VI. Майбутня ідеологія України через переосмислення радянського досвіду.
Але що відбувається тепер? Вірніше, що відбувається тепер, за останні 10-15 років, починаючи з 90-х років тепер вже минулого ХХ ст., коли вже не тільки Україна, але здається і все людство здається зовсім втратило всілякі орієнтири і чому ми тепер вже не можемо просто йти природнім еволюційним шляхом розвитку, закріплюючи вже здобуті досягнення? Звичайно деякі з тих процесів, про які ми вже говорили стосовно кінця ХІХ - початку ХХ ст., відбуваються ще й зараз. Але що ще?
На перший погляд ніби все зрозуміло – Радянський Союз накопичив достатню долю зла обманюючи і експлуатуючи людей та залишив після себе далеко не найкращі спогади періоду сталінізму та тоталітаризму, тому після його розпаду і виникла відраза до всього, що з ним асоціювалося і завдання знищення старої радянської системи, яке до речі так і не було повністю було виконаним, стало головним. Але якби це було тільки так, то тоді події останніх років, після розпаду Союзу, не викликали би в нас такої дивної, неадекватної реакції. І тоді напевно ми мали би тільки гордитися збереженням тих цінностей ХХ ст., про які вже говорили. Але на практиці ми бачимо щось зовсім інше – втрату найкращих здобутків і реставрацію найгірших уламків радянської системи. Чому?
Напевно спочатку ми повинні згадати те, про що вже не раз говорили – що будь-яка державна машина в результаті революцій і бунтів поступово набирає рис попередньої, так само як і будь-яка позитивна ідея в історії людства спершу викликає зворотну негативну реакцію. Це схоже на зворотнє коливання маятника, попередньо виведеного з рівноваги. Так було з розвитком християнства. Так стало з утопічним комунізмом і з філософією Ніцше і Шопенгауера і так само стало і з українською незалежністю. Значить в цілому тепер, якщо дистанціюватися від розвитку тих негативних процесів які розвивалися в світі ХХ ст., і в Радянському Союзі зокрема, стає більш-менш зрозуміло чого ми мали би добиватися - збереження гуманістичних цінностей ХХ ст. та дальшого розвитку тих позитивних процесів, які вже існували в Радянському Союзі. І якщо з першим в цілому все ще більш-менш зрозуміло, то про друге треба поговорити окремо.
Перш за все мова піде про ті релігійні і комуністичні цінності, про які ми вже говорили і які в принципі зовсім не суперечать одні другим. Суперечність тут полягає лише в сприйнятті поняття матеріалізму, але я думаю що зараз вже ніхто в нього в такій формі, як це було в ХІХ ст., коли і виникла ця комуністична ідеологія і не вірить. Крім того навіть комунізм не заперечує того, що наука може всього не знати і що якась частина завжди так і залишається недослідженою – очевидно що саме ця частина і відноситься до того, що ми називаємо релігійними уявленнями. З іншого боку – і сучасна церква більш терпимо ставиться до науки і релігійна віра, якщо вона тільки не є надміру фанатичною і дійсно є повноцінною і мудрою – ніколи не відкидає реальне життя, в т.ч. – і його матеріальну складову. Проблема полягає тільки в тому, що вирішення цього протиріччя неможливе без розв’язання протиріччя між ідеальним і матеріальним, але при сьогоднішньому рівні філософських та наукових знань це вже теж видається цілком можливим.
По-друге – мова піде про общинні суспільні цінності, де також як і у випадку з релігією, має бути зняте протиріччя між еволюційним розвитком, спрямованим на знищення слабкого та на розвиток сильнішого, та суспільними общинними цінностями, покликаними підтримувати розвиток слабших навіть за рахунок обмеження сильніших. Напевно це мало би бути якесь таке утворення, при якому забезпечення мінімального рівня виживання кожної людини не приводило би до стримування розвитку чи тим більше до експлуатації окремих творчих особистостей. Причому казати тут треба не про художню творчість а про творчість взагалі, у повсякденному житті, про можливість кожної людини реалізовувати себе на своєму робочому місці чи у тій сфері яка їй подобається так щоб це не тільки не знищувало слабших, але й не стримувало конкуренції і розвитку сильніших та кращих.
А далі? А далі необхідно створити якийсь механізм розв’язання таких протиріч, який можливий лише за однієї умови – коли існує якийсь визначений напрямок розвитку, уявлення про те що саме, навіщо і для чого робити і як жити. А отже – мова повинна йти про якусь релігійну віру чи світоглядне утворення (ідеологію суспільства) та про те, як воно буде впливати на взаємодію людини з державою та до якого розвитку світу це приведе.
