Люди, які говорять про національне відродження України, здебільшого кажуть про якесь нерозуміння того, що відбувається в Галичині і тому стверджують, що всій Україні потрібний ще якийсь час для того, щоб її зрозуміти. Звичайно якась різниця тут є – в основному в тому, що Галичина в її теперішньому вигляді майже незмінною проіснувала останніх років так 600-700, якщо і не всі 1000. Таким може ще похвалитися хіба що Київ, деякі райони Волині, ну і може ще якась незначна частина України, бо в основному вся Україна не настільки консервативна і за останні сторіччя дуже активно розвивалася, змінювалася і заселялася різними людьми.
Але чесно кажучи, незрозуміло, в чому тут проблема? – до цього треба ставитися так, як ми ставимося до поляків, чехів, або німців. Тільки на Галичині живуть українці, які знають, що живуть в Україні, а вся Україна все-ще ніяк не вирішить хто вона така і де живе. Ось і вся різниця. Усвідомте себе українцями, зрозумійте, що ви живете в Україні – і все буде нормально! І, до речі, це зовсім не проповідь націоналізму – адже саме на Галичині здавна мирно жили представники різних національностей. Просто коли до нас в гості приїжджає той же поляк, чех чи німець – то ми саме так на нього і кажемо: „поляк, чех чи німець”, хоча за національністю він може бути ким завгодно. Так має бути і в Україні – всі ми маємо усвідомлювати себе українцями, гордитися цим і будувати свою державу – а хто вже як саме себе самоідентифікує – це його власна проблема і його невід’ємне право.
В США он нема ні однієї корінної нації, але всі державні інститути носять назву саме національних. А міф про необхідність якоїсь іншої назви замість „український народ” – як от „народ України” – придумали комуністи, які добре знають ще з радянських часів, що легко маніпулювати можна тільки тим народом, який не усвідомлює того, ким він є насправді. Тому цікаво пояснити щось зовсім інше – те, чому саме всі ті, хто підтримує саме таку проросійську позицію, так ненавидять Галичину, хоч в історії шляхи Галичини і Московії почали пересікатися аж в 20 ст. Так от – справа в тому, що більшість міст південно-східної України були засновані при російській владі, років 200-300 тому і для жителів цієї України ще можна пропагувати якийсь міф про „старшого” брата.
Але не так на Галичині – тут навіть село, молодше за 600-700 років і то знайти важко! Тернопіль дуже молодий – йому „всього” 450 років, але перед його заснуванням на цьому місці вже було село, яке називалося „Топільче”. Львів теж „дуже молодий” – йому трохи більше 750 років, а Перемишль* і Галич і взагалі мають понад 1000 років! Та що там Перемишль – тепер це вже польське місто, якщо звичайний районний центр Теребовля* на Тернопільщині в 1097 році вже був княжим містом, тобто, що реально щоб розвинутись до міста, люди тут мали жити вже як мінімум 30-40, а то й 100 років! Хто пам’ятає, де тоді була Москва? - її тоді взагалі не існувало, навіть в далеких планах. То може тоді вже існував Санкт – Петербург? Може інші російські міста?
Невже Казань, яка недавно святкувала своє 1000-ліття - це російське місто? Тому якщо для якогось східняка міф про існування старшого брата у вигляді Росії і здається чимось хоч трохи реальним, то для кожного галичанина росіяни – це вже навіть і не молодший брат, а в кращому вигляді – внуки або правнуки. І саме тому вся російська влада, починаючи ще з першого завоювання Галичини в 1914 році прагнула просто її знищити – так, як це потім пробував було зробити Сталін – вивезти, повбивати, а на цю територію завезти зовсім інших людей, і як це напевно і було би, якби не опір УПА. Не вийшло – на жаль для теперішніх прихильників таких шовіністичних теорій, і на щастя для нас.
Але дивним є інше – чому Москва так вперто і наполегливо тримається за цю давно вже віджившу теорію, чому не може змиритися з існуванням України і Галичини? Адже сучасні росіяни - це народ з потужним слов’янським, новгородським коренем, який увібрав в себе кров карело-фінського і татарського народів – і зовсім незрозуміло, чому росіяни не можуть позиціонувати себе саме так – як нову, молоду, потужну, європейську націю, замість того щоб посилатися на свою давність і пробувати відібрати в України її історію?
*Див. додаток 5
Додаток 2
Масонство, сатанизм та розвиток християнства
Для читача, необізнаного зі світовими релігіями, з масонством чи окультизмом можуть виникнути деякі проблеми в розумінні наших роздумів стосовно Бога, Сатани, Люцифера та інших релігійних та містичних символів, чи реальних осіб – як вже хто в це вірить. Але навіть і для людини віруючої в цьому питанні можуть виникати значні труднощі. Основним каменем спотикань тут є Біблійна „Книга Йова” Старого Заповіту, де Сатана зовсім не виступає ворогом Бога, а спокійно стає в ряд його Анголів, а сам Бог спокійно карає і нищить саму праведну людину на Землі за його напучуванням:
QUOTE І сталося одного дня, і поприходили Божі сини, щоб стати при Господі. І прийшов поміж ними ц сатана.(...)І сказав Господь до сатани:„ось усе, що його, - у твоїй руці, тільки на нього самого не простягай своєї руки!” І пішов сатана від лиця Господнього (Біблія, Книга Йова,1.6, 1.12)
Після чого напрошується цілком логічний висновок, який для віруючого християнина взагалі може здатися страшним і богохульним і таким, що просто підриває його віру – що Сатана не противник Господа, а в кращому разі – невинна жертва його задумів. Власне кажучи, це все взагалі дуже цікаво, але на цю тему вже сказано і так немало, і якщо хтось хоче – може самостійно знайти матеріал про це в Інтернеті.
Мова же йде про те, що з сатанизмом не все так просто. Звичайно зараз, в нашому теперішньому розумінні цього слова, з цим асоціююється все найгірше, що тільки може існувати – і це стало наслідком впливу християнства. В той же час, говорячи про це поняття, неможливо не згадати Олену Блаватську, яка згадує про Сатану як про символ мудрості. І вже тут ми отримуємо певне протиріччя, і саме це пізніше і стало підставою для звинувачень Блаватської в сатанізмі саме в християнському трактуванні значення цього терміну. Крім того, звичайно, треба сказати, що все-це вже надто близько підходить і до різноманітних сучасних масонських і окультних течій – наприклад так, як це пишуть стосовно того, що є зараз в США.
Але коли ми починаємо говорити про масонство, то вже неможливо не повернутися до його витоків і це знову повертає нас назад до Старого Заповіту Біблії, а потім вже приводить і до наступного висновку - річ тут саме в протилежностях і саме в тому, що це не той випадок, коли можна говорити про їхній синтез чи про компроміс між ними. Тоді що? Звичайно в таких випадках людський розум відмовляється працювати, але вихід в цій ситуації є – треба просто відволіктися від будь-яких моральних принципів чи уявних заборон і спробувати скомбінувати всі можливі варіанти за законами самої елементарної комбінаторики.
Просто в реальному житті майже ніколи не буває протилежностей в їхньому чистому вигляді, саме так, щоб мова йшла лише про ДВІ протилежності. Це ж саме ми бачимо і тут - добрий Бог і поганий (чи злий, конкретні терміни не мають значення) Сатана. Тобто насправді кожна з протилежностей має вже не одну, а ДВІ ознаки. А раз так – то має бути вже ЧОТИРИ можливих комбінації, і насправді зараз ми маємо не протиріччя в прямому значенні цього слова. Таке „звичайне” протиріччя існувало би тоді, якщо би змінювалася лише одна ознака, наприклад добрий Бог і злий Бог, або злий Бог і злий Сатана – і тоді справді можна було би говорити про „звичайне” протиріччя, яке можна вирішити шляхом поєднання, компромісу чи взаємної компенсації. Але, щоб знову не запутатися, давайте спочатку спробуємо знайти всі втрачені варіанти і знайти їм відповідні аналогії:
1. Злий Бог – злий Сатана – це історія Старого Заповіту.
