Тоді – що? Якщо політика виникла як протиставлення владі церкви і Бога, то чи означає це, що щось не так з тим Богом було, чи, принаймі, з нашими уявленнями про нього, що для нас в даній ситуації напевно одне і те ж? І чому Бог – чоловік, якщо весь розвиток подій в світі більше вказує на жіночу непослідовність і мстивість, ніж на чоловічу логіку? То може Бог – жінка?
І. Образ Софії, жіноче начало в релігії
Власне кажучи, ця ідея далеко не нова – в різні періоди розвитку людства вона проявлялася по-різному, аж до того, що Бог може містити в собі в однаковій мірі як чоловіче, так і жіноче начало. І якщо в Біблії в Старому Заповіті Бог-Отець – чоловік, то тільки тому, що первинний текст Біблії, взятий євреями з древніх вавілонських писань, пізніше був сильно спотворений їхніми же священиками заради їхніх корисних цілей. Але одне дуже цікаве посилання на Бога-жінку там все-таки є. Я сам ніколи би не звернув на це увагу, якби не прочитав згадку про це в книзі швейцарського психоаналітика Карла Юнга. Мова там йде про те, що коли Бог створював світ, то при ньому була жінка-мудрість, яка від першої особи заявляє: „Я при ньому майстринею була!” (російською – „Я при нем художницей была!”)
Господь мав мене на початку Своєї дороги, перше чинів Своїх, спервовіку, - відвіку була я встановлена, від початку, від правіку землі. Народжена я, як безодень іще не було, коли не було ще джерел, водою обтяжених. Народжена я, поки гори поставлені ще не були, давніше за пагірки, коли ще землі не вчинив Він, ні піль, ні початкового пороху всесвіту. Коли приправляв небеса – я була там, коли круга вставляв на поверхні безодні, коли хмари уміцнював Він нагорі, як джерела безодні зміцняв, коли клав Він для моря устава його, щоб його берегів вода не переходила, коли ставив основи землі, - то я майстром у Нього була, і була я веселощами день-у-день, радіючи перед обличчям Його кожночасно, радіючи на земнім крузі Його, а забава моя – із синами людськими! (Біблія, Книга приповістей Соломонових 8.22-8.31)
Так от - цікаво, що в православному християнстві цей жіночий образ мудрості-Софії в значній мірі зберігся – храми святої Софії в Києві і в Константинополі, столиця Болгарії – Софія, осіннє свято Віри, Надії, Любові і МАТЕРІ ЇХ СОФІЇ, яке на мою думку саме так буквально і треба сприймати, бо навряд чи перші три християнські чесноти мають хоч якесь позитивне значення, якщо ними не керує мудрість. Тому православне християнство (включно з греко-католицькою церквою, яка в значній мірі зберегла ті ж традиції) може і справді ближче до істинного стану речей, ніж католицизм. А те, що в останньому образ жінки получився настільки приниженим, що католики іноді пропонували жінок і взагалі не вважати за людей, привело до виникнення гіпертрофовано роздутого образу матері Божої – хоч і святої, але все-таки земної жінки. Так, принизивши містичне божественно жіноче начало в релігії, католики непомірно підняли одну жінку і ще більше принизили всіх інших в реальному житті.