І. Україна як частина демократичного комунізму.
Отож ми вже говорили про те, що на зломі ХІХ-ХХ ст. мова йшла саме про те, що тодішня державна машина потребувала значного оновлення, навіть незважаючи на те про яку саме державу вести мову – і вже тим більше якщо говорити про царську Росію. Якщо ж відволіктися від тих складних метафізичних роздумів, якими ми були обтяжені досі, то таких шляхів оновлення держави виявиться всього два. Або – коли на зміну існуючій структурі владі приходить все те, що всередині неї досі було максимально приниженим, як це майже завжди і стається в процесі революцій і бунтів, або – коли таке оновлення можна провести за рахунок якогось хоча би частково зовнішнього чинника. Саме таким чинником, відносно безболісним, стали ущемлені досі права українського та інших народів, які і отримали свій розвиток в новій комуністичній державі.
Спочатку це мало навіть і позитивні наслідки для України – породивши відродження селянства (аж до початку колективізації та голодомору) та національно-культурне відродження 20-х на Харківщині. Ця ж сама ситуація повторилася потім і з точністю до навпаки в історії розвалу Радянського Союзу – спершу коли саме проголошення Україною незалежності стало фіналом ГКЧП-істського путчу, а потім – коли остаточним підсумком розпаду СРСР стало проведення Україною референдуму щодо проголошення незалежності 1 грудня 1991-го року. Так само як своє значення мало і те, що всі ці роки Україна зберігала особливий статус в СНД, що можливо стало єдиною реальною перешкодою на шляху відновлення старої держави. І ось все-це, разом взяте, і зможе допомогти зрозуміти один феномен, повністю осмислити який все-ще так і не вдавалося і який ще й досі ніхто так і не зміг пояснити і який в свій час так шокував Михайла Горбачова, тобто - результати референдуму щодо збереження СРСР та наступні події.
Результати, згідно з якими Україна дружно проголосувала за його збереження, а потім так же дружно чи навіть і ще дружніше голосуючи за проголошення своєї незалежності, забила останній цвях в його домовину. Але це здавалось би незрозуміле протиріччя вирішується дуже просто вже в нас час якщо поглянути на психологію жителя теперішньої південно-східної України. Просто все те, що для західника чи тепер вже й навіть і жителя центральної України є його сьогоденням, для східняка ще не стало реальністю його життя і залишається здебільшого таким же, як і в ті радянські часи і навіть більше того - за даними соціологічних опитувань в цій частині України 13% населення вважають, що вони все-ще живуть в Радянському Союзі, а до 20% хотіли би його відновлення. Тому голосуючи за незалежність України населення цих регіонів таким чином і дальше голосувало за збереження СРСР - і звідси тепер і йдуть всі ці крики про статус російської мови, про злочини ОУН-УПА і їм подібне, але звідси і щось таке, що може стати позитивним для розвитку всієї України.
І напевно надто наївно було би вірити тільки в те, що вони не знають, в якій саме державі живуть вже більше 14-ти років, все пояснюється ще простіше – просто ця нова українська держава якраз і стала для них продовженням і логічним розвитком попередньої комуністичної саме через ту національно-демократичну складову, про яку ми вже неодноразово згадували. Не будемо зараз казати про те, наскільки це відповідає реальному стану речей – зараз це для нас не настільки важливо, адже говоримо ми про ідеологію і значить - про майбутній розвиток держави, а отже цей фактор обов’язково треба буде враховувати. А раз так, то треба тоді все-таки говорити і про те, що Україна отримала в спадщину багато старих радянських проблем і тому напевно мала би зробити і якісь свої висновки зі свого власного радянського досвіду і вже точно використати все те позитивне, що там було. Наприклад – все в тій же сфері міжнаціональних відносин, коли саме наявність фактору присутності інших культур виступає додатковим стимулом для оновлення держави. Або – в сфері економіки.
ІІ. Нова економічна політика: комунізм чи капіталізм?
Звичайно економікою повинні займатися професійні економісти і не справа філософа вмішуватися в їхню буденну працю. Але зрозуміло що виходячи з наших міркувань тепер мають бути створені умови не тільки для простого забезпечення роботою, але і можливість для більш талановитих досягнути чогось більшого. А для цього треба сказати ще декілька слів про саме спірне місце комуністичної теорії яке стосується питання доданої вартості. В часи Енгельса і Маркса вона і справді складалася з двох речей: з вкладеної праці – тут Енгельс був правий - і з того, що ми отримуємо задарма, від природи: продукції сільського господарства і корисних копалин.
