Ще з самого раннього дитинства я завжди вірив, та що там вірив – знав, що Україна має якесь своє особливе призначення в цьому світі. І це здавалося тим більше дивним, що був я тоді звичайною дитиною своєї епохи і щиро вірив в істинність комуністичних ідеалів, місця серед яких тій самій Україні зовсім не знаходилося і навіть навпаки – самим своїм існуванням вона тільки загрожувала справі побудови «нової історичної спільності». Тому для мене вона була моєю любов’ю і моєю долею, віру в яких я не втрачав ніколи. Але тепер, коли час такого особливого призначення давно вже так наполегливо стукає нам в двері, коли ми вже навіть спізнюємося з можливістю його реалізації, напевно пора вже нарешті зрозуміти – в чому саме воно полягає – це особливе місце України в світі, її доля і її майбутнє, так невіддільно пов’язані з долею і майбутнім всього світу…
І. Методи аналізу та вирішення проблеми.
Враховуючи те, що питання, яке ми спробуємо тут проаналізувати, достатньо важке і незвичне, напевно і методи його аналізу теж будуть дещо специфічними. А проте нічого принципово нового в такому підході нема – це лише спроба тверезо і зважено підійти до розгляду питань, що вже далеко не перше десятиліття чи навіть і століття хвилюють людство…
Перш за все – будемо виходити з того, що світ зовнішній має бути достатньо зрівноваженим з нашими внутрішніми відчуттями і уявленнями. Цілком і повністю матеріалістичне припущення – щось на зразок того, про що говорили ще «отці» діалектичного матеріалізму - що свідомість є відображенням об’єктивної реальності. Тільки напевно краще сказати, що таким відображенням є не свідомість – а повністю весь людський розум і весь людський характер (останній – як механізм, через який така рівновага і відновлюється у випадку зміни зовнішнього середовища). І якщо відчуття такої рівноваги нам не завжди доступне, то тільки тому, що ми не завжди здатні побачити всі життєві процеси повністю і у взаємодії між собою, в т.ч. і тому, що деякі з них можуть бути достатньо сильно розтягнутими в часі, чи можуть самостійно взаємодіяти між собою, утворюючи нові комбінації чи компенсуючи один одного.
По-друге – думки, уявлення, бажання і наміри – принаймі ті з них, які знаходять своє відображення у наших вчинках, можна прирівняти до тієї субстанції, яка в фізиці називається енергією. Тоді реальною силою стають тільки ті думки, які реалізовуються в житті, а ті, які так ніколи і не реалізовуються, як-от мрії, можна вважати чимось на зразок енергії потенційної, яка зможе проявитися лише за певних сприятливих умов. А раз так, то ми повинні усвідомлювати той факт, що будь-яка енергія живе за своїми власними законами, зовсім незалежно від наших бажань чи від нашої волі. І нехтування цими законами рівноцінне нехтуванню законами фізичними, яке іноді може призвести до нещасного випадку чи навіть і до каліцтва.
По-третє – є такий цікавий, актуальний ще й зараз, хоч і давно вже застарілий диспут стосовно свободи вибору і свободи волі людини та фаталізму і приреченості, який знову «випливе» тепер з новою силою після мого останнього зауваження, бо якщо думки людини – це окремий вид енергії, то від людини тоді ніби вже зовсім нічого і не залежить. Але вибір є – в тому, про що я говорив – що деякі думки все життя так і залишаються енергією потенційною і так ніколи і не реалізуються, а деякі знаходять своє продовження у наших вчинках. І насправді вся свобода вибору полягає саме в цьому – які з думок ми можемо дозволити собі залишити у вигляді нереалізованої фантазії, а які проходять етап обдумування, прийняття рішення і «дозволу» на впровадження в життя і насправді є лише один такий механізм вибору – які з думок «прийняти в душу» як діючу енергію, а які так і залишити у вигляді нереалізованих мрій.
На практиці це відбувається кількома можливими способами – або тоді, коли нам просто щось подобається і ми хочемо такого ж для себе – це може бути і чимось позитивним, а може бути і, в поганому варіанті, чимось близьким до відчуття «спокуси» чи «прокляття» - це здебільшого автоматичний, повністю неусвідомлений вибір, але таке ж може відбуватися і цілком усвідомленим шляхом – або через прийняття рішення щось зробити чи ні, або тоді, коли свідомо змінюються деякі з наших уявлень про життя, наприклад тоді, коли ми розвиваємося самі, або коли починаємо розуміти деякі закономірності розвитку подій по-іншому. Тоді, якщо мова йде не просто про прийняття рішення, а справді про зміну наших уявлень і про усвідомлення чогось по-іншому, наш змінений розум відповідно і місце нам в житті підшукує вже інше – таке, щоб відновити втрачену рівновагу. Якщо це неможливо – то це звичайно може стати причиною і нового конфлікту – так людина, яка раптом усвідомлює, що живе в рабському чи недорозвинутому суспільстві, починає від цього страждати і не може «знайти собі місця» в ньому. Тоді в неї залишається єдиний вихід – в міру своїх сил та можливостей змінювати суспільство під себе – так з’являються геніальні люди.
Але, по-четверте – і це ще не все. Такі уявлення зовсім не відображають реального стану речей, якщо не врахувати основного – того, що вся структура людської особистості збудована за ієрархічним принципом. Тобто психіка людина схожа за будовою до піраміди, в якій її «Я» знаходиться десь ближче до вершини, але так ніколи повністю її і не досягає. Те, що знаходиться внизу – наш власний життєвий досвід, досвід наших батьків і через них – наших предків, та досвід всієї земної цивілізації, і в загальному – наше минуле, те що знаходиться вгорі – наше майбутнє і те, що нас зв’язує з Богом. Проблема ж виникає в тому, що для нашого «Я» - такого яким воно є зараз, на даний момент і одне і друге, як минуле так і майбутнє, є всього лиш підсвідомістю і не більше того. Крім того, наше власне минуле вміщує в собі дві складових. Одна – це той позитивний досвід нас і наших батьків, який стає складовою характеру і який допомагає отримувати те, що ми хочемо, друге – це те з минулого, що колись могло бути і цілком нормальним, але тепер вже не може бути розціненим ніяк інакше, як щось негативне, бо якщо виходити з припущення, що ми розвиваємося в кращу сторону, то цілком природно, що те, якими ми самі, чи наші предки були ще вчора, тепер вже може вважатися застарілим, відсталим, або й просто поганим чи навіть і небезпечним.
ІІ. Створення та функціонування людини
Тепер, щоб зрозуміти про що йдеться, доведеться ввести ще одне застереження щодо того, як саме функціонує людина, як вона працює і живе. Зараз, виходячи з наших теперішніх знань про її будову і особливо враховуючи останні досягнення генетики, напевно можна сказати, що якщо відкинути щось унікальне і неповторне – як би його не називати, чи то «душею», чи то – «психічною енергією», чи то – «іскрою Божою», то все інше за принципом роботи надто вже сильно почне нагадувати діяльність звичайного технічного пристрою. І хоча багатьом напевно буде неприємним таке порівняння, але це цілком можна собі уявити, якщо асоціювати себе не з тілом, а з тією внутрішньою іскоркою, про яку ми говоримо і навіть якщо людський мозок вважати всього лиш чимось на зразок комп’ютера – механізму, завдяки якому розум людини тільки й може функціонувати.
