тільки така творчість спрямована на щось зовсім інше, ніж те, чого би ми хотіли для себе і більше схожа на те, про що ми вже говорили як про втрату чи переродження душі.
Тут нема ніякої містики - таке Зло існує реально: в витіснених бажаннях, в стереотипах мислення, в уявленнях про те, як саме треба себе вести, в спотвореному відчутті поняття справедливості. Це схоже на вірусне захворювання, на епідемію, чи навіть пандемію, в умовах якої розвивалася наша цивілізація. Можливо якийсь святий чоловік і міг би бути людиною, вільною від такої форми Зла, але напевно навряд чи ми зможемо це перевірити З іншого боку - це ще можна порівняти з мережею Інтернету, коли якась певна програма мовби резервує для себе частину оперативних ресурсів кожного комп’ютера, який підключений до сітки, – як це наприклад планувалося зробити для обчислення складних завдань: обрахунку метеорологічних рівнянь, чи чогось схожого. І ось ці часточки особистостей кожної людини, взаємодіючи між собою, і створюють таке собі колективне, суспільне зло, що виявляється сильнішим за кожну окремо взяту людину. Це схоже на ноосферу Вернадського, тільки в її темному, спотвореному вигляді.
Але до чого тут влада? Цікавою ілюстрацією тут знову може послужити все те ж повернення до радянської системи мислення. Зараз, в умовах України, та й деяких інших держав (можливо ще більше – в умовах Німеччини, одна частина якої розвивалася по законах одного суспільства, а друга – іншого) можна прослідкувати одну цікаву закономірність, перш за все в економічній сфері відносин. Так от – радянська система управління передбачала наявність пасивності і відсутності власного бажання розвитку, якогось інтересу в житті, так що людина була швидше схожою на свійську тварину в стійлі, яку вчасно годують, і про яку дбають, щоб вона не хворіла і щоб завжди була в теплі, ніж на себе. Інший же, капіталістичний варіант розвитку, ставив собі за ціль розвиток ініціативи, конкуренції і боротьби за виживання, що в свою чергу могло розвинутися аж до знищення і вимирання однієї частини суспільства заради процвітання іншої. Так от, - влада тут має виступати своєрідним регулюючим механізмом між цими двома крайнощами. Але мова тут йде вже не стільки про державну владу, як про те відчуття влади над власними вчинками чи над здатністю щось зробити, про яке ми вже говорили. Наприклад - так, як це часто буває в бізнесі, коли людина є власником невеликого підприємства і одночасно і сама проявляє ініціативу і робить щось самостійно, але і використовує інших. До того ж цікавим тут є і те, що тут існує і якийсь елемент приниження, коли людина радіє з того, що в неї щось вдається краще, ніж в інших. Цей елемент приниження тут виступає конструктивним елементом – можливістю і критерієм оцінки успіхів на вибраному шляху розвитку.
Цікаво також, що критерієм позитивності розвитку тут виступає відчуття краси (відчуття, що ти кращий за інших), але в ідеальному випадку це передбачає те, що ти кращий в чомусь одному, а інший кращий в чомусь іншому, такому, що має значення для нього і може не мати значення для тебе – і в цілому це сприяє загальному розвитку всіх. І в кінцевому варіанті все це зводиться вже навіть і до якоїсь можливості творчості – здатності щось зробити саме так, як ти сам того хочеш в реальному житті. Але цей же елемент приниження може тільки ним, приниженням і стати, коли замість того, щоб розвиватися самій, людина починає «опускати» інших. Критерії ті ж, а напрямок розвитку прямо протилежний. Що ж стосується державної влади, чи просто влади над іншими людьми тоді, коли немає чіткого загального напрямку розвитку, як це є в бізнесі, то напевно тут саме ця спокуса в кінцевому результаті і виникає - імітувати власний розвиток приниженням інших. Так і виникає та творчість Зла, про яку ми говоримо - легкий і доступний шлях всюди, де є влада над іншою людиною, і напевно найбільше вже навіть не стільки в державній політиці, як все в тих же нацистських чи комуністичних таборах, які проте стали цілком логічним і закономірним наслідком такої державної політики і такої державної системи.
