VІІІ. Події, які відбуваються зараз – звільнення від Зла
А ось зрозуміти те, що відбувається зараз, вже не так просто, бо деякі речі ще не завершилися і все-ще знаходяться в процесі розвитку, тому можуть бути не настільки очевидні як віддалені історичні події. Тому щоб зрозуміти їх, доведеться перейти і на відповідну мову – мову міфів, символів та переказів.
І. Історія магії та християнства
Історія розвитку та виникнення християнства була спрямована на знищення будь-яких специфічних містичних чи чаклунських методів впливу на людину. Відомою стала оповідь про те як Ісус Христос заборонив віщувати ворожці, хоча для тих часів це було звичайною практикою. Більше того, хоч загальноприйнятим вважається і те що євреї ніби-то є закоренілими матеріалістами і при цьому традиційно посилаються на їхнє прагнення до збагачення і історію з «Золотим тільцем» (І сказав їм Аарон: «поздіймайте золоті сережки, що в вухах ваших жінок, ваших синів та дочок ваших і поприносьте до мене». І ввесь народ поздіймав золоті сережки, що в їхніх вухах, та й позносили до Аарона. І взяв він це з їхньої руки, і вформував його в глині, і зробив із нього лите теля. А вони сказали: «Оце твої боги, Ізраїлю, що вивели тебе з Єгипетського краю!» І побачив це Аарон і збудував жертівника перед ним. І кликнув Аарон та й сказав: «Завтра свято для Господа» Біблія. Книга Вихід 32.2-32.5), але насправді це не зовсім так.
Достатньо згадати іншу давньозаповітну біблейську історію, яка розповідає про виведення євреїв з єгипетського полону і в якій Мойсей та його брат Аарон змагалися з єгипетськими жрецями саме в чаклунських здібностях і в якій вони в кінцевому результаті все-таки перемогли їх (І ввійшов Мойсей та брат його Аарон до фараона, та й вчинили так, як наказав був Господь. І кинув Аарон палицю свою перед лицем фараона й перед його рабами, - і вона стала вужем! І покликав фараон також мудреців та ворожбитів, і вчинили так само й вони, чарівники єгипетські, своїми чарами. І кинули кожен палицю свою, і вони поставали вужами. Та Ааронова палиця проковтнула палиці їхні. Біблія. Книга Вихід 7.10-7.12).
Тому напевно правильнішим було би сказати, що для древніх євреїв таке поєднання приземленого матеріального прагнення до збагачення саме з чаклунськими здібностями видавалося цілком природнім. І на час діяльності Ісуса Христа такі здібності, знання, вміння і специфічні методи впливу на людину в їхніх жреців теж зберігалися ще напевно досить сильно, що напевно може нам пояснити ще одне цікаве місце з Біблії, вже Нового Заповіту: «А Пилат скликав первосвящеників і старшин і нарід, і промовив до них: «Привели ви мені Чоловіка Цього, як того, що бунтує народ. А ось я перед вами розвідав, - і не знаходжу в Людині Оцій ані однієї провини такої, про що ви оскаржуєте. Також Ірод, бо він відіслав його нам. І ось нічого, що на смерть заслуговувало б, Він не вчинив. Отже я покараю Його й відпущу».
Бо повинен був їм відпустити одного на свято. А народ став кричати й надалі: «Візьми Цього, - відпусти ж нам Варавву. А той за повстання одне, яке сталося в місті і за вбивство посаджений був до в’язниці. І знову сказав їм Пилат, хотячи відпустити Ісуса. Так кричали вони й говорили: «Розіпни, розіпни Його!» Він же втретє промовив до них: «Яке ж зло вчинив Він? Я нічого, що на смерть заслуговувало б, на Нім не знайшов. Отже я покараю Його й відпущу». А вони сильним криком свого домагалися, та вимагали розіп’ясти Його. І взяв гору крик їхній та первосвященників (виділено мною). І Пилат присудив, щоб було, як просили вони: відпустив їм Варавву, посадженого за повстання та вбивство в в’язницю, за якого просили вони, а Ісуса віддав їхній волі. (Євангелія від Луки 23.13- 23.25)».
Або тут ще краще – Євангелія від Матвія 27.20 «А первосвященики й старші попідмовляли народ, щоб просили за Варавву, а Ісусові смерть заподіяли».
Або тут – Євангелія від Марка 15.11 А первосвященики натовп підмовили, щоб краще пустив їм Варавву.