Цікавим також є і те, як саме в християнстві взагалі, і особливо в католицизмі, виникло таке становище. Річ в тому що в дохристиянській культурі образ жінки-богині був розвинутий досить сильно. В хетській культурі це була богиня Кибела, яка в греків потім трансформувалася в образ Артеміди. Найбільший Храм Артеміди існував в давньогрецькому Ефесі, і там же потім проповідував один з апостолів Ісуса Христа. Борючись з язичеством – він повністю знищив і це жіноче начало взагалі – і це був якраз той випадок, коли „ з водою виплеснули і дитину” Але не все і так просто – самі по собі такі наші знання ні про що ще не говорять. Ну було якесь там жіноче начало в релігії, чи не було, яка в принципі в тому різниця? Але різниця є. Власне кажучи вдумливий читач вже тепер міг помітити, що ми надто детально зачепили проблему Зла і Бога. Навіщо це потрібно в політичному аналізі? А просто тому, що ми вже говорили про те, що державна система повинна забезпечувати не просто існування людей, але і можливість їхнього розвитку, якщо вони того захочуть. А раз так – то людина має мати і відповідну модель такого розвитку – ідеал, на який вона буде рівнятися. Безперечно, що найкраще такий ідеал розвинутий в буддистському суспільстві, де Будда доступний для всіх, але там мова не йде про розвиток в його чистому вигляді, принаймі на протязі життя, а лише про якесь віддалене і міфічне майбутнє і то тільки внаслідок нескінченно довгого ланцюга наступних народжень. В Старому Заповіті Біблії Бог виступає „ревнивим, мстивим і заздрісним” і основою виступає вже не не стільки прагнення до наслідування ідеалу, як страх покарання:
„ ... бо я – Господь, Бог твій, Бог заздрісний, що карає за провину батьків на синах, на третіх і четвертих поколіннях тих, хто ненавидить мене і що чинить милість тисячам поколінь тих, то любить Мене і хто тримається моїх заповідей.” (Біблія, Книга Вихід, 20.5, 20.6)
А якщо так – то практично це означає те, що людина починає боятися будь-якого розвитку взагалі – основним стає не наробити помилок і прожити своє життя по-можливості максимально спокійно і непомітно. Можливо така точка зору теж має право на існування – це буде закостеніла, законсервована система, всі зусилля якої спрямовані не на розвиток чи еволюцію, а на те, щоб зберегти існуючий стан речей. Ну що ж, може це теж непогано – звідки ми знаємо, що краще? В усякому разі багато людей живуть саме так. Тому вибір тут є досить чіткий і зрозумілий – або залишити все так, як є – і тоді для нас дійсно немає ніякого значення сприйняття Бога і те, яким він є насправді, чи навіть і те, чи існує він взагалі, чи ні. Або – ми хочемо щось змінити, якщо нас, як українців, не влаштовує існуючий стан речей. Але будь-яка зміна – це вже розвиток – і тоді ми вже мусимо враховувати все те, що ми стосовно такого розвитку говорили, в т.ч. і стосовно поняття Бога, чи будь-якої іншої вищої сили, якщо вже не в реальному житті, то принаймі в сенсі психічної реальності - наприклад архетипів чи колективного безсвідомого. І оскільки мова вже зайшла про такі складні речі, то цілком очевидно, що не вдасться обійти їх стороною просто так, і прийдеться звернутися до того, хто все це і придумав.
ІІ. Помилка Карла Юнга
Карл Юнг – швейцарський психоаналітик, в свій час, кажуть, досить непоганий психіатр і вчений. Але потім він дещо вдарився в містику і через це тепер вже може й не дуже поважається практикуючими лікарями. Але нам це і непотрібно – я надіюся, що ми поки-що не дійшли до такого стану, коли нам буде потрібна допомога лікаря. Зате в соціології і філософії Юнг досягнув значних успіхів. Саме йому і належить поняття „архетипу” – загального психічного уявлення, яке керує масовою свідомістю на протязі багатьох сторіч. Крім того саме він придумав і образ „Тіні” – протилежності чи доповнення до цього психічного уявлення Але найцікавішим є те, що стосується психології чоловіка чи жінки – в чоловіка підсвідомість носить жіночу природу, і навпаки – в жінки чоловічу (Аніма і Анімус). Таким чином образ Софії-мудрості, виявляється доповнюючим чи