Але й це ще не все – крім цієї «іскри Божої» є і ще одна суттєва відмінність між людиною і самим досконалим механізмом – її здатність здійснювати самостійні вчинки, чого поки що не може зробити ні один, навіть самий довершений комп’ютер, чи навіть ціла їхня система. Тому треба врахувати і те, що кожна людина в більшій чи меншій мірі є активним, творчим елементом – тобто не просто пасивно реагує на зовнішні подразники, але іноді і сама пробує зробити щось своє, приймати якісь самостійні рішення чи якось передбачати і змінювати майбутнє. І механізм такої зміни чи побудови майбутнього є лише один – наші власні вчинки, правильність яких перевіряється почуттями, чи вірніше всього одним комплексом почуттів «біль-насолода», який і задає бажаний для даної конкретної людини напрямок розвитку.
Так от – в тому випадку, коли людина робить щось, що є для неї цілком автоматичним, що йде від інстинктів, чи від минулого життєвого досвіду – проблем ніяких не виникає взагалі. Тому іноді цілком природнім здається бажання залишатися таким, яким ти є на протязі багатьох років і жити за рахунок свого власного чи чийогось вже перевіреного досвіду, уявлень своїх батьків чи інших людей. Проблема виникає в іншому – тоді, коли людина хоче зробити щось відносно нове - або тому, що якась подібна думка в неї виникає самостійно (це якраз пов’язано з її активними властивостями і близьке до акту творення) або тоді коли змінилися зовнішні умови, до яких вона виявляється непристосованою і тому їй просто доводиться реагувати по-іншому, не так як завжди – ми всі таке пережили зовсім недавно після розпаду Союзу. І ось тоді і виявляється, що шукаючи шлях своєї поведінки далі, в таких умовах, людина або мусить спробувати зробити щось, придумуючи його самостійно – що далеко не завжди вдається, або буде змушеною звернутися до своєї підсвідомості. І якщо вона достатньо чиста і творча – то можливо і справді зможе «зв’язатися» з тією частиною підсвідомості, яка пов’язана з майбутнім і з тим, що для віруючої людини є Богом. Таке іноді дійсно буває – але таких людей одиниці – і вони дійсно стають Творцями. Причому існує два механізми такого творення – або справді створення чогось нового – що ближче до художньої творчості, або відкриття чогось нового, що ближче до наукового відкриття.
Але переважна більшість людей в таких випадках має лише один вибір – вони не можуть вийти на таке відчуття нового і невідомого і тому змушені звертатися до минулого: або до свого власного або до чужого – досвіду предків чи досвіду земної цивілізації. Є правда і ще один вихід – спробувати звернутися до досвіду інших людей. І якщо він в них справді є і якщо вони при цьому дійсно захочуть допомогти вам – то це справді буде реальним виходом з ситуації. Але якщо мова йде про щось справді зовсім нове – то й допомога інших не зарадить і в кінці кінців все-одно доведеться повернутися до того ж – до минулого, яким би воно не було.
А там, як ми це вже встановили для себе, може зустрітися і щось не дуже хороше, що ми знову ж бачили всі на нашому власному досвіді – тоді, коли виникла необхідність вирішити нове завдання – збудувати українську державу – тут же виник і ряд старих, здавалось би вже давно забутих речей, в т.ч. і навіть такого, чого вже зовсім ніхто не чекав - самої простої примітивної і незрозумілої магії, забобонів і упереджень і всього такого, чого здавалось давно вже не було в такому матеріалістичному Радянському Союзі. І тому, щоб зрозуміти чому так відбувається і чому людина не може вирішувати проблеми без остраху використовуючи минулий досвід чи просто творячи щось нове і доведеться мабуть повернутися назад, до нашого далекого минулого і спробувати зрозуміти, що там все-таки було не так...
ІІІ. Розвиток людської цивілізації
Тут звичайно виникають серйозні проблеми – тому що здається, що для того, щоб зрозуміти, що саме не так з нашою цивілізацією – а останнього напевно не буде заперечувати ніхто – треба знати звідки вона з’явилася. Ніякої достатньо достовірної інформації на цю тему все-ще так і немає, але навіть незважаючи на це можна спробувати дещо вияснити для себе вже просто зараз. Перш за все – справа в тому, що навряд чи можна припустити, щоб така все-таки складна цивілізація, навіть в такому примітивному вигляді, в якому вона існувала десь 10 тис. років тому, могла виникнути зовсім випадково, з якихось самих елементарних живих частинок шляхом природного добору.
Потім, по-друге – це те, що є все-таки достатньо багато неявних доказів того, що до нашої цивілізації на цій планеті могла вже існувати одна або й декілька попередніх. А по-третє – це те, що ні перший пункт, ні другий так і не дає нам ніякої відповіді на запитання щодо походження життя – бо навіть якщо наш світ чи наша цивілізація стала наступником загиблої попередньої чи навіть якщо її створили інші, вищі цивілізації, Бог чи боги – навіть тоді рано чи пізно виникає таке ж запитання – а звідки взялися вони? – і все повертається на круги свої.
Тому напевно єдиним розумним виходом для нас в такій ситуації, може бути лише якийсь частковий випадок – прийняття як аксіома того факту, що ми не можемо зрозуміти походження життя в загальному сенсі, але найбільш ймовірним виглядає припущення про його виникнення за межами людської біосфери чи принаймі, якщо це не так – то виникнення його в давніші історичні періоди розвитку нашої планети і в усякому разі – не за п’ять тисяч років тому, як це виходить з біблейського літочислення. А взагалі-то - яка вже різниця хто його створив, наше життя - еволюція природа чи Бог, якщо в результаті ми отримали такий недосконалий результат – цивілізацію людей, які постійно знищують собі подібних, цивілізацію, яка бореться сама з собою і яка в кінці-кінців загрожує знищити якщо не планету в цілому, то себе – так це вже точно?! І що, цілком можливо, могло вже не раз відбуватися в історії нашої планети. Але чи є такий розвиток ситуації – виникнення і загибелі цивілізацій, про що так наполегливо не втомлюються повторювати нам міфи різних народів, закономірним процесом, чи все-таки щось може відбуватися зовсім інакше? І якщо так, то як можна уникнути загрози такого самознищення? Давайте уявимо собі на якийсь момент, що це справді можливо і спробуємо спрогнозувати, як має розвиватися така «ідеальна» цивілізація і як можна змінити в цю ж сторону розвиток цивілізації нашої?