Так може тут теж треба говорити не про просте підмовляння, а саме про якісь специфічні методи впливу на натовп і людину? Але й це ще не все – в якійсь мірі такі знання збережені ще й до наших днів – зовсім недавно це промелькнуло в історії щодо хвороби Аріеля Шарона, де представники якоїсь з радикальних сект відкрито заявили про те що вона ніби-то пов’язана з тим, що вони його прокляли за виведення євреїв з Сектору Газа. Звичайно ніяких достовірних засобів перевірити можливість такого впливу ми не маємо, але вже навіть сама наявність такої інформації достатньо красномовно свідчить про те, що ще й досі зберігаються люди які це допускають, чи які вірять в такі свої здібності.
А проте – мова не про це, мова про щось зовсім інше – про те що російську революцію робили в основному теж євреї за національністю і тоді ці древні знання могли бути збереженими набагато краще ніж зараз і навіть могли бути доповненими місцевими російськими традиціями. І тому в історії розвитку і становлення нової комуністичної держави ця ж історія повторилася знову, тільки вже по-новому – при матеріалістичній спрямованості загальнонародної ідеології, яка зовсім заперечувала будь-що за його межами, вся ідеологія СРСР майже повністю відповідала одній давній релігійно-містичній легенді, навіть якщо самі творці цієї держави ту легенду не знали чи принаймі свідомо їй не слідували. А проте нам це і не настільки важливо – бо йдеться про щось інше, що не завжди відповідає свідомим уявленням, але що все-одно дуже часто визначає долю людей і навіть цілих народів – про те, що в психології носить назву архетипів і що для нас може бути простою легендою, міфом, чи навіть казкою…
Так от – легенда розповідає що колись, після виникнення чи після створення людини, на Землю був посланий ангел, який мав навчати людей законам матеріального світу. Звали його «Люцифер» – Ангел вранішньої зорі. Але чи то люди виявилися занадто несприйнятливими до такого роду знань, чи то в нього не вдалося щось аж настільки добре, як мало би бути і він просто перестарався, але людство в результаті стало надмірно вірити тільки в матеріальний, видимий світ і зовсім втратило будь-яку здатність сприймати хоч щось поза його межами. І ось саме така енергія і такий спосіб світосприйняття і панував в Радянському Союзі. Зверніть увагу - майже всі переконані матеріалісти люблять рано вставати («ангел вранішньої зірки») і вірять в комуністичну ідею.
Та й символом в них теж була зірка і навіть кажуть що і пам’ятник Люциферу збиралися встановити – от тільки ніхто не знав як він виглядає і чи можна зобразити щось настільки нематеріальне. До того ж суперечила така віра в ангела цим самим матеріалістичним поглядам і тому в кінці кінців символом тієї епохи став зовсім інший, теж давній і містичний, пам’ятник у вигляді мавзолею, який мав увіковічнити тіло земного творця тієї держави, довівши таким чином поклоніння матеріалізму до повного абсурду і знищивши навіть ту частину віри в щось неземне, яка все-ще могла існувати в тій легенді про Люцифера.
Цікаво, звідки ж все-це могло з’явитися в повністю православній монархічній царській Росії, такій здавалось би далекій від всього незвичайного і містичного, в якій до цього панували зовсім інші символи? Чи може щось не так з нашими знаннями того періоду її історії? А проте мова не про сам цей міф, як про те що при загальному матеріалістичному спрямуванні загальнонародної ідеології, яка повністю заперечувала будь-яку віру, насправді весь державний механізм і вся державна машина була збудована за тими же древніми магічними принципами обману і програмування людей, що і 2000 або й більше років тому … що напевно могло би нам тепер багато що прояснити в подіях тієї епохи, коли люди іноді цілими масами і мільйонами сліпо йшли на смерть … нагадуючи собою якесь жахливе жорстоке ритуальне жертвоприношення невідомому Богу …
ІІ. Методи впливу на людину. Уроки Майдану
Важко проте судити, в чому саме може проявлятися такий можливий чаклунський чи навіть психотропний вплив на мислення і діяльність людини – та спадщина минулого, повністю позбутися якої нам не вдається ще й досі, в усякому разі це неможливо зробити в такому короткому викладі, але один достатньо чіткий критерій оцінки наявності такого впливу відомий давно, ще з тих же біблейських часів - той, який в Біблії називається свободою вибору. Те, що сприяє здатності людини самостійно думати, аналізувати і приймати рішення – це добре, а те що тільки підсилює її залежність – зле.