компенсаційним до образу Бога-Отця Старого Заповіту, чи вірніше є виразом його підсвідомості. Взаємодія з підсвідомістю може відбуватися двома шляхами – або природнім перетоком енергій, або у вигляді накопичення і „виверження”. В результаті чи одного чи іншого має відбуватися природна компенсація первинного образу – тобто або Бог-Отець має ставати добрішим і зрозумілішим для людей, або має виникати якийсь новий образ як доповнення до попереднього. Розвиток релігії пішов саме по другому шляху – так виникла необхідність земного втілення Ісуса Христа. З психологічної точки зору – Тінь від уявлень про Бога-Отця, призначена виправити його недоліки або змінити наше уявлення про них. Напевно саме це і малося на увазі в Біблії:
„ Я й Отець – Ми одне!” „ А коли Я чиню, то хоч ви мені віри й не ймете, повірте ділам, щоб пізнали й повірили ви, що Отець у Мені, а Я – ув Отці” (Євангелія від Св. Івана, 10.30, 10.38)
Ну з цим в принципі все зрозуміло – в усякому разі, якщо хтось хоче, може прочитати повніший виклад цих думок в працях Юнга. Але і це ще не все – в свою чергу Ісус Христос є абсолютно незалежним і незв’язаним Богом і в нього теж мав би бути якийсь символ підсвідомості – така ж Софія-мудрість – тільки в більш земному і юному варіанті, можливо навіть у вигляді юної дівчини, адже помер він ще достатньо молодим. А це вже починає нам надто сильно щось нагадувати. Наприклад образ дівчини-України, досі не знищений навіть незважаючи на поразки розвитку української нації в багатьох інших питаннях. Чи не є це ознакою його живучості, чи не є він тим самим таким-собі специфічним архетипом українського народу? Тоді цей образ дівчини-України мав би бути доповнюючим до образу Софії, так же, як це відбулося між Богом-Отцем і його сином.
Правда стосовно мудрості України, напевно, багато хто зі мною зможе посперечатися, але може якраз саме в цьому і полягає наша біда – що ми не зможемо бути щасливими доти, поки вона, ця мудрість, не реалізується? В усякому разі вже зараз можна сказати, в чому вона має проявлятися і вже в якійсь мірі і проявляється – в повній відсутності нацистського начала, в відсутності бажання знищувати інших, керувати іншими, і знищувати їхню душу. І якщо з цим хтось ще може сперечатися, то принаймі іншого вже ніхто не буде заперечувати, що крім дівчини-України є ще й ненька-Україна – тобто наша Україна живе одночасно ніби в двох поколіннях – в повній відповідності до такої теорії. Це ж саме, до речі, пояснює і феномен сприйняття Юлії Тимошенко в суспільстві. Її підтримують тому, що вона заповнює собою вільний образ дівчини України, той же самий, символом якого в свій час була Леся Українка, але викликає негативну реакцію, коли її починають порівнювати з іншим архетипічним образом - образом мудрості, до якого вже будь-кому не так легко дотягнутися, так як мудрість це все-таки щось трохи інше, ніж звичайний розум.
Але щоб повністю зрозуміти всю картину, треба розглянути і інші варіанти. Згадаємо те, як саме з релігії був викинутий цей жіночий образ. Мова там йшла про древньохетську богиню Кибелу – погану і кровожерну. В усякому разі вона була дітищем свого часу, як і давньозаповітний Єгова – і в цьому плані становила йому гідну пару. А проте різниця між ними все-таки була. Ієгова був небесним Богом, ідеалом розвитку, а Кибела була спорідненою до образу Великої Матері, тобто символізувала природу і землю і в цьому сенсі була земною богинею. Цікаво також що потім цей образ матері трансформувався в образ Артеміди – вічномолодої, юної богині. Тобто тут, в давньому світі, цей процес компенсації, про який ми говоримо стосовно Софії-України та Єгови-Ісуса Христа відбувся цілком нормально. Але тут починає виникати інше протиріччя. Ми маємо одну чоловічу пару Бог-Отець - Ісус Христос та дві жіночих Софії-України та Кибели-Артеміди. Щось не так, якась рівновага, здається, порушується. В чому справа – чому нема ще однієї чоловічої пари? Тобто якщо Софія - це втілення божественної мудрості, то Кибела – її проекція на Землю. Що ж буде з проекцією божественного розуму Ієгови на Землю?