2. Добрий Бог – злий Сатана – це вже ми згадували – це християнство
3. Злий Бог – добрий Сатана – а це вже цікаво – це Олена Блаватська, це масонство і окультизм, де Сатана є символом мудрості і цілком позитивною особою.
4. Добрий Бог і добрий Сатана – ось воно – втрачений здавалось би назовсім ідеальний четвертий варіант, про який і варто було би поговорити. І якщо з Богом, після розвитку християнства тут все зрозуміло, то Сатана тут мав би стати земним втіленням Люцифера – небесного ангела, який призначений був спуститися на Землю, щоб передати свою мудрість людям. Це не получилося і цієї мудрості люди в повній мірі так і не отримали. Чому? – це питання досі все ще так і залишається відкритим.
Додаток 3
Україна і Донбас
За останні десятиріччя Україна фактично так і не змогла стати повноцінною державою, як це зробили інші країни. Ще в далекому 1991-му році всі ті, хто мав би стати національно-демократичною елітою того часу - Чорноволи, Горині, Хмари (не ображаючи когось конкретно) виявилася абсолютно неготовими до такого завдання і навіть приблизно не уявляли собі, яку саме державу вони хочуть збудувати. Тому коли Л.Кравчук запропонував провести дострокові вибори до Верховної Ради в грудні 1991-го року разом з референдумом, що тоді було би цілком логічно, закономірно і легітимно – кожен з них став боятися за своє власне майбутнє. Так само вже було в Україні в 1918 році і так само сталося пізніше, вже на президентських виборах 1999-го року. Тому проблема Кучми і проблема виборів 1999-го року це не проблема народу-„баранів” – як про це вислювався Олександр Мороз, це проблема саме тих політиків, які так і не змогли стати тією елітою нації, як від них цього вимагало життя.
А вся біда в тому, що українець добрий, терплячий і порядний лише до того моменту, поки сам не отримає владу. А тоді вже в першу чергу він думає не про державу і навіть не про те, щоб нажитися самому, як про те, щоб не допустити до влади своїх колишніх друзів, щоб їх всіляко принижувати і ображати. Так і появляються такі „українці”, які кажуть, що „я сам хохол, но хохлов ненавижу”. Тому українська помаранчева революція якщо і була чимось унікальним, то в першу чергу саме цим - спробою виправити такий стан речей.
Але недарма кажуть, що кожен народ має саме таке правління, як він того заслуговує. Звичайно таке твердження дещо спірне і суперечливе, але одна істина в ньому є – та, що будь-яке суспільне уявлення існує одночасно у двох своїх проявах – як ідея і як її відображення в суспільстві, тому те, що Україна так і не змогла сформувати свою державотворчу еліту стало наслідком іншої складової українського національного характеру, пов’язаної з першою – його інфантильності і недорозвинутості. Це не вина українців, це їхня біда. Тільки в ХХ ст. вони втратили щось біля 8 млн. в роки колективізації і голодомору, біля 10 млн. – в роки Вітчизняної війни, і ще невідомо скільки після війни – і на західній Україні і на східній - через збройні сутички і вивезення населення в Сибір і через голод 46-47 років.
Всього разом геноцид проти українського народу в ХХ ст. може перевершувати навіть 20 млн. – куда там євреям з їхнім холокостом! От в результаті українець тепер і став всього боятися і постарів, так і не ставши дорослим, як про це не втомлюється нагадувати нам Олесь Бузина. Дійсно, хіба це нормально, коли здоровий, немолодий вже чоловік плаче за „черешнею, яка росте в мами на городі”, але нічого сам вирішити не може – не хоче ні в село повернутися, ні маму забрати до себе, і навіть посадити нову черешню – і то не хоче. Йому так добре – плакати за втраченим життям і нічого не робити самому.
А німець в цей час слухає марші – і будує німецьку державу, поляк слухає свої пісні – і будує Польщу, росіянин слухає низькопробну попсу – але все- одно будує державу. Тільки українець і далі плаче і за своєю мамою і за ненькою-Україною (назва-то яка!) – і нічого для них не робить. Тому молодий і нерозумний Донбас з юнацьким максималізмом і повстав проти такого стану речей на минулих президентських виборах. Звідси і появилися всі ці тези про „кота Леопольда”, про „слюнтявих оранжевих крис” , і т.д. Він, Донбас, навіть і лідера собі вибрав відповідного – Януковича, який не вміє гарно висловлюватися, який не знає що і як робити, але який має свої прості і зрозумілі, чуть чи не підліткові принципи і який може фізично постояти за себе, не вдаючиь до глибокої політики. Звичайно все це згуртувало тодішню опозицію і „оранжевих” – і без такого ставлення з боку донецьких не було би і ніякої революції.
Але цікавим є те, що в поворотні моменти в історії різних народів все саме так і відбувається – іноді так виникають навіть нові народи. Тобто повинна бути пасивна, інертна маса і активне, творче начало, без будь яких ознак того, ніби щось одне обов’язково має бути добрим, а інше – поганим. Так з галлів і франків виникла Франція, з саксів і бриттів – Великобританія.
І тепер Україна переживає цей самий процес – але тепер вже, на наше щастя, в межах однієї держави. Тому питання тут стоїть таке – чи зможемо ми використати цю активність Донбасу для зміни українського національного характеру так, щоб українець нарешті перестав плакати і навчився себе поважати, чи ми так і залишимося „маминими синками”, яких всі ображають – інфантильними, недорозвинутими і навіть ненародженими.
Додаток 4
ОУН-УПА в історії України
Питання діяльності ОУН-УПА в свідомості жителя південно-східної України все-ще викликає різке несприйняття та відверту ворожість і при цьому повторюються старі, ще радянські штампи – що це були німецькі прислужники, що «западенці» прийшли на територію східної України разом з фашистами і «убивали и вывозили в Германию наших парней и девчат». Та ще й постійно наголошується на тих звірствах, які вони чинили стосовно поляків. До того-ж, - така позиція характерна для жителів саме тієї частини України, де УПА ніколи не воювала і вже тому, напевно, свідчить якщо не про їхню необізнаність, так про те, що хтось вміло підтримує саме такі уявлення. Але як же воно було насправді? Звичайно тут все-ще залишається багато такого, що вимагає детального історичного дослідження, - і в цьому плані останніх 10-15 років незалежності України для нас безповоротно втрачені, але деякі з цих міфів лежать прямо на поверхні і дещо ми можемо зрозуміти вже зараз.
Перш за все - в історії боротьби УПА треба розділяти два періоди: 1942-1945рр. і 1945-1954 рр. Стосовно першого – можна припускати що завгодно, але навіть якщо факт злочинної співпраці керівництва ОУН з фашистським урядом Німеччини і буде встановлений, навіть тоді ми повинні відділяти тих, хто міг проводити такі перемовини, від рядових бійців УПА. Ми ж не винимо, наприклад, бійців Червоної Армії в тих прорахунках Великої Вітчизняної війни, які допустили Сталін і Жуков. Кожен повинен сам відповідати за свої вчинки – і не можна огульно всіх підряд називати фашистами. Ось Німеччина, для прикладу, своїм ветеранам ІІ-ої світової війни виплачує пенсію, якщо вони не замішані в безпосередніх злочинах проти людства – адже вони не винні в тому, що злочинною була держава, яка їх і послала на фронт. І дивним є те, що ми готові простити німцям, які дійсно воювали проти нас, але ненавидимо бандерівців, щодо яких факт такої злочинної діяльності все-ще так достовірно і не встановлений.