І в цьому плані Україна вже має свій перший унікальний досвід, в якому саме дух і ідеологія київського Майдану стали до певної міри вирішальними. Ще в ті дні професійні психологи зі здивуванням відмічали що поведінка людей там була достатньо незалежною, що не спостерігалося того явища, яке часто буває на заходах такого порядку – не виникало натовпу і не було втрати індивідуальності. Крім того всі завжди підкреслювали якусь особливо піднесену атмосферу Майдану. Звичайно останнє часто буває тоді, коли людина звільняється від якогось страху чи позбувається чогось дуже неприємного що її давно гнітило, але це було не зовсім й так – бо що би не говорили зараз, але якийсь страх тоді все-таки був присутній, адже в такій ситуації могло бути що завгодно і ніхто не міг дати зовсім ніякої гарантії, наприклад, того, що влада не вдасться до силових методів або того, що навіть випадково не станеться чогось страшного і непередбачуваного, пов’язаного наприклад з можливими провокаціями.
Тому це почуття звільнення було не звільненням від страху самого по собі, а швидше звільненням від необхідності боятися – коли страх як природній механізм захисту, як інстинкт самозбереження в небезпечній ситуації залишався, але вже не паралізував психічну діяльність і вже не заставляв вести себе якимось певним чином. Проте було в тому і ще щось. Людина, яка хоч раз в житті бувала в церкві і після того прислухалася до своїх внутрішніх відчуттів і побувала на Майдані, напевно могла помітити певну схожість таких почуттів. Казали – що над Майданом було якесь Боже благословення, чи що його захищали Ангели. Може й так – сам я їх ніколи не бачив і навряд чи зможу підтвердити чи спростувати факт їхнього існування.
А проте – навряд чи хоч щось в цьому житті може проявитися без реального впливу людей і навіть в церкві таке благословення наступає не інакше як через посередництво священика, який здійснює службу. Священики на майдані дійсно були, але напевно справа не тільки в них, тому що навіть з церкви одна людина виходить кращою, а інша – ще гіршою ніж до того, якщо поганими є ті її думки які керують нею і які тільки додатково підживлються такого роду енергією. Так і тут – про яке би сильне благословення не йшлося, але якщо не буде відповідного механізму його реалізації – думок, прагнень, бажань і уявлень про те, що і як треба робити – то воно все-одно не знайде ніякої можливості свого втілення, якщо тільки ще більше не погіршить ситуацію. А для цього нам вже треба хоча би приблизно спробувати зрозуміти, в чому ж він полягав – той досвід протистояння на київському Майдані 2004-го року?
Напевно перш за все тут треба сказати, що події тих президентських виборів для багатьох в Україні стали тепер символом протистояння Добра і Зла і нагадати ту надзвичайно важку, депресивну і пригнічуючу атмосферу, яка панувала напередодні. Звичайною реакцією людини в такій ситуації є намагання втекти чи заховатися десь від відчуття можливої загрози чи від виникнення можливих проблем. Але здавалось, що цього разу загальний розвиток ситуації досягнув вже такого рівня, коли сама по собі така спроба втечі могла привести тільки до ще більшого погіршення ситуації і це вже само по-собі було до певної міри значимим – бо можливо саме тому таке відчуття приречення і безвиході не опанувало людьми і вони змогли його пересилити. В усякому разі про яке би зло, чи про який можливий вплив на людину не йшлося би, навіть магічний чи психотропний, але механізмом роботи такого Зла завжди є лише один з наступних шляхів:
- або розвиток зневіри і депресії;
- або розвиток надмірної збудливості;
- або стимулювання якогось конкретного типу поведінки в якійсь конкретній ситуації.
Нічого такого ніби й не було. Стосовно депресії і зневіри ми вже говорили – просто все вже досягнуло тієї межі, коли вже й боятися було зовсім нічого. Але чому не було хвилювання, збудження і такого типу поведінки, який міг би стати ґрунтом до розвитку провокацій – наприклад до втілення в життя першого, що приходило в голову – почати все бити і ламати? Як це не дивно звучить, але частковою відповіддю на це буде все те ж найперше зауваження – напевно тому, що все це відбувалося на фоні депресії і відчуття чогось і без того настільки поганого, що вже не було смислу ще більше погіршувати його можливими ускладненнями, хоча це напевно доведеться все-таки ще додатково пояснити.