Але ситуація змінилася з початком широкого промислового використання нафти – людина отримала можливість отримувати більше, затрачаючи менше праці. Це, до речі, стосується і інших видів енергії, але в кінцевому результаті все-одно все зводиться до того ж що і в першому випадку – до вкладеної праці і до того що ми отримуємо від природи, навіть незалежно від того чи мова йде про відновлювальні ресурси, чи – ні. І на цьому етапі капіталіст отримує свій прибуток або і справді за рахунок привласнення (недооплати) чужої праці, або як винагороду за свою працю і свої організаторські здібності.
Але є і ще одна, унікальна складова доданої вартості, яка появляється тоді коли товар продається. Ця складова проявляється в завищенні ціни товару, коли люди самі готові платити за щось більше, ніж воно коштує насправді. Це – психологічна складова, і пов’язана вона з уявленнями про розвиток майбутнього. Це, до речі, добре знають всілякого роду шахраї, акцентуючи увагу саме на тому, що людина може отримати в результаті придбання такого роду товару, бо переплачуючи за нього вона в першу чергу платить саме за можливість долучитися до такого майбутнього раніше за інших. Саме так рядові споживачі платять зараз за нові моделі мобільних телефонів і комп’ютерів тільки тому, що на це спрямована нав’язлива агресивна рекламна компанія. І найцікавіше, що такий же механізм спрацьовує і в масштабах держави – коли люди готові „платити більше” – віддавати більше енергії і праці тоді, коли це асоціюється в них з якимось позитивним образом майбутнього, особливо – найближчого і доступного.
Коли ніякої схожої ідеї зовсім нема, то максимум на що здатна економіка такої держави - на рабську працю. І в якійсь мірі в Україні всі зараз так і живуть, і ніхто особливо працювати і не хоче, крім тієї відносно невеликої частини підприємців, які справді вкладають в справу свої зусилля і свою душу. Тому якщо ми хочемо справді розвивати економіку ВСІЄЇ держави, то такий приватний інтерес має бути в кожної людини - приблизно так, як ми всі це уявляли собі в 1991 році стосовно результатів майнової приватизації, коли кожен з нас хоч в якійсь частині мав стати власником і підприємцем. В свій час ми всі саме в це і вірили, коли так дружно, без ніякого поділу на Схід і Захід, голосували на референдумі за незалежність України. Тільки річ тоді була не в матеріальних благах, вірніше не тільки в них – все значно простіше і складніше одночасно. Просто Радянський Союз, яким би він не був, все-таки мав і щось позитивне в своєму розвитку - ту гуманістичну складову про яку ми вже не раз говорили. Звичайно тепер можна довго дискутувати про те, наскільки виконувалися там такі права людини як право на свободу слова, наприклад, але ж на той момент основну масу наших громадян це не дуже-то й хвилювало.
Та й справді, хто знає, а що ще є більшим порушенням прав людини – відсутність свободи слова, чи та залежність і обмеженість яка виникає тоді, коли людина не може забезпечити себе і свою сім’ю хоча би самими елементарними матеріальними благами, хоча би їжею і теплом, як це було зі всіма нами в перші роки незалежності і як це все-ще багато в чому продовжується і досі? Тому те єдине, що здавалось треба було зробити тоді – так це при загальному збереженні такого гуманістичного спрямування та тих здобутків в соціальній сфері які вже були досягненні, повернути людині ту втрачену можливість самій визначати свою долю яку так наполегливо намагалася відібрати в неї тоталітарна держава, повернути належну їй часточку загальнодержавного майна і дозволити вільно, без обмежень розвиватися в економічній сфері – настільки наскільки в когось і справді виявляться для цього відповідні здібності. І це було би якраз чимось дуже схожим на те, чого ми всі так хотіли отримати для себе в ході приватизації за допомогою майнових сертифікатів.
Але ще більше це схоже все-таки і на дальший розвиток гуманізму – на відновлення права людини на вільний і нічим необмежений, крім права інших людей, розвиток в усіх сферах життя. Правда про щось схоже вже не перший десяток років нам не втомлюється повторювати західна пропаганда, от тільки ніхто вже там в них тепер особливо і не вірить ні в яку рівність можливостей і тим більше - ні в яку загальнонародну власність. І якщо для жителя сходу, який ще тільки позбувається пострадянських стереотипів мислення, це може й справді омріяний рай, то вся Україна давно вже встигла розчаруватися в такому раю і давно вже звикла бачити в такому суспільстві свої недоліки. І знову ж таки – чи можливо це для України, саме такий чи вірніше лише такий західний шлях розвитку? Чи може краще все-таки подумати над тим, щоб використати щось з колишнього радянського досвіду і спробувати відтворити ту мрію, яку нам в свій час так і не вдалося реалізувати і самим створити зовсім іншу ідеологію, яка змогла би об’єднати ці два шляхи розвитку людства?