Друге – це те, що поліція і УПА – це абсолютно різні речі!!! Коли в звичайне волинське село приходили німецькі солдати, які забирали молодь в райцентр, то когось могли розстріляти, когось - відправити в Німеччину на роботу, а когось – і заставити піти в поліцію. Хоча, звичайно, були і такі, що йшли служити добровільно - такі теж завжди знайдуться. Але після кількох таких випадків, ще до чергового приходу німців, хлопці починали втікати в ліси – так і виникали ті перші збройні загони, які потім стали основою УПА. Тому УПА – це не поліція, це якраз ті, хто втекли від того, щоб не бути вивезеним в Німеччину, не бути розстріляним і не стати поліціянтом.
Третє, - це те, що німецька поліція була і на сході України, де УПА ніколи не воювало. Всієї західної України, разом зі старими і дітьми не вистачило би для того, щоб служити в поліції по ВСІЙ Україні! Західна Україна (Волинь + Галичина) – це зараз всього 5 млн. населення – менше, ніж одна Донецька область і навряд чи в ті часи загальне співвідношення кількості населення могло значно відрізнятися. Так що не треба путати ці два зовсім різних поняття, а з тими, хто заганяв в вагони «парней и девчат» на сході України - розбиратися окремо.
Четверте - нацизм – це розділення саме за національною ознакою, такого на території західної України не було ніколи. Боротьба же проти поляків логічно виросла з боротьби українських січових стрільців за створення української держави в 1918-1919рр. Тоді українці ту війну програли і західна Україна відійшла до складу Польщі, і тому вже в 1942-44рр. це протистояння повторилось знову, тільки тепер вже у вигляді спротиву УПА. Але не треба думати, ніби-то погані українці підло знищували поляків, а ті ніяк не могли себе захистити і мовчки за цим спостерігали.
Одинакові вбивства були і з того і з іншого боку - і ті ж самі поляки на Галичині і Волині, не кажучи вже про Польщу, так само вбивали українців. Війна є війна – і вона ще нікому не принесла щастя, тим більше ця, громадянська по-суті, яка розгорнулася на фоні другої світової, яка і без того була набагато жорстокішою всіх попередніх. Тому зараз і не можна згадувати про якісь окремі звірства тільки однієї сторони - нічого хорошого в тому не було взагалі – і треба або говорити про всіх, або простити всіх, або розслідувати окремі злочини проти людства. Але за духом, з боку українського народу, це була національно-визвольна боротьба - і хочемо ми того, чи ні, але це прийдеться визнати рано чи пізно.
Але є ще й інше – боротьба ОУН-УПА з 1945 по 1954 роки. Тоді вже не було фашистської Німеччини і напевно ніхто не міг фінансувати повстанську армію, навіть якщо припускати наявність такої допомоги раніше. Як же тоді вона існувала? Невже могла продовжуватися така десятирічна боротьба без підтримки місцевого населення? І чи була би така підтримка, якби це були одні бандити? Тим більше - що це не була армія в повному розумінні цього слова. Багато хто буде здивований – але на Західній Україні майже немає лісів. Вони є на півночі Волині, є в Карпатах, частково – на півночі і півдні Тернопільської областей, але більша частина Галичини (Тернопільська, Львівська і Франківська обл.) не зайнята лісом. Тому реальність така, що в тому, що ми називаємо сьогодні УПА, боролися звичайні рядові люди, переважно селяни, цілими селами і сім’ями захищаючи свою «малу батьківщину». Але напевно повністю зрозуміти це все-ще так буде і неможливо, якщо не подивитися на цю проблему трохи ширше.
Так от, справа в тому, що тепер, з точки зору наших теперішніх знань і уявлень і з точки зору нашої теперішньої позиції це виглядає так, мовби УПА вела боротьбу проти цілком законної і легітимної радянської держави. Але трохи не так воно було насправді. Річ в тому, що територія західної України (Галичина + Волинь) була приєднана Радянським Союзом після початку другої світової війни, 17 вересня 1939 року в результаті узгоджених дій з фашистським урядом Німеччини по розділу Польщі, які в свою чергу стали наслідком домовленостей, досягнутих в ході підписання пакту Молотова-Рібентропа.
Так що вже на цьому етапі виникають певні зауваження стосовно двох речей. По-перше – те, що співробітничати з фашистським урядом першим почав все-таки Радянський Союз, а не Організація Українських Націоналістів. А по-друге – це те, що за всіма правовими нормами і того часу і за нашим теперішнім розумінням цього процесу, це навряд чи можна було би назвати інакше, ніж окупацією, правомірність якої на той момент так і не була підтверджена ніякими іншими міжнародними актами чи угодами. З цього в свою чергу випливали наступні висновки:
1) Польська влада і польський уряд в екзилі цілком логічно і правомірно могли розраховувати на повернення собі цих територій після закінчення другої світової війни;
2) Цей же самий факт можливості такого повернення добре усвідомлював і провід ОУН і рядові українці, які проживали на цих землях, і саме тому і виник той спротив польському наступу, про який ми зараз і говоримо як про опір УПА.
3) Легітимність існування самої цієї держави – Радянського Союзу – на той момент теж була достатньо сумнівною. Можна згадати хоча би те, як довго Радянський Союз добивався міжнародного визнання після російської революції 1917 року, і про те, як вже після того, коли це визнання ціною неймовірних зусиль все-таки було здобуто, його виключили з Ліги Націй, тодішнього аналога ООН, за агресію стосовно Фінляндії.
4) Таким чином провід УПА і опинився в певній правовій пастці. З одного боку – приєднання західної України було дуже сумнівним з міжнародної точки зору правовим актом. З іншого – сам факт такого приєднання піддавати сумніву не могли – через те, що це відповідало віковічним прагненням західних українців до возз’єднання зі всією Україною. Тому правильним напевно було би розглядати боротьбу УПА як боротьбу з існуючим на той момент державним устроєм в межах всієї України, частиною якої стала Україна західна. В межах теперішнього правового поля такий конфлікт міг би бути вирішеним, наприклад, утворенням якоїсь конфедерації – держави, що об’єднувала би два різних суспільних устрої в межах однієї країни, але напевно цілком зрозуміло, що таке було зовсім неможливим в тодішніх умовах сталінської диктатури.
Проте і це ще не все. Щоб зрозуміти феномен УПА треба враховувати і ту загальнополітичну ситуацію, яка складалася на сході Україні на початок війни. Про голодомор 32-33-х років тепер вже знають напевно всі. Те, що Вітчизняна війна розпочалася 1941-го року – теж. Але між цими двома датами пройшло всього 8 років! Різниця нікчемно мала навіть для життя однієї людини, не кажучи вже про історичний масштаб! Більше того – навіть з часу першої окупації України німецькими військами часів гетьмана Скоропадського пройшло теж не так вже й багато часу – щось біля 20-ти років!
Тому реально могло існувати достатньо багато людей, особливо в тих сільських районах, які пережили голодомор, які, співставивши ці два факти, цілком логічно могли вважати можливий прихід німецької влади чимось нічуть не гіршим влади сталінської. Звичайно, з т.зору нашого теперішнього сприйняття тих подій, це здається незрозумілим і навіть сама думка про таку можливість здається страшним блюзнірством, але давайте не будемо забувати про те, що мова йде про події ДО початку війни, коли ніхто ще не міг нічого знати про можливі звірства фашистських німецьких військ. Тим більше, якщо врахувати що мова йшла про зовсім інші часи розвитку людства, коли сучасних інформаційних засобів ще просто не існувало – ні телевізорів, ні Інтернету, ні навіть звичайних, не те що мобільних телефонів і єдиним достовірним каналом зв’язку були лише розповіді інших людей, очевидців подій, яких на той момент теж просто ще не було.