Справа в тому, що розвиток деяких психічних захворювань характерний розділенням між собою процесів збудження і гальмування в діяльності головного мозку – наприклад так, як це буває при маніакально-депресивному синдромі, коли такі процеси виявляються розділеними в часі, почергово проявляючись в різні періоди протікання хвороби але не компенсуючи один одного та не взаємодіючи між собою. Але це характерно не для одних тільки психічних захворювань і навіть навпаки – такі люди виступають здебільшого індикаторами загального стану суспільства, відображаючи в найгіршій формі те, що в ньому твориться. І те, що в якійсь мірі характерно для здорового, в такого хворого набуває паталогічних рис, про що ми вже частково говорили як про основу Зла і про вплив Зла – тільки там цей же механізм ми розділили на багато складових і тому в загальному він міг пройти непоміченим повз нашу увагу.
Тому якщо Майдан і був чимось унікальним, то в першу чергу саме цим - таким способом уникання можливих неприємностей, коли не існувало розділення психіки на протилежні складові і коли вдавалося зберігати гармонійне поєднання таких протилежних тенденцій. Тому хоч він і став для нас тепер символом певного протистояння, але це не було протистоянням антагоністичним, бо навіть якщо схід України і був політичним суперником то аж ніяк не був суперником в цьому протистоянні зі владою і зі злом, які здавалися спільним ворогом на шляху побудови кращого життя.
До того ж в психологічному плані спосіб мислення «південно-східних» був може й такий що все-ще не вийшов за рамки обмеженого способу мислення та самого примітивного матеріалізму, в повній відповідності до того що ми говорили стосовно СРСР, але зате і такий що зберіг те позитивне прагматичне ставлення до життя, яке існувало тоді. Проте це лише одна частина проблеми, яка відповідає на запитання «ЯК?» мислити.
Інша ж полягає в тому, що навіть за таких умов різні люди все-одно по різному будуть сприймати таку ситуацію, тому по великому рахунку справа була ще й в тому «ХТО?» ставав об’єктом такого мислення - тобто які саме люди збиралися на Майдані в перші же дні – переважно трохи старші, з вищою освітою і притому такі, які звикли самі в житті робити все своїми руками, тобто люди розумні і з реальним життєвим досвідом. Тому для них це не було ні акцією протесту, ні стихійним виявом невдоволення – це була цілеспрямована спроба власними силами змінити щось в своїй державі і влаштувати його так як треба і так, як вони того хочуть.
Але й це ще не все. Навіть благословення і наявності позитивно налаштованих людей які мислять належним чином і то все-ще буде явно недостатньо, якщо не знати «ЩО» саме треба «РОБИТИ?». А тут вже є два способи дії, як завжди в житті кожної людини коли вона дійсно хоче щось змінити в кращу сторону – або зробити щось хороше, або намагатися позбутися всього поганого, що їй тільки заважає. І якщо з тим «хорошим», чого ми хотіли досягнути, в основному не виникало проблем – про це тепер говорять як про «Ідеали Майдану», то з тим щоб позбутися всього поганого було вже не настільки ясно, хоч саме останнє і було головною ціллю на той момент.
А справа в тому що кожна людина, яка стикається зі злом і з проблемами в своєму житті, завжди замикається в собі і відгороджується від зовнішнього світу – про це ми теж вже говорили як про один з механізмів роботи Зла. І якщо люди на Майдані в кінці-кінців все-таки досягнули своєї цілі – хай навіть і не в повному обсязі, то значить щось все-таки їм вдалося в цьому плані досягнути нового, і значить своє значення мали ще й уявлення про те, як саме треба вирішувати якісь важкі і неприємні проблеми так, щоб не сталося нічого поганого і щоб нарешті стало проявлятися те, про що ми вже говорили як про захист від Зла – вміння мислити самостійно і незв’язано та придумувати щось своє.
Тому цікавим для нас є не тільки сам механізм такої взаємодії протилежностей, але й ті знання про те що і як саме треба робити, які з’явилися на Майдані і які в кінці-кінців схожі на механізм розв’язання саме тих проблем, з якими стикається чи не кожна людина в своєму реальному житті тоді, коли не дай Бог, в неї стається щось справді погане… Так в чому ж вони тоді полягають, ці життєво необхідні уроки Майдану?