А вже потім і справді можна буде подумати над тим, куди саме спрямувати такий розвиток, щоб все знову не закінчилося так, як в історії з Радянським Союзом – коли саме відсутність віри і недосконала ідеологічна база в кінці-кінців привела до краху цієї колись такої могутньої держави зразу ж, як тільки повністю вичерпала себе економіка.
ІІІ. Ідеологія нової епохи.
Отож – що ми маємо тепер? Цілком очевидно, що теперішня державна політика мала би відповідати кільком факторам:
1. Збереження гуманістичних принципів ХХ ст.
2. Забезпечення мінімального рівня виживання кожної людини, включаючи психічно хворих, інвалідів і безпритульних дітей.
3. Забезпечення прав громадянина в усіх сферах життєдіяльності, в т.ч. і в економічній – не тільки права на приватну власність, як права на вільний економічний розвиток.
4. Повноцінний обмін інформації.
5. Створення умов для розвитку і реалізації творчих здібностей кожної людини в будь-якій сфері яку вона собі обере та забезпечення умов для вільної конкуренції і розвитку.
6. Забезпечення розвитку релігії, науки та атеїзму без будь-яких пріоритетів і обмежень, крім тих релігій чи розвитку тих знань, які обмежують свободу волі людини.
7. Запровадження такої ідеологічної бази та стратегічного курсу розвитку країни, які би відновлювали повноцінний еволюційний розвиток як в духовній так і в економічній сферах.
VІІ. Віра небесна та віра земна
Але неможливо побудувати нормальну державу без розвинутої світоглядної чи релігійної моделі. Перше ж протиріччя, яке тут може стати на заваді – між науковим і релігійним способом сприйняття світу вирішується тепер дуже просто – релігійна віра відповідає тому, що ще не стало знаннями, або що так завжди і може залишитися незрозумілим і непізнаним, а наука досліджує те, що ще вчора могло бути лише вірою. Тому в цілому для нормального розвитку суспільства необхідне як одне так і друге, що ми самі бачили зовсім недавно на прикладі Радянського Союзу.
Проблема ж виникає в іншому – в тому що релігійна віра не є достатньо зрівноваженою і відкритою, а іноді навіть відверто обмежує будь-який розвиток людини, замінивши його вимогою смирення і покори. Саме це і привело до того катастрофічного розвитку земної цивілізації, про який ми вже говорили на кінець ХІХ ст. і саме тоді, як протиставлення такому засиллю церкви і виникла політика та атеїзм. Політика – як спротив владі церкви в реальному житті, атеїзм і науковий пошук – в духовному. Тому щоб уникнути небезпеки повторення такого протистояння треба добре усвідомлювати, якою саме має бути релігійна віра і як саме має вона розвиватися.
Одним з коренів цієї проблеми стало те, що Бог-Отець набув в християнстві якихось надто вже чоловічих рис, чого ніяк логічно пояснити не вдається та й важко якось уявити собі Вищу Силу з таким же статевим поділом, як в людей чи тварин. Тому напевно така надмірна «чоловічність» мала би бути якось зрівноваженою чимось жіночим. Так от, виявляється що такий, рівноцінний Богу-Отцю жіночий образ незаслужено забутий християнством, в Старому Заповіті Біблії дійсно є – це образ Софії-Мудрості:
Господь мав мене на початку Своєї дороги, перше чинів Своїх, спервовіку, - відвіку була я встановлена, від початку, від правіку землі. Народжена я, як безодень іще не було, коли не було ще джерел, водою обтяжених. Народжена я, поки гори поставлені ще не були, давніше за пагірки, коли ще землі не вчинив Він, ні піль, ні початкового пороху всесвіту. Коли приправляв небеса – я була там, коли круга вставляв на поверхні безодні, коли хмари зміцнював Він нагорі, як джерела безодні зміцняв, коли клав Він для моря устава його, щоб його берегів вода не переходила, коли ставив основи землі, - то я майстром у Нього була, і була я веселощами день-у-день, радіючи перед обличчям Його кожночасно, радіючи на земнім крузі Його, а забава моя – із синами людськими! (Біблія, Книга приповістей Соломонових 8.22-8.31)
Цікаво також, що в православному християнстві цей жіночий образ мудрості-Софії в значній мірі зберігся – це храми святої Софії в Києві і в Константинополі, столиця Болгарії – Софія, осіннє свято Віри, Надії, Любові і матерії їх СОФІЇ. А по-великому рахунку – земним відображенням цього жіночого образу має слугувати і весь інститут церкви, через що, до речі, священиками стають саме чоловіки – знову ж для відновлення цієї ж рівноваги. Тому нормальна повноцінна релігія яка би не обмежувала розвиток людини, має бути достатньо зрівноваженою в двох планах – в плані співвідношення божественного чоловічого і жіночого начал між собою і в плані співвідношення між вищими «небесними» релігійними символами з одного боку і їхніми можливими земними проявами – з іншого.