Було, правда, провідне радіо, і були газети, але от парадокс - згадаймо знову той же пакт Молотова-Рібентропа і постійні нарікання на віроломність нападу Німеччини на Радянський Союз – до 22 червня 1941 року ці засоби масової інформації працювали зовсім в інший бік, в усякому разу зовсім не на створення образу ворога з колишнього союзника. Тому можливо фашистський німецький уряд і справді мав спочатку деякі підстави розраховувати на підтримку місцевого населення і навіть якщо такої і не було, то і спротиву особливого на початках війни – теж. І напевно навіть тих, хто на сході пішов служити в поліцію, теж можна якщо не простити, то хоча-би спробувати зрозуміти. І тільки аж тоді, коли дії окупаційного уряду щодо України стали жорстокішими, коли стали відправляти молодь в Німеччину і почалися масові розстріли на місцях і коли почали повертатися ті, хто чудом вижив в фашистському полоні і кому вдалося втекти, щоб розказати про це правду, – аж тоді для Радянського Союзу друга світова війна переросла дійсно в Велику Вітчизняну.
Але до чого тут знову західна Україна? А вся справа в тому, що опір УПА після завершення війни мав ще одну ціль – боротьбу з тією колективізацією, яка і привела до двох голодоморів на східній Україні 1932-33 і 1946-47 рр. В ті часи на західній Україні ще існувала приватна власність на землю, і тому як міг сприймати звичайний рядовий громадянин-західноукраїнець таку владу, яка прийшла для того, щоб забрати його землю і влаштувати той голод, наслідки якого ця Україна бачила на власні очі – коли жителі сходу, переважно самотні жінки, які втратили чоловіків на фронті і самі позалишалися з дітьми, приїжджали вимінювати речі на продукти? Тому з цієї точки зору опір УПА можна розглядати не тільки як боротьбу за зміну існуючого режиму в тодішній радянській державі, як ми це вже для себе встановили, але і як опір колективізації і напевно тому тепер цілком логічним здається те, що після смерті Сталіна, коли відносини в колгоспах поступово почали ставати хоч трохи людянішими, цей опір теж почав згасати.
* * *
Ну і наостанок спробуємо розібратися і в протистоянні ветеранів ОУН-УПА та ветеранів Вітчизняної війни, як нас в цьому пробують переконати, чи в протистоянні з ветеранами НКВС, як воно є насправді. Справа в тому, що СРСР розробляв далекі стратегічні плани приєднання західної України ще задовго до початку другої світової війни. Так, ще в травні 1938 року в Роттердамі радянським агентом Судоплатовим був вбитий тодішній керівник ОУН Євген Коновалець, уродженець західної України і громадянин Литви, який не становив зовсім ніякої загрози для радянської влади, якщо тільки вона дійсно не збиралася розширювати свої володіння.
Тому в українських подіях часів другої світової війни на території західної України рука НКВС проявлялася ще навіть до „визволення” 1944 - 45-х років. Наприклад існував наказ партизанським загонам Червоної армії на Волині підтримувати не українців, а поляків, в т.ч. не тільки місцевих, але й тих, які переселялися сюди разом з майном цілими сім’ями з Польщі за наказом свого лондонського уряду в екзилі. Для чого це було потрібно, хіба не для того, щоб спеціально спровокувати невдоволення місцевого населення і тільки підсилити ворожнечу?
А потім з числа тих поляків, які служили в рядах Червоної армії, відбиралися ті, родичі яких постраждали від українців і з них формувалися спеціальні батальйони, які відправлялися зразу вслід за радянськими військами на територію Лемківщини і Над-Сяння з єдиною метою – знищувати тих українців, які там жили, щоб таким чином підштовхнути їх до виселення і підготувати успішне проведення операції „Вісла”.
От і виходить, що вже після закінчення Великої Вітчизняної війни український народ пережив аж три трагедії – переселення українців з території Польщі, голод 46-47 років на сході і знищення націоналістичного підпілля та вивезення населення в Сибір – на заході. Чи міг бути такий збіг простим співпадінням, чи все це було проявом одного гігантського диявольського задуму „отця народів” по створенню нової історичної спільності – радянського народу, в якому місця народу українському вже просто не знаходилося?
Повністю відповісти на це питання зможе тільки час та історія, але чи можна було все-це реально зробити, адже Україна – не Чечня і не кримські татари? 50 млн. населення все-таки! Так от який парадокс – кажуть не було тоді їх стільки! Війна та голодомори важко обійшлися українському народу і було нас тоді щось може трохи більше 23 млн., і то в основному жінки і діти. А стосовно тих 6 млн. воїнів-ветеранів, які, за різними оцінками, могли воювати на кінець війни в рядах сталінської армії, то щодо них вихід і взагалі знайшовся надзвичайно простий – стравити їх з бійцями УПА і заразом вирішити обидві проблеми. І напевно те, що в якійсь мірі такі спроби продовжуються ще й досі, тільки служить зайвим підтвердженням можливості існування такого плану. Але, на щастя, тоді це не вдалося – і за це треба подякувати воїнам і УПА і Червоної Армії.
До речі, ще одне - чомусь ніхто не задумується над тим, що на західній Україні були і свої місцеві ветерани Вітчизняної Війни, яких тут ніхто ніколи не ображав. Коли Радянська влада визволила (чи як це тепер називати?) західну Україну – тут почалася масова мобілізація. Але зверніть увагу – що ще й досі, коли мова заходить про якийсь ніби-то конфлікт між ветеранами УПА і Радянської армії – то чомусь ці ветерани Радянської армії завжди розмовляють тільки російською. Невже це ні про що не говорить? Просто тепер російська мова більш вживана і це здається природнім, але ж в часи війни було зовсім не так і на Україні тоді говорили переважно українською! А ті ветерани, які ще й зараз живуть на території західної України, ще й досі розмовляють по-українськи! Чому їх ніколи не видно в таких конфліктах? А може саме тому, що в свій час така спроба стравити одних та інших не вдалася, і тому, що якраз-то вони - справжні ветерани Вітчизняної війни, а не НКВС, проти бійців УПА нічого і не мають?!!
Стор. 31 Нарід "валінана" — це ймовірно волиняни; город Волинь (тепер Городок при гирлі Гучви, що впадає в Буг*)
32 був відомий до XI ст., а залишилося по ньому величезне городище. На крайньому заході української території існували також, таємничі "червенські городи", з центром у теперешнім Чермнім над Гучвою*. Але ці великі організації не були тривкі. "Пізніше пішла незгода між народами, пропав лад, вони поділилися на племена, кожне плем'я вибрало собі князя" (Маруді). Розвиток і занепад цих давніх племінних держав для нас закритий і невідомий,— тільки могутні городища, що залишилися досі, свідчать про творчі зусилля давніх віків.
Стор. 48 Західні землі. Володимир звернув увагу наперед на захід. Західні племена — дуліби, хорвати і тиверці вже за Олега були у зв'язках з Києвом, як союзники брали участь у поході на Візантію. За дальших князів, треба здогадуватися, вони увійшли до складу Київської держави. Згодом, серед невідомих обставин, вони попали під владу поляків. Для Київської держави західні землі мали значення передусім як постачальники солі, якої багаті джерела були на Підкарпатті; від часу, коли печеніги опанували степи і почали замикати дорогу до чорноморських соляних озер, галицька сіль здобула ще більшу ціну. Через західні землі проходили також торгові шляхи — на Волинь і Червен до Польщі та Німеччини і на Перемишль до Угорщини. Це були причини того, що Володимир 981 р. пішов походом на захід і зайняв Перемишль, Червен та інші пограничні городи*.
Пізніше Володимир займався дальшим забезпечуванням західного фронту. В 983 р. він здобув землю ятвягів, войовничого литовського племені між Бугом і Німаном, в 993 р. ходив на хорватів. Ці походи викликали напруження між Києвом і Польщею, а пізніша традиція запам'ятала, що Володимир ходив глибоко у Польщу. Згодом прийшло до замирення, Володимир оженив навіть свого сина Святополка з дочкою польського князя Болеслава Хороброго. Але позиція Польщі була нещира. Вона чекала тільки нагоди, щоб підняти знову претензії на українське пограниччя. Щоб забезпечити західний кордон, Володимир заснував новий город недалеко Бугу, названий його іменем — Володимир (Волинський).