На першому місці звичайно треба відмітити те, про що ми вже говорили - можливість зробити хоч щось навіть тоді, коли взагалі не знаєш що робити і замість того щоб панікувати, будучи паралізованим страхом, чи піддаватися депресії, просто усвідомити те що навіть в будь-якій, здавалося би самій безвихідній ситуації, треба просто зробити хоч що-небудь, хоча би те найменше що можеш. Таким «хоч щось» стало те, що всі хто зміг зібралися в Києві - хай навіть і не знаючи, що саме треба робити далі;
По-друге – це можливість зробити вже те, що вмієш і що може виявитися корисним і потрібним для того розвитку ситуації, який ти вважаєш необхідним – наприклад допомогти поставити палатки, організувати проживання, чи навіть просто принести чай чи сказати добре слово. Не обов’язково завжди бути героєм, але іноді важливо зробити хоча би те що можеш, чи навіть просто хоча би не зробити зла;
По-третє – те, що було найбільшим недоліком Майдану, стало і його силою – коли незнання що саме і як треба робити далі, непідготовленість до такого розвитку подій і навіть невміння організувати все належним чином, що визнавали навіть творці революції, спровокувало зате якесь настільки відкрите ставлення до майбутнього, що людина очікувала не стільки того, що сама собі могла спрогнозувати в міру своїх уявлень, як справді чогось нового, навіть до певної міри не знаючи чого саме, чи що саме може трапитися. Це вже було схоже навіть на ставлення до життя з певною долею приреченості чи смиренності – що одночасно означало і якусь віру в себе і в свою інтуїцію, і в свою долю, в невідворотність історії чи навіть промислу Божого.
Четвертою цікавою річчю стала реакція на таке можливе погіршення ситуації, яке зазвичай викликає лише дальше наростання депресії і тривоги, і повністю паралізує людину. Тут же методом боротьби з наростанням такої загрози стало тверде рішення не відступати і навіть навпаки – прагнення ставати ще сильнішими у відповідь на будь-який можливий негативний зовнішній вплив, на будь-яку спробу переламати ситуацію. На практиці це проявилося ще в перші дні протистояння саме в тому, що незважаючи ні на що, навіть на спробу терміново оголосити результати виборів, людей з кожним днем ставало чимраз більше. Це стало вирішальним фактором для забезпечення наростання тієї тенденції розвитку, яку ми обрали для себе і яку захищали.
Ну і наостанок напевно треба сказати і те, про що ми вже частково говорили – що навіть тоді, коли вже наступило покращення ситуації чи з’явилася надія на її позитивний розвиток, не сталося того що так часто проявляється в людини тоді коли в неї після довготривалого поганого періоду в житті покращується ситуація чи відбувається щось приємне - і вона тут же зразу з новими силами починає робити щось вже звичне їй і саме те, що і привело до попереднього погіршення життя і тим самим знову породжує ті ж самі старі проблеми.
Таке стається здебільшого тому що вона починає жити знову тими ж самими старими і вже звичними їй уявленнями, в яких може приховуватися і щось не дуже хороше – а проте це проявилося пізніше, коли нова влада стала поступово набувати рис старої і якщо в тій ситуації не було такого бажання чи таких стереотипних уявлень що, як і за чим має слідувати, чи що і як саме треба робити, то тепер воно все вже стало проявлятися в повній мірі.
ІІІ. Національний український характер в історичному плані та в плані розвитку земної цивілізації. Нація-народ-держава
Але все, досі сказане нами – лише половина відповіді на питання, що не так з нашою цивілізацією, що відбувається зараз і що треба зробити аби уникнути розвитку майбутніх можливих проблем аж до безславного кінця загибелі всієї цивілізації, тому що все це стосувалося лише того що має якесь відношення до віри і до людини. Правда не тільки віри релігійної, але і народних традицій та духовного та інтелектуального розвитку кожної окремої людини, але все-одно це зовсім нічого не каже нам про те, яким буде суспільство в цілому, тому що навіть за таких умов може існувати ціла маса самих ідеальних людей налаштованих на найправильніший розвиток, але повністю розрізнених між собою – так, що кожна з них буде існувати сама по собі, сугубо індивідуально – і це не буде повноцінним суспільством доти, доки вони не стануть соціально-сумісними і доки не будуть об’єднані між собою спільним інтересом.
А для розуміння цього знову треба повернутися трохи назад, до наших роздумів щодо українських традицій і українських вірувань, які мали би стати земним відображенням небесної релігії і які і мали би сформувати той соціально-сумісний суспільний характер, про який ми говоримо. І якщо з усвідомленням того, якою саме має бути українська дівчина і як вона має себе вести чи навіть як вона має жити, проблем дійсно не виникає, то от з чоловічим характером вже не все так просто і фактично навіть треба говорити про два типи такого характеру, які стали настільки могутніми архетипами що ще й досі домінують над народною пам’яттю в образах селян та козаків. І якщо козацтво тепер стало для нас символом відваги, то чим-чим, а ніякою політичною волею, вмінням будувати свою державу чи навіть і своє власне життя воно вже точно ніколи не відзначалося і навіть навпаки – дуже часто ставало просто руйнівним і деструктивним, знищуючи навіть само себе.