Відповідь давно всім відома, але напевно ще страшніша, ніж те, про що ми вже писали. Але якщо ми вже говоримо про Зло, то напевно рано чи пізніше мали до неї прийти.
Стосовно ж Карла Юнга – то він помилився вважаючи символом такої мудрості Софії саме якийсь закінчений земний образ, як-от образ Мони Лізи, тому що не може мати небесний образ ніякого земного відображення, як не може мати його і Бог-Отець. І, крім того, в даній ситуації, коли уявлення про Бога-Отця все ще потребують значної компенсації, і коли людство все-ще знаходиться в стані розвитку – йому потрібний саме цей образ юної і земної богині мудрості. Хоча хтось звичайно може запитати й інше: а що поганого в тому, якщо на вершині піраміди будуть два завершених і досконалих образи? Нічого – відповім я, крім того, що про ніякий розвиток тоді вже говорити не прийдеться – по-перше тому, що не існує розвитку там, де вже є досконалість, а по-друге тому, що це буде прямою калькою дитячих уявлень про батьків – і в цьому плані навіть якраз тим, чого ми мали би хотіти якнайскоріше здихатися, якщо дійсно хочемо стати дорослими і самостійними.
ІІІ. Найстрашніше місце аналізу – спотворений розум як чоловіче начало земної релігії
Отож мова йде про ще одну, відсутню пару чоловічої статі. Так ми вже говорили про те, що Бог-Отець є символом розуму, тому мова має йти про проекцію цього розуму на землю. Або – про якесь доповнення до образу-архетипу Великої матері. Тобто мова тут піде про падшого ангела – Люцифера в його вищому втіленні і Сатану в його нижчому прояві. Саме вони і мали би стати тією парою втіленого земного розуму, якої нам так не вистачає. Причому якщо можна ще сперечатися про правильність таких архетипічних розкладів, то з останньою фразою в її прямому значенні напевно погодяться вже всі – дійсно людській цивілізації за останні кілька тисяч років цього розуму так вже точно не вистачає. Чи ще точніше кажучи, бракує якраз чіткої ієрархії і вміння його застосовувати та вміння ним користуватися. В реальному житті це проявлялося в двох речах.
З одного боку ці образи стали символом всього найгіршого і найстрашнішого, що тільки може бути, причому навіть і для людей, які в Бога не дуже-то і вірять. В Бога не всі вірять, але в погану сторону містики вірить багато. З іншого боку ця сама земна мудрість, чи, точніше, щоб не путати поняття, розум, все-таки мали десь собі знайти місце в людській історії. Таким місцем стало масонство в усіх проявах. Таким чином земний розум і виявився ніби-то розколеним навпіл – між тим позитивним, що залишилося в масонстві, яке проте надто вже близько підійшло до самого примітивного сатанізму і між тим поганим, чорним і важким, що залишилося всім іншим. Хоча і не можна сказати, ніби не робилися спроби виправити такий стан речей – саме в такі періоди і виникав культ чоловічого тіла і надмірного захоплення матеріалізмом – як-от в Древній Греції, в епоху Відродження, чи в 30-х роках ХХ ст. в сталінській Росії і в фашистській Німеччині.
Але завжди такі спроби зводилися до одного – до того, що людина знову стикалася з поганою, темною стороною Зла і або відступала, або це приводило до нового витка чогось поганого в світовій історії. Проте і ця історія знову ж таки не мала би зовсім ніякого значення, якби надто близько не підходила до реальних проблем України. Я вже частково згадував про проблеми українського національного характеру – фактично про відсутність сильної чоловічої половини цього характеру. Це стало проявом жіночої мудрості в розвитку України – коли Україна ніколи не посягала на чужу територію, але це стало і трагедією – нездатністю порозумітися і створити сильну державу, невмінням себе захищати і невмінням самостійно жити, без плачу і сліз. І це стало повним відображенням релігійних уявлень – сильно розвинутий образ Софії надав мудрості цьому народові, але його православна релігійність привела до страху перед нечистою силою, і як наслідок – до нездатності створити свою державу і до невміння захищати себе.