Тут звичайно зразу ж може виникнути наступне запитання - а чому вона, ця наша цивілізація настільки недосконала, що не влаштовує переважну більшість людей – теж надто важке для відповіді, але зате його ми можемо досить легко обійти, тому що тут вся суть справи в тому, що нам і не потрібна відповідь на нього, нас цікавить зовсім інше – а що можна змінити? В іншій своїй праці я вже частково згадував про це, що неможливо говорити про таку спробу щось змінити, не згадавши діяльності Ісуса Христа, і навіть особливого значення напевно не має навіть і те, як саме і що тоді могло бути зроблено – хоч я частково і спробував було це проаналізувати. Просто зараз нас навіть це і то вже не настільки цікавить, бо значно цікавішим є інший факт – що така діяльність повністю так і не досягла бажаного результату і що на кінець 19-го – початок 20-го століть вже сучасна цивілізація нашої епохи опинилася на межі нових війн та потрясінь та навіть загрози повного знищення, яка остаточно не щезла ще й досі …
… це стало наслідком діяльності тієї сили, яка … яке це має значення, як саме її назвати? Що би це не було – чи наслідок діяльності природи, чи – еволюції, чи – недосконалості людини, для нас це теж не має принципового значення. Основне для нас – це те, що ту силу треба виділити в «окреме провадження» і спробувати зрозуміти як вона працює, як впливає на людину і як їй можна протистояти. Тому чисто умовно назвемо цю силу «Зло», як силу яка перш за все в свій час протистояла діяльності ще Ісуса Христа і яка повністю не щезла ще й досі …
ІV. Зло в розвитку нашої цивілізації як сила, що протистояла діяльності І.Х.
Ну що ж, спробуємо якось систематизувати цю силу та її вплив як на розвиток окремої людини, так і всього людства, виходячи саме з таких наших попередніх припущень. Тобто уявимо собі, що навіть якщо розвиток нашої цивілізації і відбувається не так, як нам би того хотілося, чи навіть якщо він повторює собою розвиток тих цивілізацій, які вже могли існувати раніше на нашій планеті і які могли безслідно загинути внаслідок якихось невідомих нам катаклізмів, то все-одно вся наша діяльність за тисячі років усвідомленого життя людства прагне лише одного – уникнути такого безславного кінця. І якщо гарантії уникнення такого шляху розвитку все-ще так і нема – то значить щось все-таки не так чи то з нашим розумом, чи то – з характером, як механізмом реалізації його діяльності, чи то – з нашою здатністю реально оцінювати ситуацію і розуміти справжній стан речей та їхній можливий розвиток.
А раз так – то десь тут воно і має існувати – те Зло, про яке ми говоримо – в наших думках і уявленнях, в здатності оцінювати ситуацію і впливати на зовнішній світ так, щоб він дійсно змінювався в бажану для нас сторону. Хоча, звичайно, тут може виникнути інше застереження – а може все-таки загибель цивілізацій – природній і невідворотній процес і нічого змінити ми тут вже не зможемо? Ну що ж – може й так.
Але, по-перше, це ж все-одно не означає, що ми обов’язково маємо мучитися і страждати, чекаючи невідворотного кінця. Рано чи пізно помирає кожна людина, але одному при цьому вдається прожити повноцінне і цікаве життя, а інший, паралізований страхом, даремно втрачає весь відведений йому час.
А по-друге, особисто мені це нагадало один мій невеликий недавній диспут з однією молодою симпатичною особою, яка на моє зауваження в якійсь зовсім іншій ситуації, що «тут ми вже нічого змінити не можемо» запитала: «Ви фаталіст, пане Ігоре?» Довелося добре подумати, перш ніж щось сказати і після цього моя відповідь прозвучала приблизно так – «Я вірю в певний наперед визначений розвиток подій, але це не зовсім фаталізм. Просто є речі, які вже неможливо змінити чи відвернути, а є й ті, які ще знаходяться в процесі розвитку, або ті, які ми самі творимо і які визначають наше майбутнє». Тому якщо хтось вважає, що загибель нашої цивілізації – справа вже вирішена і невідворотна – то залишимо це на його совісті. Тут він може закинути це безглузде читання і піти зайнятися своїми справами.
А проте – які в нього можуть бути справи? Адже все-одно, чим би він не займався, робити він буде лише одне – впиватися жалістю до себе. Тому тут ми з ним з радістю розпрощаємося, а самі підемо далі і спробуємо зрозуміти два наступних пункти – те, що відбувається зараз і що ми ще можемо змінити чи відвернути і те, що можемо створити чи отримати для себе в майбутньому. І для цього напевно ще раз повторимо вже сказане нами – що якщо все-ще немає ніякої гарантії уникнення такого шляху розвитку, який може привести до загибелі нашої цивілізації – то значить щось все-таки не так чи то з нашим розумом, чи то – з характером, як механізмом реалізації його діяльності, чи то – з нашою здатністю реально оцінювати ситуацію і розуміти справжній стан речей та їхній можливий розвиток.
А раз так – то десь тут воно і має існувати – те Зло, про яке ми говоримо – в наших думках і уявленнях, в здатності оцінювати ситуацію і впливати на зовнішній світ так, щоб знаходити своє місце в ньому або щоб дійсно змінювати його в бажану для себе сторону. І тому давайте спробуємо зрозуміти, що ж це воно таке – те Зло, яке приховується десь глибоко всередині нас?
І. Основа Зла:
1. Егоїзм – розділення однієї і тієї ж психічної енергії (думки, уявлення, прагнення) на дві складових («свої-чужі») так, що людина вже не бачить того, як її вчинки впливають на інших людей та на розвиток всього суспільства, або не розуміє того, що приходить їй внаслідок її вчинків – в т.ч. і того, що може бути можливою відплатою за здійснення чогось поганого – через що не може повністю оцінити ситуацію та побачити взаємозв’язок своїх вчинків та їхніх наслідків.
2. Надмірний матеріалізм, який привів до розколу цілісного сприйняття світу на дві складових – матеріальну та ідеальну, які до того ж стали взаємно конфліктувати між собою та взаємно заперечувати одна одну, в результаті чого і сформувалася нездатність до сприйняття нового та неможливість подальшого розвитку в сторону такого нового та невідомого.
3. Поділ всієї системи уявлень на дуалістичні антагоністичні пари та зникнення в результаті цього вміння бачити будь-які інші шляхи розвитку за межами такого протистояння, навіть найбільш близькі та споріднені. 4. Замкнутість та захищеність таких дуалістичних пар від стороннього впливу – так, що будь-який комплекс протилежностей здається ідеальним, повністю завершеним, замкнутим та незмінним в часі.
5. Розірваність мислення,коли різні проблеми існують абсолютно незв’язано та незалежно одна від одної - так, що при вирішенні однієї проблеми абсолютно не помітно аналогій з іншими схожими проблемами та так, коли кожна з проблем існує мовби сама по собі, без належного зв’язку з зовнішнім світом.
6. Відірваність почуттів від справжньої причини їхнього виникнення, тобто від тих речей та подій зовнішнього світу, які їх викликають. 7. Формування «зони витіснення» в підсвідомості кожної людини з цілим рядом допоміжних та захисних механізмів, які приглушують вплив свідомості і здатності зрозуміти, що відбувається, та формування в таких зонах «альтернативного Я» (альтер-Его). 8. Порушення повноцінної взаємодії з зовнішнім світом через створення механізмів відбирання енергії в теперішньому часі та програмування поведінки в майбутньому (прокляття), зміни минулого (зневага, приниження чи спотворення минулого досвіду або втрата пам’яті) та інших специфічних механізмів впливу.
ІІ. Вплив Зла
1. Підсилення егоїзмуаж до визнання його єдино правильною «ідеологією» для кожної конкретної людини та його «логічне обґрунтування» як найкращої та найрозумнішої лінії поведінки на всі випадки життя, і в першу чергу - саме ті, в яких людина і так орієнтується недостатньо добре чи впевнено.
2. Підсилення або подальше закріплення надмірно-матеріалістичного сприйняття світу.