Укріпившися на західному кордоні, Володимир увійшов у приязні зв'язки з Угорщиною і Чехією, імовірно також з Німеччиною, що мала провідне становище в Середній Європі. Це посилення зв'язків з Заходом дуже прикметне для дальшого розвитку Київської держави, тим більше, що зносини зі Сходом стають дедалі слабші.
Стор. 53 Західні землі. Політика Ярослава була продовженням політики Володимира. Він так само уникав воєн, а головну увагу звертав на внутрішню розбудову держави. Воєнні походи Ярослава забезпечували державні границі. На заході він здобув назад землі, які Святополк передав Польщі. В 1030—1031 р він зайняв червенські городи і разом із Мстиславом ходив глибоко в Польщу, вивівши звідти багато бранців. Польща була тоді у внутрішньому розкладі, і Ярослав здобув собі великий вплив серед польських князів. Він підпирав Казимира Обновителя*, дав йому за жінку сестру свою і в його справі ходив походом на Мазовше проти воєводи Моислава (1040—1041). Так допоміг Казимирові відбудувати польську державу, не передбачаючи, що вона пізніше стане небезпечною для західноукраїнських земель. Пам'яткою цих західних походів залишився названий княжим іменем Ярослав над Сяном, --- город, що мав забезпечувати західну границю держави.
Ходив Ярослав і на балтицьке побережжя — проти фінської чуді (1030 р ), на ятвягів (1038 р ) і Литву (1040 р ). Над Чудським озером заснував город, названий від його християнського імені Юрієвом (Дорпат—Тарту).
Стор. 70 VI. Галицько-волинська держава Галичина. Коли Наддніпрянщина під ударами степових орд дедалі більше занепадала, росло значення західних земель, що лежали далі від воєнних небезпек — Галичини і Волині. Галичина завдячувала свій господарський розвиток передусім підкарпатським джерелам солі. В літописах згадується сіль в околицях Коломиї, на шляху до Жидачева* (Зудеча) і в Старій Солї*, але, певно, експлуатовано багато інших джерел, і сіль ішла великими транспортами не тільки по західних землях, але й до Києва. Це надавало Галичині особливого значення в українській торгівлі. Важливу роль мали також галицькі шляхи, що вели через карпатські просмики* до південної Європи. При шляхах виросли людні городи. Західні племена вже за часів Олега були у зв'язках з Київською державою, а пізніше Володимир і Ярослав, оцінюючи значення Підкарпаття, зводили за них боротьбу з Польщею і тісно зв'язали їх з Києвом. Та коли влада київського центру послабла, далека західна країна була залишена на власні сили і сама мусила подбати про свою організацію.
Ростиславичі. Галичина стала окремим князівством під роводом Ростиславичів. Ростислав Володимирович* був внуком Ярослава Мудрого; чи він князював у Галичині, щодо цього певності нема; разом з іншими князями-ізгоями він проживав у Тмуторокані, там розпочав якусь ширшу політичну акцію і помер року 1066, отруєний візантійським намісником Криму. Двадцять років пізніше, коло 1084 р., за згодою сеньйора династії, київського князя Всеволода, підкарпатські землі зайняли сини Ростислава,— Рюрик*, Володар* і Василько*. Вони осіли у головних городах — Перемишлі, Звенигороді і Теребовлі. Свою землю вони спільно обороняли від наступів сусідів, що загрожували їм з усіх сторін: Угорщина бажала поширити свої кордони за Карпати, Польща наступала на західне пограниччя,
71 врешті київські і волинські князі намагалися приєднати Галичину до своїх земель. Ростиславичі спиралися на допомогу Візантії та половців і дали раду всім противникам,—особливо ж. тяжкої поразки завдали вони мадярам під Перемишлем 1099 р. Дуже гостро виступала також ривалізація* з Польщею. Василько водив на Польщу половців і заявляв: "Я ляхам багато зробив лиха і ще хотів зробити — помотатися за руську землю". На західних землях скоро розвинулося противенство між українською і польською культурою і політичними інтересами. Ростиславичі дбали також про те, щоб сколонізувати пусті степові простори на східному пограниччі, і осаджували там степові племена, ворожі половцям. Так Василько оповідає, що хотів осадити в себе дунайських болгарів. З того часу походять оселі з такими назвами, як Печеніжин*, Торки*, Берендовичі*,— сліди по тюркських племенах.
Володимирко*. Галичину з'єднав в одно князівство син Володаря, Володимирко (1124—1153). Він відзначився безоглядністю у політиці — не вагався навіть ломити присягу, коли цього вимагав інтерес держави. Він обороняв свою країну на три фронти — проти Києва, Угорщини та Польщі і завжди вмів перемогти своїх суперників — не так у бою, як дипломатичними засобами. Наприклад, під час походу угорського короля Гейзи на Галичину він перекупив мадярських вельмож, і вони нахилили короля вернутися з дороги. Володимирко користувався великими грошовими засобами, не жалів срібла, як вимагала того політична ситуація: можливо, що мав він ці засоби з торгівлі сіллю. За столицю він обрав собі Галич над Дністром, на важливому торговому шляху до Чорного моря. В 1145 р. повстало проти князя галицьке міщанство — не знати певно, з яких причин,—але Володимирко приборкав бунт і учасників покарав гострими карами. Він був засновником могутності галицького князівства
Ярослав Осмомисл*. Син Володимирка Ярослав (1153—1187) названий у "Слові о полку Ігоревім" Осмомислом, у перших роках мусив ще обороняти свою державу від київських князів і свого племінника Івана Ростиславича*, але остаточно добився миру довів свою державу до великого розквіту. Тоді почався занепад Києва, і Галич набував щораз більшого значення серед українським князівств. Ярослав брав участь у боротьбі за Київ, часто висилав свої війська в Київщину і здобув собі там значний вплив. Він виявляв зрозуміння найважливішої тоді справи — боротьби з половцями і посилав свої полки у походи в степ. Ярослав поширив кордони галицького князівства на південь аж до гирла Дунаю, на теперішню Молдаву. Іван Ростиславич, прогнаний з Галичини, переселився на Дунай і там князював у городі Берладі; з того дістав прізвище Берладника, і так само його військо звали берладникамию Можливо, що він заснував город Галац: збереглася грамота Івана з 1134 р. (не зовсім певна), в якій Галац зветься малим Галичем.
Ярослав, в невідомих ближче обставинах, зайняв наддунайські городи; "Слово о полку Ігоревім" славить його, що він "підпер угорські гори своїми залізними полками, зачинив Дунаєві ворота, судить суди по Дунаю". Шлях через Молдаву мав велике значення для торгівлі і політичних зв'язків Галича з Візантією
Стор. 73 Волинь. Волинь спершу відігравала важливішу історичну роль, як Галичина — вона мала старі традиції держави волинян і лежала на важливому торговому шляху з Києва на захід. Окрім старих центрів — Волиня, Червна, Белза, до розвитку дійшли нові городи, як Володимир, Луцьк, Пересопниця, Дорогобуж, Ізяславль та інші. Також густо заселена була т. зв. Україна — пізніша Холмщина. Але Волинь півстоліття довше, ніж Галичина, була зв'язана з Києвом і до самостійної організації дійшла щойно в половині XII ст. Та дуже скоро Волинь знову поділилася на малі князівства і через те втратила політичне значення.