Отож, що ми можемо сказати вже зараз стосовно зла в політиці? В поганих варіантах розвитку і радянської і західної демократії проявляється одне і те ж – ставлення до народу як до пасивної інертної маси, яку треба вдовольнити, щоб вона не заявляла про свої права і не вимагала контролю над владою, хоч і якісь певні відмінності тут є. В радянській системі демократії ставлення до народу було як до тваринного стада, де основним було нагодувати людей і обмежити їхній розвиток, а в системі західної демократії будь-який творчий імпульс, який не йшов на укріплення системи, переводиться в сферу споживання, замість творчості - в сторону хаосу і руйнації. Але основною негативною рисою обох систем став поділ суспільства на два класи, як би їх не називати – чи то експлуататорів і експлуатованих, як це було в часи Маркса, чи то на пролетаріат і селянство, як це було в перші роки більшовистької влади, чи то просто на владу і народ, як це є зараз. Хоча навіть при такому поділі все-ще може існувати певний рівень суспільної справедливості, якщо існує можливість переходу з одного класу в інший чи назад.
Іншим критерієм оцінки є можливість людини самостійно розвиватися. Причому наголос тут навіть вже не стільки на розвиткові, як на можливості людини приймати самостійне рішення чи розвиватися їй, чи ні, чи може навіть деградувати, а якщо все-таки розвиватися, то в яку саме сторону – і це саме та свободу вибору, яка дарована людині Богом, і про яку йде дискусія вже не в одного покоління філософів. Тому державний устрій, який зменшує здатність людини приймати самостійні рішення безумовно треба вважати поганим, навіть якщо це виникає не внаслідок насилля, а внаслідок чогось іншого – наприклад спокуси, як це було в фашистській Німеччині, чи обману, возведеного в ранг державної політики – як це було в Радянському Союзі. Безумовно поганою є і державна система, яка зовсім не контролює людину. Такий державний устрій скочується в сторону хаосу – наприклад так, як це було на території колишньої російської імперії в роки громадянської війни, і в кінцевому результаті приводить до саморуйнування суспільства. Виходячи з таких міркувань, до зла в політиці можна віднести наступне:
1. експлуатація однієї людини іншою – дуалістичний поділ суспільства; 2. позбавлення людини права вільного вибору; 3. позбавлення людини права свідомого вибору; 4. відсутність ієрархічної державної структури, яка могла би запобігти розвитку хаосу чи не виступала би стимулом розвитку людини. 5. відсутність механізму, який би забороняв людині розвиватися чи імітувати такий розвиток за рахунок приниження і знищення інших. І ось про останніх два пункти і треба вже поговорити окремо.
ІV. Політика і Бог
Таке поєднання не таке вже й безглузде, як про це можна було би подумати. В античному суспільстві, в Древній Греції чи в Єгипті це було практично одне і те ж – чи то Бог стояв над верховним правителем, чи то останній в своєму житті прикривався волею Бога чи богів. В якійсь мірі така ієрархічна структура збереглася зараз в мусульманстві, де саме Бог зараз залишається верховним правителем і де суспільство влаштоване за чіткими ієрархічними родовими ознаками – що ми зараз не будемо обговорювати, бо це має в рівній ступені як і позитивні, так і негативні риси.
Просто нас зараз більше цікавить сучасне європейське християнське суспільство, до якого ми і належимо – і тут треба говорити про два фактори впливу – про християнство і про атеїзм. Тобто, якимось дивним чином, події кінця ХІХ ст. починають перегукуватися з подіями 2000 – літньої давнини. Невже це просте співпадіння? Чи може доведеться визнати, що християнство само по-собі мало на політику дещо своєрідний влив? Те, що сказав Ісус Христос – „Віддайте кесарю кесареве, а Богу – боже”, було цілком логічною і закономірною фразою в тодішніх умовах, але саме це привело до катастрофічних наслідків в майбутньому. З одного боку – до відмови християн від влади. Це логічно і природно, щоб не путати земну владу з божественною, з тим, що асоціюється для нас з внутрішніми цінностями і з нашою душею.