3. Підсилення або закріплення вже існуючого дуалістичного протистояннята вплив на структуру фізичного мозку в сторону його відірваності від природного гармонійного способу мислення.
4. Зашорення розуму, розвиток тільки його фізичної складовоїне пов’язаної з можливістю усвідомлення чи з відкриття чогось нового або такий здебільшого важкий і депресивний вплив на нього, який пригнічує здатність людини самостійно оцінювати ситуацію та самостійно думати.
5. Дезорієнтація механізму логічного мислення в конкретній життєвій ситуації, що приводить до нездатності правильно оцінити цю ситуацію так, щоб прийняти важливе рішення, що як наслідок приводить до виникнення бажання віддати все або на розсуд зовнішніх обставин, або - інших людей, здебільшого саме тих які цього і добиваються.
6. Дезорієнтація почуттів людинив різних життєвих ситуаціях внаслідок чого біль і насолода замість того щоб бути рознесеними в часі зливаються в щось одне, утворюючи садомазохістські комплекси і вже не можуть бути критерієм оцінки правильності напрямку розвитку реальної ситуації на відповідність її нашим бажанням.
7. Масове впровадження та поширення таких психічних структур (життєвих уявлень, правил поведінки), в яких «думка-дія» стають безпосередньо зв’язаними між собою, без проміжного етапу оцінювання ситуації та прийняття рішення.
8. Зростання залежності від зовнішніх факторів впливу, як психічних (страх жити самостійно, без допомоги інших), так навіть і просто фізичних (залежність від споживання їжі чи від необхідності знайти хоча би якесь житло), а по-великому рахунку - залежність від можливої втрати того, що маєш (страх втратити свій соціальний статус).
9. Спотворення минулого, розвиток зневаги до теперішнього стану речей і програмування майбутнього (прокляття) та інші специфічні механізми психотропного впливу на людину.
10. Втрата душі (комплексу психічних енергій, які відповідають за повноцінний розвиток людини в теперішньому та в майбутньому) та спотворення пам’яті людини (механізму, який захищає минуле), що приводить до віддавання енергії (коли людина починає робити щось таке, що їй насправді абсолютно непотрібно), взяття на себе чужої вини (відповідальності за наслідки чужих вчинків) та перерозподілу дії механізму взаємозв’язку вчинків та їхніх наслідків (карми – за термінологією східних релігій).
ІІІ. Захист від Зла
1. Встановлення для себе чіткого розподілу «думка-дія» через усвідомлення того, що не кожна думка обов’язково має мати своїм наслідком вчинок, що приводить до утворення цілого комплексу таких думок які продовжують існувати, але до певного часу не реалізовуються і або затухають з часом, або реалізовуються опосередковано схоже на те, як це часто буває в людей творчих з розвинутою фантазією;
2. Звільнення від залежності від певних уявлень – відновлення внутрішньої свободи:
а) обдумування вже прожитої ситуації (переживання) і звільнення від минулого або через усвідомлення і визнання своїх помилок (усвідомлення того, що можна було зробити інакше) або – через акт прощення стосовно того болю, який нам могли причинити інші;
б) усвідомлення того, що не кожен зовнішній подразник (стимул) зразу ж має викликати негайну реакцію (в теперішньому часі) і що навіть в такому випадку все-одно завжди можна вчинити по-своєму;
в) звільнення від залежності від майбутнього – або через логічне обдумування (прогнозування можливого розвитку) ситуації яка спочатку здається надзвичайно привабливою, або через акт мужності і примирення стосовно того, що викликає тривогу або страх;
3. Спроби встановлення взаємозв’язку між різними, на перший погляд не пов’язаними між собою психічними уявленнями та відновлення гармонійності механізму розуму, при якому кожне уявлення чи думка можуть взаємодіяти між собою викликаючи інші думки, на перший погляд абсолютно дивні чи нелогічні але такі, що згодом можуть привести до чогось нового;
4. Знищення, чи точніше зниження рівня егоїзму до нормального стану рівноваги з навколишнім середовищем через усвідомлення того, що те що ми отримуємо від зовнішнього світу і що дуже часто здається зовсім поганим, насправді здебільшого може бути наслідком наших власних вчинків, тобто взяття перед собою відповідальності за свої власні вчинки і свою власну поведінку;
5. Відновлення ієрархічної структури мислення через механізм оцінювання думок (комплекс «важливість-зневага»), обумовлення можливості їхньої реалізації (коли, що саме і за яких обставин ми хотіли б отримати це для себе) та утворення того, що зветься «мудрістю» - вміння співвідносити власні знання з процесами, які відбуваються в реальному світі;
6. Обрання власного напрямку розвитку (чітко спрямованого бажання розвитку) і усвідомлення того, чого саме хочеш досягнути в майбутньому для себе та своїх близьких такого, що би не конфліктувало з бажаннями інших людей та чітке розділення в часі відчуттів болю та насолоди як механізму, який перевіряє правильність такого розвитку;
7. Спеціальні методи захисту – як молитва, вплив спеціально навчених чи просто обдарованих людей та використання спеціальних знань, спрямованих на духовний пошук та інтелектуальний розвиток людини.
V. Історичний розвиток земної цивілізації
Зараз нам важко судити, якою саме могла бути ситуація на нашій планеті ще до втілення Ісуса Христа – до нашої ери. Але з того часу ми бачили як і поступову еволюцію та розвиток в сторону гуманістичних цінностей, так і одночасний розвиток в сторону нагнітання матеріалізму, егоїзму, замкнутості мислення та відірваності його від реального життя, про що ми вже говорили як про основу Зла і що в результаті і привело до того стану речей, який сформувався було на кінець ХІХ ст., коли світова система десь біля 1890 року була вже повністю сформованою як система пригнічення людей та панування і розвитку Зла – незалежно від того чи мова йде про царську Росію, чи про Західну Європу хоча в останній ситуація і була дещо кращою після „весни народів” 1848 року. Можливо природний розвиток подій тоді і не привів би до загибелі цивілізації – але навряд чи можна вважати позитивним той важкий депресивний стан суспільства, який склався було на той момент, адже ідеологія комунізму як і ідеологія його протилежності-близнюка – нацизму виникла далеко не на пустому місці.
Що ж можна було зробити в такій ситуації? На той час еволюція людства зайшла, по-суті, в тупик і найбільш ймовірними виглядали три варіанти подальшого розвитку подій – і всі вони тепер здаються достатньо поганими:
1) Дальше наростання депресії, пригнічення, втоми, що в кінці-кінців могло привести до регресивного, зворотного розвитку в сторону родового, племінного суспільства в його найгіршій формі – приблизно так, як це зараз існує в Сомалі, Центральній Африці та в деяких районах Афганістану і Індонезії;
2) Поступове наростання протистояння і непримиренності між різними людьми та цілими народами аж до цілковитого розвитку в них бажання самознищення – це проявилося пізніше в роки холодної війни і частково ще й зараз проявляється в деяких фанатичних непримиренних релігійних та політичних течіях;
3) Повне поглинання свідомої відкритої частини людської психіки аж до її повного переродження і того, що в християнстві називається „втратою душі”. В результаті цього могло виникнути дійсно зовсім нове державне і суспільне утворення – такий собі „новий порядок на віки” – „диявольська” держава нового типу. Частково це утворилося пізніше в фашистській Німеччині – лише частково, бо насправді все це могло бути ще значно гірше, якщо би поширилося на весь світ.