Стор. 75 Збирання земель. Тим часом Романовичі дійшли зрілих літ і почали боротьбу за відбудову Галицько-волинської держави. Данило, як старший, мав провід, а Василько був його вірним помічником і союзником. Данило зайнявся наперед збиранням волинських земель, що були в руках інших князів або під владою Польщі. Повільними, витривалими заходами від здобув наперед столичний Володимир (1214), далі Берестя і Забужжя (1219), Луцьк з Пере-
76 сопницею (1225), пізніше Белз (1234). Це були давні землі роду Романа. Населення Волині було дуже прив'язане до своєї династії і готове було до жертв для неї. Володимирські бояри не залишали Романовичів навіть тоді, коли вони в нестатках скиталися по різних місцях. Спираючися на сили Волині, Данило розпочав війну за Галич. Ця боротьба коштувала немало зусиль. Проти Данила ворожим фронтом стали галицькі бояри, що боялися сильної княжої влади і вживали всяких засобів, щоб сина зненавидженого Романа не допустити до Галича. Проти Данила виступали також ті князі, що змогли сісти на галицькому престолі; Мстислава Мстиславича Данило приєднав собі, взявши його дочку за жінку, але пізніше Галич зайняв чернігівський князь Михайло Всеволодович* з сином Ростиславом*, і вони повели уперту боротьбу проти Данила. Але найгрізнішим противником була Угорщина, що обсадила своїм військом головні 'городи, притягнула на свій бік частину бояр і готувалася затримати Підкарпаття під своєю владою. Данило, користуючися з Сприятливих обставин, двічі (1230 і 1233) здобув Галич і вигнав з нього угрів, але щойно за третім разом, 1238 р. засів у наддністрянській столиці остаточно. Але тим ще війна не закінчилася: Угорщина зібрала нові сили, зв'язалася з своїми боярськими прихильниками і Ростиславом, притягнула на допомогу поляків, і ця велика коаліція виступила проти Данила. Але в остаточному бою під Ярославом 1245 р. Данило переміг і поширив свою владу на всю Галичину. Примітки: с. 31. Волинь — перша столиця Волинської землі, містилася в Південній Холмщині на лівій притоці Західного Бугу, Гучві, біля правого берега її гирла. Нині — с. Грудек Надбужний (городище на горі Замчисько, сліди валів) Грубешівської гміни Замойського воєводства, Польща.
с. 49. У "Повісті временних літ" (див. Літопис Руський, с. 49) під роком 6489 [981] є таке повідомлення: "Пішов Володимир на ляхів і зайняв городи їх — Перемишль, Червен та інші городи, які є й до сьогодні під Руссю". Цей запис є предметом особливої спекуляції з боку шовіністичних амбіцій Польщі на ці території. Однак, як свідчать археологічні розкопки в районі Перемишля, там, на прастарому шляху з Подністров'я у Повіслянський край, існував важливий торговий центр ще у перших століттях н. е. Розкопки, здійснені у 1958—60 рр. на Замковій горі, виявили фундаменти круглої каплиці-ротонди і княжого палацу IX—Х ст., ставлені за галицьким (українським) зразком із тесаного каменю, а не за типом краківським — із цегли. Це підтверджує думку, що вже у IX ст. Перемишль був столичним городом князя білих хорватів та центром єпископату східного обряду.
При цьому назва города є явно східнослов'янського, а не чеського походження. Пограничне розміщення Перемишля спричинило те, що за нього деякий час боролися Київська Русь і Польща, а також Угорщина. У 1071—79 рр. Перемишль знову захопили поляки. Наприкінці XI ст. Перемишль став столицею окремого Перемишльського князівства, в якому княжили Рюрик Ростиславич (1087—94) і Володар Ростиславич, який у бою під Перемишлем розбив угрів і збудував катедральну церкву — собор св. Івана Хрестителя. Наступники Володаря Ростиславича — Ростислав (1124—ЗО рр.) і Володимирко продовжували 307
об'єднання галицьких земель" У 1141 (або 1144) Володимирко переніс столицю князівства до Галича. У першій половині XIII ст. у Перемишлі від часу до часу княжили самостійні князі (Святослав Ігорович; 1206—11 рр. Олексій Всеволодович, 1231 та ін.), доки Данило Романович, зламавши остаточно боярську опозицію не приєднав Перемишльщину до Галичини.
До складу Червенських городів (див. також прим. до стор. 21) входили окрім Червена, Волинь на р. Бузі (тепер с. Грудек Надбужнии), Сутейськ (тепер с. Сонсядка) на р. Пор та деякі інші. Територія Червенських городів у 2-й половині І тисячоліття н. е. була заселена східнослов'янськими племенами дулібів, бужан, волинян. Червенські городи виникали в ході формування східнослов'янського об'єднання на чолі з дулібами. На початку Х ст. Червенські городи мали тісний зв'язок з Київською Руссю, але у третій чверті Х ст. місцева племінна верхівка потрапила у залежність від Чехії. В 981 р. київський князь Володимир Святославович приєднав Червенські городи до Русі. В 1018 р. польський князь Болеслав І Хоробрий, повертаючися з походу на Київ, захопив ці городи, але вже 1031 р. Ярослав і Мстислав Володимировичі їх відвоювали.
В XI—XII ст. територія Червенських городів частково входила до складу Володимир-Волинського князівства, а в XIII—XIV ст.— до Галицько-Волинського князівства. В середині XIII ст. Червенські городи зруйнували татари, після чого вони занепали. В XIV ст. ця територія була загарбана польськими і литовськими феодалами. Про історію цих територій українського пограниччя можна детальніше дізнатися з праць Я. Д. Ісаєвича "Територія і населення "Червенських градів" (X—XIII ст.) //Український історико-географічний збірник. Вип. 1. К., 1971; "До питання про західний кордон Київської Русі // Історичні джерела та їх використання. К., 1971. Вип. 6.
с. 70. Данило Романович Галицький (1202—1264), князь волинський і галицький, король Русі з 1253 р. Після смерті батька, князя Романа Мстиславича (1205) разом з матір'ю, рятуючись від боярських заворушень перебував при угорському дворі, потім княжив з братом Васильком у дрібних волинських князівствах. Зумів у 1238 р. об'єднати Волинь, а згодом, після кількох невдалих спроб, оволодів Галичем (1238) та Києвом (1239). Проти Данила виступила Угорщина в союзі з поляками і підтримкою ворожих йому бояр. Однак у 1246 р. під Ярославом Данило переміг коаліцію і остаточно поширив владу на Галичину.
Внаслідок мудрої державної політики Данило фактично не підкорився владі Золотої Орди. Підтримував контакти з папою римським Інокентієм IV, погодився на унію і прийняв від папи королівську корону. Засновник Львова, Холма та інших міст. Активно провадив західну політику, ширив західні культурні впливи, запроваджував європейське самоуправління у містах. Оцінюючи мудрість князя, літописець пише, що його можна ставити другим після біблейського Соломона.
Як помирала москвофільська Галичина, потужніша за російськомовний Крим
Сьогодні, майже неймовірним, видається той факт, що ще зовсім недавно Галичина за рівнем проросійських настроїв, мало чим поступалася, скажімо, сьогоднішній Донеччині. А за кількістю промосковських організацій, вона могла б навіть випередити Крим!
Одним із основних галицьких міфів є думка про масову одвічну ненависть “западенців” до “клятих москалів”. Знаєте, мабуть, цей популярний анекдот:
- Куме, навіщо ж ви негритятко всиновили, невже біленьких діточок не було? - Та були... Але тепер я напевно знаю, що його батько не москаль...
Як і усі міфи, байки про антиросійські настрої галичан, м’яко кажучи, перебільшення. Хоча, звичайно, з точки зору “рускіх інтєрнационалистав” вже одне вперте небажання русифікуватися є жахливою “русофобією”. Але не про це...
Сьогодні, майже неймовірним, видається той факт, що ще зовсім недавно Галичина за рівнем проросійських настроїв, мало чим поступалася, скажімо, сьогоднішній Донеччині. Більш того, за кількістю та масовістю промосковських організацій, вона могла б навіть випередити Крим! Проте, наразі про це пам’ятають лише історики, а самі ж галичани про колишню щиру та палку любов до “Білокам’яної” переважно навіть не здогадуються.