За одним, правда, виключенням – періодом збройного опору УПА, який міг стати і наслідком певних відмінностей релігійного сприйняття греко-католицької церкви, а міг мати на те і ще якісь свої додаткові причини (див. додаток 4.) Хоча напевно навіть в православному християнстві виправити все-це ще можна – це земне чоловіче розумне начало досить сильно було розвинутим в дохристиянських язичеських уявленнях українського народу і в якійсь мірі все-таки залишилося в пам’яті народу – в колядках, які гармонійно увійшли в сучасне християнство і в історії виникнення і розвитку козаччини.
IV. 2004 - розкол України як прообраз нового способу взаємодії і розвитку
31 жовтня 2004 року в Україні відбулися президентські вибори. Правда – лише їхній перший тур, але всі наступні події були зумовлені тим, що проявилося вже тоді. І тому ці вибори зразу почали викликати дещо змішані почуття – незрозуміло стало, що робити дальше. Хоча, ні - ніби з однієї точки зору все було цілком зрозуміло – треба було перемагати у другому турі. Але саме тут і починається найцікавіше – саме це відчуття 100% впевненості в необхідності такої перемоги і самі результати виборів тут же стали викликати між собою якесь дивне відчуття внутрішнього конфлікту. До того ж, зауважте, - навіть зовсім незалежно від того, про якого саме кандидата йдеться.
Тому, щоб зрозуміти те, що сталося вже тоді і те, що ще тільки відбувається зараз, треба говорити про якийсь системний конфлікт і про системні протиріччя. А для цього треба зробити якісь перші, хоча би самі елементарні висновки. Отож – мова не йде про східну чи західну Україну. Такий розподіл існував завжди, але в основному він завжди штучно створювався існуючою на той момент владою. Бо на практиці все дещо інакше – північні райони Тернопільської області, Рівненська та Волинська області, вся Волинь, яка географічно належить до західної України, є ближчою по духу східній Україні, ніж Вінницька чи Київська області, а січові стрільці і воїни УПА воювали не тільки на Галичині.
Але історія з голосуванням висвітила зовсім інший, більш природній розподіл – саме той, що склався історично, але який ще ніколи до цього часу не висвітлювався настільки яскраво і рельєфно. Показовою в цьому плані була дискусія на державному телеканалі двох кандидатів в президенти. Один з них заговорив про якийсь „Слов’янський Союз”, що нараховує вже більше ніж 100 чи 200 років – конкретна цифра не має значення, бо все одно це дуже мало. І ось в цей момент і сам ведучий теж зацікавився: „ А справді, звідки Ви взяли таку дату?” Виявилося – від якогось там з’їзду слов’ян. Звичайно це смішно. Смішно рахувати історію слов’янського руху 100 чи 200 років тому, якщо тільки Київ нараховує більше як 1500 років і коли само слов’янство існувало очевидно ще і до того. Це все одно, якби германський етнос, якому вже й взагалі більше 2000 років, ні з того, ні з сього взявся би святкувати своє 300-річчя.
Але ще цікавішим є навіть не саме це питання, як реакція на нього різних учасників – кияни не розуміли чому донеччанин рахує лише останні 100 чи 200 років. А що ще він має рахувати, якщо історики ще й досі точно не знають чи вже існував Донецьк 200 років тому, чи ще ні? Коли Харкову – 300 років, а Миколаєву, Херсону і Одесі щось біля 200? Всі ці міста були створені царською владою після того, як був знищений останній оплот української державності – зруйнована Запорізька Січ. І на ці – тоді вільні і безкраї, необжиті степи з родючою землею цілими селами і губерніями завозилися селяни, поміщики і чиновники з Росії. З тих пір пройшло вже досить багато часу, щоб все це знову, вже всоте, перемішалося, але цілком очевидно і те, що це достатньо сильний соціальний і політичний фактор, який обов’язково потрібно враховувати, якщо ми хочемо жити спокійно і злагоджено і збудувати стабільну і сильну державу.