Але про все це нам тепер вже важко судити з достатньою долею ймовірності, бо розвиток людства пішов іншим шляхом – так, що в результаті ми отримали Першу Світову війну, російську революцію 1917-го року та Другу Світову війну. Тому давайте хоча би приблизно спробуємо вияснити для себе, виходячи саме з наших теперішніх позицій і досліджень, що саме стояло за цими речами.
І. Жовтнева революція 1917-го року .
Ця історична подія, яка й справді потрясла весь світ, мала такі наслідки, більшість з яких дійсно були достатньо двозначними, але які в цілому привели до певного відновлення позитивного розвитку світу, хай навіть і шляхом війн, потрясінь та незчисленних людських жертв:
1) знищення ієрархічного механізму, при якому менша відокремлена група людей (монархічна еліта чи аристократія, хай навіть і в відносно демократичніших суспільствах) правила більшістю – через усвідомлення цією більшістю своєї сили, хай навіть і в її негативному чи руйнівному вигляді;
2) вивільнення назовні накопичених в людській підсвідомості злих енергій та прихованого Зла в його найгірших проявах аж до насильства і вбивств, що мало протверезуючий вплив на людську цивілізацію чи принаймі на якусь його, здебільшого західноєвропейську, частину;
3) піднесення найнижчих верств населення – що могло бути і негативним, але що проте дало новий імпульс для оновлення суспільства і запуску дії механізму природного добору, майже повністю зупиненого на той момент;
4) виникнення комуністичної держави – Радянського Союзу, що привело згодом до утворення світової комуністичної системи та до розколу світу на два антагоністичних утворення;
5) «розколений» розвиток світу, коли одночасно йшло з одного боку дальше впровадження гуманістичних цінностей, аж до прийняття Конвенції про захист прав і основних свобод людини та краху цілого ряду колоніальних режимів, а з другого – дальше наростання протистояння аж до загрози повного знищення світової цивілізації в ядерній війні чи в іншій глобальній катастрофі.
ІІ. Складові радянського комунізму
1) Релігійна складова комунізму. Безсумнівно – це його найважливіша частина, недаремно ж комуністи знищували в першу чергу саме церкву - як можливого конкурента. Тепер, коли християнські цінності стали для нас більш доступними, це вже цілком зрозуміло. Здебільшого вважається, що християнство пропонує царство Боже на тому світі, в той час як комуністи пробували збудувати його на Землі, але це не зовсім так, тому що в Євангеліях ніде нема посилання на те, що на Землі людина обов’язково має мучитися і страждати, і навіть навпаки – саме слово „Євангеліє” означає благовіщення – Блага Вість про те, що таке Царство Боже незабаром прийде на Землю. Тому проповіддю і кінцевою ціллю християнства мало стати якраз те, чого не вдалося зробити комуністам - змінити людське суспільство в кращу сторону.
2) Гуманістична складова, що безумовно була його позитивним фактором. Але одночасно – вона і найбільш парадоксальна, тому що з одного боку радянський комунізм став наступником ідеології утопічних комуністів та європейських гуманістичних цінностей – тому і захищав найбільш слабких та принижених не тільки в себе в країні, але й далеко за її межами по всьому світі, а з іншого боку – став найбільш нелюдяною ідеологією всіх часів та народів, можливо навіть гіршою ідеології нацизму, тому що в останній якийсь, хоча би відносний прихисток, мала людина панівної нації, а тут ніхто взагалі не міг бути впевненим в своїй безпеці і навіть сам творець цієї системи – могутній Йосип Віссаріонович, перед яким тремтіли цілі народи, потерпав від постійних приступів страху і все життя страждав від параної.
3) Общинна складова, пов’язана в основному з тим, що всі перші російські комуністи були за національністю євреями, або з загальним дещо азіатським (монголоїдним) світосприйняттям російського народу. Це - теж дещо парадоксальна складова. Тобто нічого дивного тут ніби і нема, бо комунізм – це і є община. Дивним є те, як в одній ідеології могли об’єднатися настільки протилежні речі – християнська та гуманістична ідеї, спрямовані на розвиток людини і община, яка всіляко нівелює та придушує будь-які прояви індивідуальності. Хоча правда один етап розвитку, коли ці протилежності співпадають, все-таки є – тоді, коли мова йде про захист слабких та принижених – цього прагне гуманізм і це ж робить і община. Конфлікт інтересів виникає пізніше – коли в такій общині з’являються люди, яким стає тісно в її рамках, люди, які перевершують рівень такої общини і яким для дальшого розвитку необхідно вирватися за її межі. Тоді розвиток індивідуалізму, гуманізму і християнства і починає суперечити суспільним общинним цінностям – як це і сталося в кінці-кінців в Радянському Союзі, який почав знищувати всіх, хто виходив за встановлені державою рамки обмежень і в кінці кінців, знищивши таким чином кращу частину свого народу, рухнув і сам.
4) Російська імперіалістична складова. Це старанно заперечували в радянські часи, хоча за кордоном СРСР дуже часто називали просто радянською або комуністичною Росією. Звичайно всередині тієї країни якась доля образи в такому твердженні і дійсно могла бути присутня, бо в тій тоталітарній державі російський народ здебільшого був таким же приниженим, як і всі інші, а проте була в ньому і якась доля істини, тому що загальна структура експансії СРСР в міжнародній політиці мала цілком чітке імперіалістичне спрямування на розширення зон і територій свого впливу – хай навіть і в дещо реформованому комуністичному вигляді. І тому в цьому плані така політика безперечно стала прямим наслідком імперіалістичних зазіхань колишньої царської Росії.
5) Месіанська псевдорелігійна місія – «Москва як Третій Рим» – уявлення про якусь особливу історичну роль російського народу і російської держави – роль, яка мала би привести до спасіння всього людства. Проте, якщо згадати потуги царської влади в цьому напрямі – то вони були більш ніж скромними, хоч і здебільшого прикривалися саме такою релігійною месіанською політикою – російське православ’я оголошувалося єдиноправильною гілкою не те що православ’я, але і християнства та й релігії взагалі. Проте в цьому плані Радянський Союз зробив крок уперед, відмовився від розширення своїх територій і обмежившись узаконенням на Ялтинській конференції того, що здобув в результаті Другої Світової війни та замінивши таке територіальне розширення експансією духовною та ідеологічною.
Так з’явилася комуністична Східна Європа, В’єтнам, Корея, Китай, виникла, хай навіть і не на такий вже й тривалий історичний проміжок часу, світова комуністична система. Це стало наслідком переродження колишньої православної ідеології в більш універсальну комуністичну ідеологічну форму. Знову ж таки, як і у випадку з общинною складовою – на якийсь обмежений час, тільки до того моменту, поки вона сприяла розвитку тих частин суспільства, які досі було приниженими і поки не починала жити за рахунок тих, хто переростав таку ідеологію, по-суті просто паразитуючи на них.