Неймовірно, але факт - галицькі москвофіли (тобто „Москволюби”, так тоді називали проросійські організації) майже до 80-х років XIX століття були основною домінуючою силою чи не в усіх галузях суспільного життя українців Галичини. Починаючи від культурно-просвітницької та бізнесової, закінчуючи ... релігійною. Так, як не дивно, але Греко-католицька церква того часу - була одним з головних осередків промосковських настроїв.
Ідеологія тогочасних галицьких москвофілів базувалася на трьох стовпах:
1) Київ – центр давньоруської культури та державності; 2) Після занепаду Києва усередині XIII ст. цей центр перемістився в Москву; 3) Увесь час галицькі землі були відірвані від загальноруського процесу і перебували у польському полоні і тепер прийшла черга надолужити відставання - запозичити готову російську культуру та доповнити її місцевими галицькими елементами.
Далі думки розділялися. Найбільш радикально налаштовані говорили про приєднання Галичини до Росії, більш помірковані – про створення окремого руського центру. До речі, схожі позиції були і з мовного питання - від ідеї повного запозичення і перенесення в Галичину „правильної” російської мови, до створення на її базі галицькоруського „язічія”.
Самозрозуміло, що галицькі москвофіли заперечували існування українського народу, як окремого етносу, зараховуючи, як наддніпрянців, так і галичан, до „єдиного великоруського народу”. Вперше публічно це було заявлено у 1866 р. на шпальтах таємно фінансованої Петербургом газети „старих русинів” „Слово”: „Ми не можемо більше китайським муром відділяти себе від наших братів, відкидаючи мовні, літературні, релігійні та етнічні зв'язки, що єднають нас з усім російським світом. Ми більше не є русини 1848 року; ми - справжні росіяни”.
Треба сказати, що поштовхом до розвитку москвофільства стала вже згадана революція 1848 року, яку назвали „весна народів”. На жаль, для українців Галичини „весна” тоді так і не прийшла – усі домінуючі позиції в краї перебрали поляки. Тогочасне москвофільство стало українською відповіддю на політичне та економічне домінування польської шляхти. Позитивне ж ставлення до Росії не в останню чергу було зумовлено антипольською політикою Російської імперії, особливо після поразки Польського повстання 1863 р.
Фактично було задіяно принцип: „ворог мого ворога – мій друг”. На москвофільські позиції тоді перейшла більша частина старої руської інтелігенції. На хвилі антипольських настроїв москвофіли перейняли керівництво в усіх провідних українських організаціях у Львові – Ставропігійському інституті, „Галицько-Руській матиці”, „Народному домі” та “Руській бесіді”. Головним осередком москвофілів стало «Общество им. Михайла Качковского», що активно працювало в селянському середовищі. Зокрема у 70-х роках ХIХ ст. ця організація мала 181 народну читальню в селах Галичини. Під гаслом „краще втопитися у російському морі, ніж у польській калабані” до москвофілів приєдналися навіть ті, хто з осторогою ставився до Росії. Далі ... http://rep-ua.com/show/?
Причиною пристрастей з приводу надання статусу учасникам бойових дій ветеранам Української Повстанської армії є змішування понять і намагання сумістити не зовсім тотожні речі.
Адже фактично йде річ про дві війни – війну з гітлерівською Німеччиною, в якій УПА приймала активну участь фактично на стороні антигітлерівської коаліції, і визвольну війну проти окупації України владою червоної Москви, яка тривала майже до 1955 року. Остання війна через залучення в неї керівництвом Радянського Союзу великого числа українців і осіб, які зараз є громадянами України фактично була перетворена на внутрішньо-українську громадянську війну , в якій для бойових дій проти УПА та бойових підрозділів ОУН широко використовувалися військовослужбовці та новобранці з України.
Відомо що спроба кремлівської влади використати для каральних акцій проти загонів УПА регулярні сили тодішньої Червоної Армії провалилися - ці частини не давали жодного ефекту в умовах партизанської війни, загони УПА просто уникали бойових зіткнень з червоноармійцями, і найголовніше – підпільники проводили масовану і дуже ефективну антисталінську і антикомуністичну пропаганду серед солдат Радянської Армії, які вже змогли порівняти рівень життя у Європі з життям в „соціалістичному раю”. Саме тому ці частини були дуже швидко виведені з території Західної України і замінені каральними спецпідрозділами Народного Комісаріату внутрішніх справ, відомого під скороченням НКВС.
Ці частини мали погану славу як серед населення так і серед військовослужбовців Червоної Армії, оскільки саме вони виконували каральні та репресивні акції, зокрема будучи основою так званих „загороджувальних загонів” („заградотрядов”) стріляли у спину фронтовикам-червоноармійцям для „заохочення їх бойового духу”, зокрема недопущення відступу з позицій. Саме ці добре обмундировані і озброєні частини, які не підлягали військовому відомству, а належали до репресивної системи Лаврентія Берії і були основними учасниками боїв на території Західної України. Не секрет що саме ветерани, а особливо відставні офіцери цих каральних військ та їх родичі є зараз найактивнішими опонентами визнання загонів ОУН-УПА воюючою стороною у другій світовій війні. З другого боку вони , як учасники бойових дій у післявоєнний час користуються різноманітними пільгами, та ще й набагато більшими аніж.
Ті ж самі каральні загони НКВС використовувалися у післявоєнний період для придушення маловідомих через віддаленість до кордонів та відсутність інформаційних центрів за кордоном, анти сталінських повстань на Кубані, Дону ,Тереку та Північному Кавказі. Це має значення і тому, що наприклад партизанська війна на Кубані , яка тривала майже до 1950 року мала чітке національне проукраїнське спрямування.
Тому єдиним виходом із ситуації яка зараз склалася є наступне :
1. Визнати факт громадянської війни на території України, яка почалася після визволення її західної частини від німецької окупації.
2. Урівняти в правах всіх учасників цієї війни, незалежно від того на якому боці вони воювали.
3. До часу вияснення статусу ветеранів УПА призупинити надання пільг ветеранам військ НКВС. Дані про них наявні у військових комісаріатах та органах соціальної допомоги.
Попередня участь деяких ветеранів каральних загонів військ НКВС у боях з німецькою армією не може бути аргументом для збереження пільг та пенсій та статусу учасників війни, оскільки ветерани УПА також приймали участь в боях з частинами німецької армії та їх союзників, однак нічого цього не мають.
Всі ці питання можуть бути врегульовані розпорядженням або указом Президента.
Володимир МАРТИНЮК Магістр державного управління.
Додаток 8
Дві революції
Вадим КАРАСЬОВ, директор Інституту глобальних стратегій (ІГЛС) http://www.day.kiev.ua/146488/ ________________________________________ Мирний крах «республіки Кучми» на Майдані став черговою точкою біфуркації в українській історії. Адже Майдан не лише привів до влади нову еліту, а й, що важливіше, каталізував цілу низку соціокультурних процесів. Насамперед варто відзначити прискорення кристалізації української ідентичності.
Навряд чи буде перебільшенням і надмірною драматизацією вважати, що до останнього моменту в Україні не було остаточно сформованої нації. У цьому немає нічого сенсаційного, адже територія нинішньої України сформувалася з уламків імперій і країн, які наділені різними культурними генокодами.
По суті, цивілізаційний розлом, який, як влучно зауважив Самюель Хантінгтон, проходить по Україні, автоматично перетворює її на країну з невизначеною, гібридною і фрагментарною ідентичністю, що фактично виключає формування нації в класичному — «націонал-державному» — розумінні. Адже нація, на відміну від просто спільної території, створює первинні політичні зв’язки та базову лояльність індивідів, інші узи та форми солідарності. Тобто гендерні, сімейні, регіональні, релігійні, класові ідентифікації підпорядковані цій основоположній відданості громадянина його національній державі.