Тобто, по великому рахунку, зараз ми отримали ніби три України. Одна - західна + центральна, друга - південно-східна, Україна Катерини ІІ і третя – це Донбас. Але немає якогось антагоністичного протистояння між однією частиною України і іншою. Є відмінності в поведінці, способі мислення і сприйнятті світу, а міф про таке протистояння здебільшого дуже часто просто сильно роздутий. Тому стосовно південно-східної України все зрозуміло – треба робити все, щоб відродити українську самосвідомість, підтримувати розвиток української державності не принижуючи людей які там живуть – і рано чи пізно ми станемо краще розуміти один одного. Колись за незалежність України, проти багаточисельної армії НКВС боролася одна тільки західна Україна, і нічого – тепер вже всі вірять в Україну, мова йде вже тільки про те, якою вона має бути. Але проблема Донбасу все-одно стоїть зовсім окремо. Річ в тому, що там живуть здебільшого люди, які заселили його останнім часом.
В них немає глибокої історичної пам’яті, в них є тільки місцевий патріотизм. І можливо навіть якась, цілком обґрунтована образа – бо в свій час вони, чи їхні батьки приїхали на освоєння цього району, віддавши на це свою молодість і своє життя, а тепер ніби залишилися на узбіччі історії, так що іноді їх і взагалі вважають чуть чи не одними бандитами. Але не треба думати, ніби українці на Галичині чимось кращі за тих, що живуть в Донецьку. Вони може більш політично грамотні, тому що вийшли родом з демократичної Австро-Угорської імперії, але нічим не кращі – і якраз останні вибори це дуже чітко показали – згадайте Козака (Львів), Бойка (Тернопіль), Гавриша (Івано-Франківськ), Чорновола (Львів). І навіть більше того – найцікавішим в усій цій історії є те, що значна частина шахтарів самі родом з західної України. А який був вибір в молоді західної України після війни, в 50-х, 60-х роках, щоб хоч якось реалізувати себе в житті і щоб позбутися вічного тавра „бандерівця”? Їхали на шахти, відгукнувшись на заклик партії і щоб якось заробити самому і щоб хоч трохи допомогти родині. Тому багато проблем тут носять якийсь не зовсім простий чи зрозумілий характер, коли підсвідому і необґрунтовану ненависть до „западенців” можна розглядати вже взагалі як щось зі сфери самого примітивного психоаналізу, щось на зразок відносин між батьком і сином-підлітком, який самостійно пробує встати на ноги (див. додаток 3).
Але нас поки що не цікавлять всі ці проблеми самі по-собі, питання стоїть в іншому – що можна було зробити в той момент, після першого туру виборів і пізніше? Фактично - тоді було два варіанти позитивного розвитку подій. Один – це якби та ідея помаранчевої революції, боротьби за справедливість і краще життя, символом якої став київський Майдан, охопила би всю Україну. На практиці це означало, що треба було поступово переконувати донецьких та жителів південно-східної України. Це хороша ідея і такі спроби навіть в якійсь мірі і робилися, але це довгий і важкий шлях, який так і не був пройдений до кінця. Інше – це те, що проявилося вже тепер, і не тільки в Україні – розкол на два майже одинакових табори – як це вже зовсім недавно сталося в Німеччині і в Польщі. В цілому – це теж позитивний процес, якщо він буде реалізовуватися належним чином – або як процес взаємної „компенсації”, або як процес взаємодії і розвитку.
А вся справа в тому, що Україна має тисячолітню історію, але майже не мала своєї державності. Саме тому вона така пасивна, інертна і втомлена, бо постаріла, так і не ставши дорослою. Тому за роки незалежності Галичина так і не дала жодного справді сильного політичного лідера, як від неї того чекали. І саме тому, саме ці південно-східні області, і в першу чергу саме Донбас, і є тим резервом, тією молодою кров’ю, що може влити щось нове в розвиток всієї України. До того ж в них є ще щось цінне, чого немає в решти України, чого нема навіть на Галичині і на західній Україні – їхня генетична пам’ять. Їхні батьки, всього ще якихось одне-два покоління назад, приїзджали на ці землі, щоб розпочати нове життя – і вони ще пам’ятають це по їхніх розповідях.