6) Сталінська антилюдська складова, про яку ми вже частково згадували. Говорячи про комунізм – напевно неможливо обминути і ті злочини проти людства, які творилися під прапором сталінізму і які по-суті були нічим не кращим того, що творилося в країнах з нацистськими фашистськими режимами періоду другої світової. Швидше за все це найближче саме до нацизму – а проте в комуністичних державах сталінського типу ні одна нація так повністю і не могла бути впевненою в своїй безпеці, хоч одна з них переважно і призначалася на роль панівної чи провідної – найбільш освіченої розумної та прогресивної.
7) І нарешті найголовніша для нас з вами – національно-демократична складова, символом якої стала Україна. Як би там не було, хай навіть з експансією російської мови на всьому радянському просторі, національні культури з поваленням царського режиму все-таки отримали хоч якийсь свій імпульс розвитку. А проте – мова навіть не про це, мова не стільки про культуру як про політичну та владну частини цієї складової. Власне кажучи, на зломі ХХ ст. йшлося саме про те, що тодішня державна машина потребувала значного оновлення, навіть незважаючи на те про яку саме державу вести мову – і вже тим більше, якщо говорити про царську Росію.
Таких шляхів оновлення держави є лише два. Або – коли на зміну існуючій структурі владі приходить все те, що всередині неї досі було максимально приниженим, як це майже завжди і стається в процесі революцій і бунтів, або – коли таке оновлення можна провести за рахунок якогось хоча би частково зовнішнього чинника. Саме таким чинником, відносно безболісним, стали ущемлені досі права українського та інших народів, які і отримали свій розвиток в новій комуністичній державі.
ІІІ. Друга світова війна та післявоєнний розвиток світу
Таким чином російська революція 17-го року привела до виникнення комуністичної держави в Росії та до цілого ряду комуністичних та пролетарських революцій та бунтів в багатьох країнах Західної Європи. Звичайно це мало якийсь свій вплив на тамтешню владну еліту, змусивши її прислухатися до прагнень своїх народів і породивши в результаті сучасну західну демократію, але ще цікавішим стало продовження цієї революції в тому, що взаємно підтримувати один одного на світовій арені стали дві держави, які до цього в першій світовій були ворогами – Росія і Німеччина.
Але знову ж - чому тоді саме Радянський Союз протистояв фашизму в Другій світовій війні, хоч на початках він був такий близький до Німеччини – тоді, коли після війни 1914-го року саме на його території Німеччина розвивала свою військову промисловість? І чому ці дві держави, об’єднавшись, не стали розпоряджатися долею всього світу? Можливо на це були різні причини, але напевно тепер це вже неможливо зрозуміти не згадавши про той общинний родовий фактор, про який ми вже згадували як про одну зі складових російського комунізму. В основному він проявлявся в тому що людина могла зовсім нічого не робити і ні про що не турбуватися, тому що про це мала подбати якась верховна влада, байдуже – чи то цар, чи то пізніше - лідер партії. Таке світосприйняття, яке свідчить про певну суспільну незрілість або про страх відповідальності перед життям, спеціально культивувалося спочатку царською а потім і радянською владою, щоб тільки підсилити незрілість і залежність власного народу, його страх перед самостійним життям та його керованість. Проте саме це змогло хоч трохи об’єднати суспільство, не допустивши його розколу на два класи саме за національною ознакою – вибраних і принижених, що є основною характеристикою нацизму.
Крім того тут очевидно треба говорити і про роль комуністичного лідера того часу – Йосипа Сталіна. Звичайно вся ця система знищення людей сформувалася саме при ньому і саме вона виявилася найбільш близького до того, що виникло в фашистській Німеччині. Але не все так однозначно. Річ в тому, що і без нього все це могло розвинутися досить сильно руками інших большевистських лідерів того часу – наприклад за допомогою того ж Троцького, тому Сталін і став для нас тепер таким собі символом дуалізму тієї епохи. З одного боку – втіленням сталінізму близького до того ж нацизму, з іншого – символом родового суспільства, в принципі з нацизмом несумісного – «батьком народів» і навіть своєрідним захистом від чогось страшного і непередбачуваного – напевно саме від того, що могло виникнути в результаті поширення такої нацистської ідеології на весь світ.
Разом з тим для України ця політика стала просто згубною – таке бажання об’єднати суспільство привело до масового знищення селянства і до насильної колективізації та індустріалізації. Тому до війни 1941-го року Україна підійшла знекровленою і матеріально і душевно, понісши незчисленні людські жертви, точну кількість яких встановити напевно вже так ніколи і не вдасться. Проте і це ще не все. Щоб зрозуміти, в якому становищі опинилася Україна на початок війни, треба враховувати і ту загальнополітичну ситуацію, яка складалася на сході і в центрі Україні на той час. Про голодомор 32-33-х років тепер вже знають напевно всі. Те, що Вітчизняна війна розпочалася 1941-го року – теж. Але між цими двома датами пройшло всього 8 років! Різниця нікчемно мала навіть для життя однієї людини, не кажучи вже про історичний масштаб!
Більше того – навіть з часу першої окупації України німецькими військами часів гетьмана Скоропадського пройшло теж не так вже й багато часу – щось біля 20-ти років! Тому реально на той момент могло існувати достатньо багато людей, особливо в тих сільських районах, які пережили голодомор, які співставивши ці два факти, цілком логічно могли вважати можливий прихід німецької влади чимось нітрохи не гіршим від влади сталінської. Звичайно тепер, з т. зору нашого теперішнього сприйняття тих подій, це здається незрозумілим і навіть сама думка про таку можливість здається страшним блюзнірством, але давайте не будемо забувати про те, що мова йде про події ДО початку війни, коли ніхто ще не міг нічого знати про можливі звірства фашистських німецьких військ. Тим більше, якщо врахувати що мова йшла про зовсім інші часи розвитку людства, коли сучасних інформаційних засобів ще просто не існувало – ні телевізорів, ні Інтернету, ні навіть звичайних, не те що мобільних телефонів і єдиним достовірним каналом зв’язку були лише розповіді інших людей - очевидців подій, яких на той момент теж просто ще не існувало.
Було, правда, провідне радіо, і були газети, але от парадокс - згадаймо знову той же пакт Молотова-Рібентропа і постійні нарікання на віроломність нападу Німеччини на Радянський Союз – до 22 червня 1941 року ці засоби масової інформації працювали зовсім в інший бік, в усякому разу зовсім не на створення образу ворога зі свого союзника. Тому можливо фашистський німецький уряд і справді мав спочатку деякі підстави розраховувати на підтримку місцевого населення і навіть якщо такої на початках війни і не було, то і організованого спротиву – теж. І тільки аж тоді, коли дії окупаційного уряду щодо України стали жорстокішими, коли стали відправляти молодь в Німеччину і почалися масові розстріли на місцях і коли почали повертатися ті, хто чудом вижив в фашистському полоні і кому вдалося втекти щоб розказати про це правду – аж тоді для Радянського Союзу друга світова війна переросла дійсно в Велику Вітчизняну, в якій українці знову ж таки понесли численні втрати. Є вже навіть такі дані, що після закінчення війни в 1945 році населення України могло становити всього лише біля 23-26 млн. чоловік. Просто були це в основному жінки і діти і тому відносно швидко його кількість відновилась, але потім ще довго, через покоління з певною періодичністю, відмічався його спад.