Протягом 14 років українські інтелектуали задавалися питанням, на основі чого у громадян України, формально об’єднаних спільною територією, однією державою, але фактично роз’єднаних історичними фобіями, побутовими стереотипами та просто несвідомою антипатією, має виникнути відчуття «уявної спільності» та спільної долі. Відповідь на це запитання повільно формувалася в надрах нашого суспільства понад десятиріччя української незалежності. При цьому соціокультурні трансформації розвивалися під впливом не тільки внутрішніх, а й зовнішніх чинників, оскільки Україна дедалі активніше втягувалася в процес глобалізації. Свобода пересування, доступ до світових медіа, обмін товарами й ідеями дали українцям нові знання, достатні для того, щоб свідомість людей почала змінюватися, поки не настав момент і на Майдані не вибухнула яскравим коктейлем ідей, надій і поведінкових установок українська національна ідентичність. Далі ... http://www.day.kiev.ua/146488/
Додаток 9
Україна: осягнення ідентичності http://www.day.kiev.ua/147284/ ________________________________________ Василь КРЕМЕНЬ, академік НАНУ, президент АПН України, президент товариства «Знання» України ________________________________________ Як і очікувалося, полемічна стаття відомого українського політолога, автора й експерта «Дня» Вадима Карасьова «1991/2004: «дві революції» і проблема української ідентичності» («День», №142 від 9 серпня 2005 р.) викликала широкий суспільний резонанс. Дискусія триває. Що визначає українську ідентичність сьогодні? Якою вона буде в майбутньому?
Газета «День» у номері від 9 серпня 2005 р. опублікувала матеріал, що стосується проблем етнополітики, зокрема національної ідентичності України. Автор публікації відомий політолог Вадим Карасьов констатує, що «до останнього моменту в Україні не було остаточно сформованої нації», оскільки цивілізаційний розлом «автоматично перетворює її на країну з невизначеною, гібридною і фрагментарною ідентичністю, що фактично виключає формування нації в класичному — «націонал-державному» — розумінні».
Як результат, у культурологічному та етнополітичному сенсі Україна, мовляв, «це все-таки «незібрані землі», де одна частина належить заходу, інша — сходу, тобто західнохристиянській цивілізації та православній. Тому в Україні ще немає колективності, немає національної солідарності та спільності й, по-суті, немає консолідованої політики, без якої неможливе визначення та реалізація цілей і місії країни». Ось така прикра ситуація, на думку автора, склалася на чотирнадцятому році незалежності України.
Автор пропонує і вихід з цього, так би мовити, цивілізаційного глухого кута. Практика Майдану 2004—2005 років, стверджує В.Карасьов, засвідчила «відкидання соціумом будь-яких вигаданих істориками та політиками ідентичностей», які традиційно були пов'язані з ідеєю «держави-нації». В результаті, мовляв, «у 2004 році українська нація здійснила політичний і соціально-культурний вибір, що апелює до глобальних, загальносвітових цінностей відкритої демократії, легітимної процедурності в політичному житті та визначення цілей економічного благополуччя».
Цей шлях, на думку автора, дає можливість переступити через безліч надокучливих національних проблем, що призводять «до мікро- і макророзколів суспільства»: «При цьому відпадає необхідність штучного відтворення емоційного зв'язку у формі спільного коріння, історії та навіть спільної території, спільного минулого та спільної долі, загалом усього того, що відоме під іменем нації-держави». Звідси й надзавдання, що політолог ставить перед нами усіма: «щоб стати нацією нового типу, Україні треба стати постнаціональною державою», а для цього «їй необхідна подальша кардинальна перебудова державних і суспільних інститутів, в основі якої має лежати поєднання національного проекту з постнаціональним змістом».
Отже, за логікою В. Карасьова, оскільки «в Україні національна ідентичність не склалася як така собі цілісна та стабільна структура», то слід сконцентрувати зусилля й удосконалювати «абстрактні процедурні форми демократії: республіканізм, конституція, право, виборна демократія». В підсумку, магістральний напрямок України на майбутнє полягатиме в тому, щоб, так би мовити, «перенаправляти республіканський настрій Майдану на демократичні, правові та громадянські форми ідентичності».
ПЕРЕДІСТОРІЯ ПРОБЛЕМИ Спроби «скасувати» національні рухи або будь за що скомпрометувати їх відносяться ще до середини ХIХ століття. Так, наприклад, 60-ті роки ХIХ століття були позначені піком британської імперської могутності й одночасно піднесенням національно-визвольної боротьби під керівництвом Мадзіні й Гарібальді, а також боротьби феніїв в Ірландії. Тоді ж лордом Актоном (у подальшому професором історії в Оксфорді) було заявлено, що теорія «національної незалежності» є одною з найбільш пагубних сучасних теорій. Біда в тому, зауважував він, що теорія «національної незалежності» загрожує найдосконалішим державам, якими, на його думку, були Британська й Австрійська імперії. На думку лорда, «національна незалежність» має бути осуджена, оскільки потяг до неї неминуче вів би до революцій, що порушувало б «органічний характер» повноважень діючої влади.
Всеукраїнське громадсько-патріотичне об’єднання «Український вибір», на основі якої була сформована Українська Консервативна партія всіма силами взяла участь в Українській Національній революції на майдані, і ми горді зі своєї тодішньої активної позиції. Ні про що не жалкуємо, і ні в чому собі не докоряємо, оскільки події минулого листопада були справжньою національною революцією. Українці знову відчули себе нацією, окремою, самодостатньою, великою. Бо ті, хто мерз на Майдані, прагнули не чогось буденного, меркантильного – вони стояли за Велику, Щасливу Україну майбутнього.
Так сталося, що усі справжні патріоти Української Держави, а не помаранчевої України, стояли на Майдані скоріше не «За», а «Проти». Ми не хотіли повторення Мукачівських подій по всій Україні; ми не могли дозволити Хаму стати на чолі держави із кількатисячолітньою історією. Тому ми були на Майдані.
Але і щодо «помаранчевої команди» ми не плекали жодних ілюзій. Адже бачили там ляльководів, які перед тим «садовили на трон» Кучму; бачили Іуд, які багато років «промивали мізки» українцям із своїх ІНТЕРнаціональних каналів; бачили комісарів із числа одіозної нацменшини та їхніх опікунів із Вашингтону та Москви; зрештою, бачили підступність і нещирість «газової принцеси» та й самого «маленького українця». Всі ми, українські патріоти, знали про це і свідомо йшли на ризик. Сподівалися на те, що на помаранчеву команду, приведену до влади народом впливати легше, ніж на бандитську зграю, злучену круговою порукою спільно пролитої крові. І ми не помилилися.
Ми маємо певну відкритість влади, якої не було доти, ми маємо певну опозицію яка не боїться, найголовніше – ми маємо народ із досвідом МАЙДАНУ. І якби листопадова революція принесла тільки цей результат – він вартий тих холодних ночей. Адже народ відчув себе Народом, перестав бути населенням яке ведуть невідомо хто, невідомо куди. Українці у ставленні до держави усвідомили свої права, і вчаться бути впливовими, щоб не дозволити так брутально собою знехтувати, як це сталося на минулих виборах.
А політична, економічна, управлінська неспроможність «помаранчевої команди», яка виявилася за рік, що минув, тільки посилить переконання народу в тому, що влада в Україні мусить бути національною. Ми вважаємо, що народ, навчений на помилках «помаранчевої революції», на парламентських виборах обиратиме не в стані емоційного афекту (до поклику серця долучить ще і мудру пораду розуму), голосуватиме не за мучеників, демагогів чи красивих жінок, а вибере патріотів, людей із державницьким мисленням. А тоді і вкрадені заводи будуть повернуті народу, і бюджет буде наповнений коштами що досі осідали в кишенях олігархів, і українці стануть керувати державою з позицій господаря, відсунувши від влади тимчасових наймитів світового капіталу.
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