Проте і це ще не все. Річ в тому що недостатньо просто взяти якусь релігійну модель, створити інститут церкви і сліпо надіятися на те що все зразу стане добре і що все зразу запрацює. Наступним кроком має стати реальне впровадження в життя таких ідеалів, тобто все залежить від того, чи зможе така віра небесна стати вірою земною і чи знайде вона своє відображення в душах і помислах реальних людей, а для цього вона має бути достатньо наближеною до людини, достатньо земною і практичною. Тому двом небесним образам-архетипам Бога-отця і Софії-мудрості мають відповідати два таких же земних образи – тих, що живуть в душі народу у вигляді традицій і переказів, так щоб людина мала якийсь цілком конкретний живий зразок для наслідування.
Так от, парадокс тут в тому що християнство відповіді на таке питання вже зовсім не дає і навіть навпаки - в різні періоди його розвитку основною була зневага саме до повсякденного, як вважала церква «гріховного», життя. Але якраз для українського народу і українського православ’я і це не проблема, вірніше – тільки наполовину проблема. Справа в тому, що ці «земні» образи дуже сильно були розвинутими в язичестві і в якійсь мірі вони органічно, разом з народними традиціями стали частиною християнства. Проблема тільки в тому, що все те що вдалося зберегти має здебільшого жіночу природу – колядки, крашанки, свято Івана Купала.
А от сильний і земний чоловічий характер було втрачено. В основному з двох причин. З одного боку через те, що проповідуючи мученичеську смерть Ісуса Христа, церква привила відразу саме до чоловічого тіла, а з другого – тому що на цьому відбилася доля саме українського народу – коли впровадження християнства проводилося «вогнем і мечем» - тобто знищуючи найсильніших і найактивніших чоловіків, які могли опиратися такому насиллю. І в результаті сильний чоловічий характер і чоловічий розум було втрачено, хоч ми і можемо спробувати його реконструювати. Тому що якщо Софія знайшла своє відображення в образі молодої дівчини-українки, втілення краси і мудрості, то молодий чоловік мав би стати втіленням сили і розуму.
І якщо з силою ще так-сяк виходить, згадуючи досвід козацтва, то з розумом вже не все настільки зрозуміло. А проте – це не біда однієї тільки України – інакше ми напевно не говорили би про загрозу знищення цивілізації. І навіть навпаки – якщо Україна зможе якимось чином вирішити для себе це завдання, то тоді вже вона зможе запропонувати щось і для розвитку всього світу.
Релігійний же аспект цієї проблеми полягає в тому, що Сатана, який в окультизмі вважається символом мудрості і який в Старому Заповіті далеко не завжди виступає Противником Бога (див. Книгу Йова: І сталося одного дня, і поприходили Божі сини, щоб стати при Господі. І прийшов поміж ними й сатана.(...)І сказав Господь до сатани:„ось усе, що його, - у твоїй руці, тільки на нього самого не простягай своєї руки!” І пішов сатана від лиця Господнього (Біблія, Книга Йова,1.6, 1.12) ) в християнстві став символом всього найгіршого і силою, яка протистояла Ісусу Христу.
Не відкидаючи самої цієї ідеї «Противника Бога», тим більше, якщо ми весь час говоримо про щось, що іменуємо «Зло», звернемо увагу лише на те, що в результаті такого релігійного сприйняття будь-який втілений земний розум став для церкви поганим і навіть загрозливим, що напевно найповніше проявилося в часи інквізиції в західній цивілізації, а проте торкнулося і наших країв, особливо в московській православній традиції де від людини вимагалося «послушаніє», але аж ніяк не здатність до самостійного мислення.
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