Але для всього світу, який де в чому пережив такі ж страхіття війни може й в більшій, а може й в меншій мірі ніж Україна, такий розвиток подій мав якесь своє позитивне спрямування, яке проявилося вже після її закінчення. Це стало наслідком того відчуття незахищеності і страху, яке виникає в кожної людини тоді, коли її власну долю починають вирішувати інші люди чи непідвладні їй обставини. Причому справа була вже навіть не стільки в поділі за національною ознакою характерному для нацизму, як в самому механізмі такого відбору коли одна людина ніяк не могла впливати на нього і ставала зовсім беззахисною і безправною перед іншою, наділеною владними повноваженнями. Дуже часто вважають, що такий гітлерівсько-нацистський метод побудови держави і був виразником найгіршого варіанту побудови суспільства за самими примітивними біологічними законами. А проте це не зовсім так, і навіть навпаки там було порушено кілька основних, принципово важливих законів еволюції, що могло не тільки зупинити її розвиток але й навіть могло направити його зовсім в зворотньому напрямку:
1) Основою біологічного добору є мутації. Джерел таких мутацій для розвитку однієї нації може бути лише два – або кров інших народів, або природні відхилення в межах тієї ж нації – психічно хворі, каліки, хворі – і т.д. Гітлер знищував і представників інших націй і своїх власних, як він вважав, неповноцінних людей і таким чином знищував саму основу еволюції для німецької нації.
2) Еволюція можлива тільки тоді коли існує природній добір – а для цього життя всередині держави для її громадян має бути саме природнім - достатньо вільним і незалежним, що неможливо в умовах тоталітарної держави. Тоді виникають люди слабкі і залежні, що ми зараз легко можемо бачити і на своєму власному прикладі тоді, коли ніяк не можемо позбутися колишньої комуністичної залежності і пристосуватися до більш вільного способу життя.
3) Природній добір на то він і має бути «природнім», що має відбуватися за законами природи, а не за тими уявленнями, які існують в того, хто вважає, що може ту природу підкорити собі. Тут плутається причина і наслідок, в результаті чого фактором відбору виступає вже не природа а держава, або й взагалі просто рядовий чиновник, який несподівано отримав право вершити долі чи навіть розпоряджатися життям інших людей. Що він може «відібрати» напевно зрозуміло, в усякому разі – нічого такого що виходило би за межі його примітивних уявлень.
Тому результатом звільнення Європи від такого протиприродного утворення, яким була німецька нацистська держава стало прийняття «Загальної Декларації прав людини» – практично першого документу за всю 2000-літню історію людства, починаючи з часів Ісуса Христа, який би узаконював право звичайного простого громадянина та усвідомлення того факту, що ніяка політична чи владна система, якою метою вона би не прикривалася, чи які би благородні цілі не переслідувала б, не може вважатися природною чи нормальною, якщо при цьому страждають люди. Чи навіть більше того – якщо при цьому незаслужено постраждає хоча би одна людина. Так виникла не тільки Декларація прав і свобод людини але й прийнята пізніше, в 1950 році «Конвенція про захист прав і основних свобод людини».
ІV. Уроки 60-х.
Але друга світова війна так і не вирішила основних завдань, які стояли перед людством і те про що ми говорили ще на самому початку – можливість глобальної світової катастрофи, дуже швидко стало реальністю. Проте до цього часу той розколений розвиток світу, який став формуватися після російської революції 1917-го року привів до утворення двох світових систем, приблизно рівних по силі, що на якийсь час і давало можливість зберігати рівновагу. А протистояння цих двох новоутворених світових систем та виникнення нової, вже «холодної», яка мало не стала ІІІ-ою світовою, війни та загрози повного знищення планети та цивілізації – на цей раз загрози цілком реальної і відчутної, привело до того відчуття слабкості та незахищеності вже цілої планети, породивши перший важливий висновок в суспільній свідомості:
- усвідомлення того, що будь-яка глобальна війна може знищити людство в цілому, а отже вже просто не буде переможців і навіть та людина, яка до цього мала достатньо влади, не зможе захистити себе і своє життя та розуміння, хоча би часткове, того факту, що загальний прогрес і розвиток цивілізації залежать від того, чи зможе кожна людина усвідомити, на що саме вона може впливати, чи що саме від неї залежить;
Але був і ще один не менш важливий висновок з усієї цієї післявоєнної історії, висновок майже непомітний ще й досі для рядового громадянина, але надзвичайно важливий для розвитку всього людства і надзвичайно важливий для нашого дослідження. Поштовхом до цього стала ще одна подія, про яку тепер пам’ятають вже тільки професійні психіатри – в 60-х роках ХХ ст. була відкрита ціла група препаратів сімейства барбітуратів та ряд інших психотропних лікарських засобів. Спершу навіть вважалося, що це може привести до остаточної перемоги над всіма можливими психічними відхиленнями і хоч такого і не сталося – а проте вони стали хоча би частково підвладними медичній науці.
Тому мова піде про ставлення до психічних хвороб і до психічно хворих. Здебільшого за всю історію розвитку людства це були переважно принижені і ущемлені люди аж до того, що на практиці реалізував Гітлер – визнавши їх неповноцінними відходами еволюції і повністю знищивши їх фізично. Звичайно про наслідки такого кроку ми так ніколи і не дізналися би, якби не цей нелюдський експеримент, але от який парадокс – процентне співвідношення кількості таких хворих в німецькому суспільстві після того дуже швидко повернулося до свого попереднього значення.
А отже щось тут все-таки не так – і не в генах і не в хворобі діло. І навіть більше того – хто ж має визначати, що саме є нормою для даного суспільства? - адже дуже часто буває зовсім навпаки, коли справжні таланти, від яких залежить доля інших, з’являються якраз на стику норми і аномалії. Чи може тепер, з точки зору наших теперішніх знань і нашої теперішньої позиції, значно логічнішим було би говорити про ненормальність чи неповноцінність всього такого нацистського чи сталінського суспільства і про необхідність лікування психічних хвороб саме заради такого хворого, а не тільки заради того, щоб такі люди не створювали проблем оточуючим чи державі? І в кінці кінців це привело і до остаточного усвідомлення того, що немає чіткої межі між нормальністю і ненормальністю і до наступного, вже другого значимого висновку в суспільній свідомості:
- визнання цінності кожної людини і того факту, що „нормальність” людини ще зовсім не означає її цінності для суспільства, до більш обережного ставлення не тільки до психічно хворих, але й до інвалідів та дітей, та до дальшого загального розвитку гуманістичних цінностей;
Але і це ще не все – оновлена післявоєнна Європа пережила ще одну важливу історичну подію – крах світової колоніальної системи. І хоч він і не торкнувся безпосередньо нас з вами чи рядових громадян західного світу, а проте поступово привів до третього висновку:
- прийняття того факту, що і цілий народ не повинен бути ущемленим в правах так само, як не повинна бути ущемленою в правах і людина і що право народу є таким же невід’ємним правом, даним від природи, як і право людини. Так в світову практику і в світову політику ввійшов термін про право націй на самовизначення яке, на жаль, не завжди і не повністю реалізовується ще й досі;
Ну і нарешті все це разом взяте привело до основного для нас з вами і для нашого аналізу – 60-ті роки ХХ ст. відмітилися значною демократизацією суспільного життя по всьому світі – як і на заході, так і в колишньому СРСР (політична течія 60-ників в СРСР, молодіжні рухи на Заході), причому ця демократизація торкнулася вже навіть не стільки реальних політичних процесів, як саме того, про що ми і говоримо:
– звільнення підсвідомих обмежень і уявлень та утворення здатності до більш широкого та вільного способу мислення, не обмеженого дурними, невмотивованими життям перепонами, відновлення здатності вільно виражати себе, свої думки і свої прагнення.