Тому велика Україна мала дати українську ідею і історичний досвід, а Донбас – силу характеру і вміння починати жити з нуля. Такого на жаль теж поки що не сталося – ні одного, ні другого. Показовою в цьому плані стала дискусія, яка розгорнулася вже зовсім недавно на сторінках інтернет-видання „День” (див. додатки 8,9), де сторони по-суті так і не зрозуміли одна одну. І тоді прийшов варіант третій – зрада.
Зрадили і одних і інших. Звичайно це принесло і якийсь позитив – тепер вся Україна може об’єднатися в спільній ненависті до своїх лідерів. Але є в тому і велика небезпека – щоб не повторилася все та ж історія 33-го року – коли одного разу надії на позитивний національний розвиток вже поєдналися з відчуттям чогось поганого, що і залишилося для нас тепер відчуттям депресії і втоми. І щоб такого не повторилося ще раз, напевно прийдеться все-таки відповісти вже нарешті на те основне питання, яке ми задали ще на самому початку – звідки виникло те відчуття незавершеності української революції, про яке ми говорили і чому так вперто воно для нас все ще асоціюється з відчуттям якогось зла? Прийдеться нагадати, що саме там було сказано, виділивши тепер саме головне:
Українська революція осені 2004 року залишила після себе якесь настільки дивне і сильне відчуття незавершеності, що тепер вже здається, ніби ніхто повністю так і не зрозумів що саме і чому сталося. (...) Враження вже навіть було таке, ніби в тому є щось містичне, щось чуть чи не від світової боротьби добра і зла. Але де тут добро і де зло? І чи існує воно, Зло, взагалі? Хоча напевно цікавою є навіть не стільки відповідь на це питання, як те, чому воно виникає взагалі і саме на такому рівні сприйняття, коли говориться про політику? Може тому, що в реальному житті проблема зла проявляється крім звичайного повсякденного чи навіть побутового ще й на якомусь стратегічному рівні - як в долі кожної людини так і в політичній сфері та в розвитку держав? Закономірним є те, що ми здебільшого намагаємося всіляко уникати повсякденних неприємностей, але навіть і стосовно своєї власної долі людина теж проявляє якусь дивну байдужість, мотивуючи це тим, що нічого змінити вона все-одно не може. Тому і залишається єдиний нібито розумний вихід – спробувати щось пояснити і зрозуміти саме в політичній сфері.
І нагадати інше, що ми вже теж казали:
Все-таки, хто б що там не казав, а відчуття, що ми можемо обійтися і без політики і без держави, не покидає нас .... Дійсно, переважна більшість людей все-одно в своєму житті ні в чому на державу і не надіється. Ми самі живемо, самі народжуємося і створюємо сім’ї, самі вирощуємо дітей. Колись заміною держави був якийсь примітивний суспільний общинний устрій, просто як об’єднання громадян чи кількох сімей для того, щоб було легше вижити. Але з часом такі об’єднання стали не зі всіма завданнями справлятися – простіше кажучи стали просто вимирати. Вижили тільки ті, які якусь частину своїх прав чи знань стали делегувати іншим – так появилися перші форми суспільного устрою
А тепер, поєднавши все виділене разом, і отримаємо цілком логічний і зрозумілий висновок: держава – це суспільне утворення, якому частина населення делегує (довіряє) право на те, щоб воно вирішувало її долю тоді, коли самотужки зробити вони це неспроможні. Коли держава не справляється з таким завданням, тоді громадяни відбирають в неї таке право – влада втрачає довіру. От тільки, правда, так і не зрозуміло, як це можна зробити на практиці, і якщо тепер в нас все-ще не щезає відчуття незавершеності революції – то значить ми все-ще так і не змогли створити таке суспільно-державне утворення, якому і справді було би не страшно довірити свою долю, чи долю своїх дітей!
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