Але саме це і дало можливість іншим народам довший час керувати християнами і привело до того, що чесний і порядний християнин вважав для себе негідним йти у владу. І що ми отримали в результаті - владу негідників? А з другого боку - це привело до того, що християнство поступово замінило древні містичні релігіії і церква стала таким же посередником у спілкуванні людини з богом, яким був колись верховний правитель, тільки вже у новому лиці – як це пізніше проявилося в царській Росії і в католицизмі. І саме в цей період другої половини ХІХ ст. і сформувалися в основному сучасні політичні партії, чи сучасна політична система. Тоді – в основному під впливом атеїзму, який на той момент міг бути навіть позитивним явищем – тому що повертав людині втрачену свободу і знищував залежність від церкви. Саме тоді і виникло те протистояння політики і релігії, про яке ми говоримо зараз так, що навіть сама постановка такого питання здається нам дещо дивною. Але що тоді – якщо обидва варіанти одинаково погані – то невже в нас немає і зовсім ніякого виходу?
Ні – ми спробуємо спрогнозувати інші варіанти розвитку, тим більше, що дещо ми тут і справді вже зрозуміли. Тому, що говорячи про політичну систему, ми говорили, що будь-яка з них має виконувати два призначення – забезпечувати людину можливістю для повноцінного життя всередині країни, і забезпечувати зв’язок людини з зовнішнім світом – як і з іншими державами і народами, так і з вищими цінностями – чи то з богом, чи то з іншими ідеалами, але в будь-якому разі мова повинна йти не про статичний, а про динамічний процес, до того ж не просто про процес динамічної рівноваги, а про процес розвитку, пов’язаний хоча би з нашим природнім розвитком на протязі життя – народженням, ростом, старінням, здобуттям життєвого досвіду, якщо навіть вже не з чимось більшим, про що ми вже частково згадували. Отож ми говорили, що:
1) ієрархічне патріархальне суспільство забезпечувало функції спілкування з Богом, але не дозволяло розвиватися кожній окремій людині; 2) атеїзм і політика такі можливості дали, але перервали зв’язок з Богом. Тоді мало би існувати ще два варіанти такої взаємодії: 3) відсутність і розвитку особистосі і зв’язку з Богом; 4) зв’язок з Богом і можливість вільного вибору і розвитку людини.
Третє – це напевно утворення, яке буде поступово деградувати в сторону примітивного племінного суспільства, щось на зразок тих диких племен, які ще зараз існують де-небудь в Океанії, Африці чи в Сомалі і які поступово вимирають чи знищують самі себе. Останнє – це той ідеальний варіант, до якого ми прагнемо і який мав би стати унікальним призначенням України. Але біда в тому, що і це ще не все. В комбінаториці два варіанти і дві можливості розвитку породжують лише чотири можливих варіанти. В нас же до того добавляється ще й елемент спотворення – коли людина починає заміщати уявлення про Бога чимось іншим.
Так виникає різне уявлення про Бога в різних народів і так виникає розкол і протистояння, коли кожна людина починає захищати «свого» Бога – аж до розвитку повної непримиренності, до холодної чи навіть і до ІІІ-ої світових воєн. А в кінцевому результаті все це стає розвитком прагнення до знищення або й самознищення, чого ми напевно зовсім не хотіли би, тим більше в українській політиці, де такого і так було забагато. Хіба це не може бути причиною для виникнення тієї депресії, про яку ми говорили на самому початку? І хіба це не є тим Злом, якого ми шукаємо? Тоді що ж робити?
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