V. Загибель комунізму.
Але вже за нашої пам’яті ця могутня колись комуністична держава – СРСР зазнала повного краху та руйнації. Чому так сталося? Про деякі причини цього ми вже частково згадували, аналізуючи складові радянського комунізму – і тепер нам залишилося тільки згадати та систематизувати вже досліджене нами. Отож причинами деградації і розпаду колись могутнього Радянського Союзу могли стати наступні фактори:
Перш за все – не було досягнуто тих ідеологічних цілей, які ставилися при побудові такої держави, тобто не було збудовано «ідеологічного раю» - комунізму і навіть не було здійснено зовсім ніяких спроб зрозуміти чи пояснити те, чому такого не сталося, чи чому це неможливо, чи що треба було зробити інакше. І навіть більше того – навіть на звичайному побутовому матеріальному рівні ми стали відставати від решти світу - не те що вже від США, але й від країн Західної Європи, які пережили таку ж руйнівну війну, а досягнення в гуманітарній сфері так і не здобули свого повного розвитку, обмежившись забезпеченням мінімального рівня виживання та ущемленням права на свободу слова, судовий захист та повною забороною на повноцінний економічний розвиток та матеріальний достаток.
Все це стало наслідком дії «міни сповільненої дії», закладеної в ідеології Радянського Союзу з самого початку, ще з моменту його побудови – конфлікту цінностей, спрямованих на розвиток людини і на його обмеження. Поки псевдохристиянська комуністична ідеологія сприяла розвитку найнижчих верств населення, доти такого конфлікту не існувало. Тоді Радянський Союз і справді досягнув було значних успіхів – загальної освіченості і зайнятості населення, відсутності бездомних, гарантованого забезпечення медичним обслуговуванням. Але тоді, коли загальний рівень розвитку населення почав перевищувати встановлені державою рамки, коли державна машина почала всіляко принижувати і використовувати його, по-суті просто паразитуючи на більш активних та розумних – цей конфлікт став прогресувати аж до того моменту, поки останні це не усвідомили і не зневірилися і в такій державі і в такій ідеології і не почали просто пасивно опиратися цьому. В основному це виявлялося в ставленні до виконання роботи – і тоді проблеми ідеології поступово перейшли в проблеми економіки і в проблеми реального життя, причому не тільки в СРСР, але й в усіх інших країнах колишнього комуністичного чи соціалістичного табору.
Проте всі ці ідеологічні проблеми звичайно не мали би такого великого значення, якби державна машина не виявилася настільки законсервованою і нездатною до оновлення і розвитку так, що зовсім перестала відповідати реальним вимогам життя. Таке завжди стається в результаті революцій і бунтів, коли на зміну старій державній структурі приходить те, що досі було максимально приниженим і коли нова система замінивши стару, поступово набуває її же рис. В царській імперії приниженою верствою населення були євреї, робітники і найбідніші верстви селянства, але були ущемленими ще й національні права всіх неросійськомовних народів. Тому щоб уникнути тієї небезпеки яка стає наслідком всіх революцій, що ми вже тепер, до речі, бачимо і на прикладі України і було прийняте рішення розвивати саме цю національно-демократичну складову нової держави. Очевидно – під впливом позиції тодішнього провідника комуністичного руху Володимира Ульянова – відомими стали його слова щодо того, що без України нова держава неможлива.
Такий крок спершу і дійсно дав якісь свої позитивні наслідки для розвитку національних республік, аж поки в 80-х рр. і ця складова радянського комунізму теж не почала поступово занепадати і деградувати. І справа тут була вже навіть не стільки в культурній, як в економічній сфері, коли республіки колишнього Союзу РСР стали обтяженими зв’язками з центром і повністю позбавились будь-яких можливостей здійснювати самостійну економічну політику чи захищати свій власний інтерес. Тому те, що в 80-х роках ХХ ст. почало розглядатися як загроза існуванню СРСР – прагнення республік до національної і економічної самостійності – насправді було прагненням системи до самооновлення, яке так і не вдалося реалізувати. Очевидно перш за все тому, що в цьому не були зацікавлені люди, які стояли на чолі такої системи. Система державного управління, нездатна до оновлення в масштабах всієї держави, виявилася нездатною і до оновлення своїх власних управлінських кадрів і таким чином повністю замкнулася на собі, що привело до того ж результату – її краху.
Звичайно в демократичних західних суспільствах цієї небезпеки уникають частковим оновленням кадрів (державної еліти) в результаті виборів, основне значення яких можливо саме в цьому і полягає – не стільки в реалізації волі народу як в тому, щоб привести до цієї самої влади нових людей, здатних і далі управляти державою і народом замість тих, хто вже не справляється з таким завданням. І ця ж проблема давно вже назріла і перезріла і для України, коли вже добрий десяток років або й більше того країною правлять одні і ті ж люди, просто переходячи з одних владних структур в інші, що знову ж таки привело до того ж результату, що і в історії з загибеллю Союзу – до краху кучмістської системи державного управління, нездатної відповідати реальним вимогам життя. Хоч правда і тут, як і в момент створення СРСР була здійснена спроба здійснити часткове оновлення системи за рахунок відносно зовнішнього, в даному випадку донецького, чинника. Відносно зовнішнього – тому що будучи частиною України Донецьк і донецька еліта деякий час розвивалися дещо ізольовано. А проте тут була і суттєва, принципова відмінність з досвідом оновлення царської імперії за рахунок національно-демократичних сил – там мова йшла про оновлення держави, а тут – про оновлення тільки владної еліти якраз зовсім з іншою ціллю – щоб зберегти і законсервувати існуючий стан справ в державі і по-суті – просто зупинити на якийсь час будь-який еволюційний розвиток.
Спасибо за интересную тему и еще более интересное ее раскрытие. Наверное, только в Украине еще сохранилась способность всматриваться в существо вещей и на таком высоком уровне. Еще раз спасибо за Ваше неравнодушие к поиску понимания мира.
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта.jpg "450x600 | Переглядів: 909")
Ще з самого раннього дитинства я завжди вірив, та що там вірив – знав, що Україна має якесь своє особливе призначення в цьому світі. І це здавалося тим більше дивним, що був я тоді звичайною дитиною своєї епохи і щиро вірив в істинність комуністичних ідеалів, місця серед яких тій самій Україні зовсім не знаходилося і навіть навпаки – самим своїм існуванням вона тільки загрожувала справі побудови «нової історичної спільності». Тому для мене вона була моєю любов’ю і моєю долею, віру в яких я не втрачав ніколи. Але тепер, коли час такого особливого призначення давно вже так наполегливо стукає нам в двері, коли ми вже навіть спізнюємося з можливістю його реалізації, напевно пора вже нарешті зрозуміти – в чому саме воно полягає – це особливе місце України в світі, її доля і її майбутнє, так невіддільно пов’язані з долею і майбутнім всього світу…