Тому в порівнянні з ним навіть прагматичний селянський розум і то був більш довершеним – хоча би тому, що сприяв розвитку і збереженню нації. Пізніше дещо схоже протиріччя проявилося вже між Лівобережною та Правобережною Україною, хай навіть залежною і підневільною, але державницькою хоча би в межах тієї автономії, яку можна було «виторгувати» для себе в Росії. Але в якійсь мірі таке ж протистояння зберігається ще й досі, хоча вже і в дещо іншій формі, як протистояння Центрально-Західної та Південно-Східної Україн. Тільки тепер це вже більше схоже на боротьбу характерів і способів вирішення основних ідей, де схід проте і далі залишається і більш прагматичним але й одночасно - егоїстично-розрізненим між собою, не пов’язаним спільним інтересом чи однією ідеєю.
Тому навіть якщо вся велика Україна і має тисячолітню історію, то зате за цей період вона майже не мала своєї державності, хай навіть дуже часто і готова була покласти заради цього голову, а вся південно-східна її частина, яка заселена значно пізніше, в т.ч. вже навіть і в радянські часи і не одними тільки українцями але й представниками різних народів, навпаки - має вміння зберігати своє власне життя і будувати його заново на новому місці, але не знає що саме і як треба робити далі, заради чого розвиватися і жити. Тому в ідеальному випадку таке їхнє поєднання мало би влити «молоду кров» в розвиток всієї України і створити щось зовсім нове, поєднавши прагматизм і відданість ідеї, завершити той процес формування нації, який ще так повністю і не дійшов до свого кінця, або породити щось нове, гідне нової епохи.
Але й це ще не все. Досі мова йшла лише про українців, але особливістю України є те що на її теренах завжди жило багато націй і вона вже навіть схожа і на якесь перехрестя світів, єдиний котлован в якому виварювалися ці народи, хоча при цьому завжди зберігався хай і понівечений, але єдиний український стрижневий народ, який і ставав об’єднуючим для всього суспільства. І те, що здається найбільшим недоліком України – наявність великої кількості неукраїнців, можливо є одночасно і її найбільшою перевагою – саме тим генетичним матеріалом для оновлення всього суспільства, який тільки й може зберігати його здоровим, повноцінним і здатним до оновлення і розвитку. От тільки це завдання повинна в першу чергу вирішувати саме держава і як це зробити напевно приблизно вже зрозуміло. Чи вірніше – зрозуміло як не треба робити – так, як робили це в фашистській Німеччині, знищуючи інші народи і таким чином мало не знищивши і свій власний народ, зовсім зупинивши його еволюційний розвиток. Навіть важко собі уявити, до чого в результаті це могло би привести в далекій перспективі, тому коли ми говоримо про завдання держави, то воно має бути лише одне – сприяючи еволюційному розвитку людини, сприяти і формуванню однієї нації і розвитку багатьох народів.
IХ. Сучасність.
Проблема побудови держави стоїть перед українським народом далеко вже не вперше, а деякі з наших теперішніх проблем напряму перегукуються з тим, що існувало ще в часи Богдана Хмельницького чи вірніше зразу після його смерті. Ось як про це розказує І. П. Крип’якевич - „Історія України”, Львів, видавництво „Світ”, 1990 р. Ст. 186: Смерть Богдана Хмельницького потрясла будову української держави. Відразу виринув цілий ряд важливих політичних проблем, що вимагали негайного вирішення. Чи Україна буде самостійною державою, чи приєднається до котрогось з сусідів? Чи державна територія має обіймати всі українські землі, чи тільки Наддніпрянщину? Чи гетьманство залишиться в роді Хмельницького, чи знову стане виборним? Чи держава буде спиратися тільки на старшину і шляхту, чи матимуть слово також народні маси?
Ну і так далі – при бажанні будь-хто зможе самостійно відшукати ще багато аналогій. Але якщо зараз в нас виникають все ті ж проблеми з побудовою держави, що і колись давно та виникають все ті ж запитання, то напевно доведеться тоді розібратися все-таки, що ж воно таке – держава, як вона утворюється і як саме виникає те, що приводить до її деградації і загибелі чи до спотворення її розвитку.
І. Походження держави
Таких поглядів щодо її генезису існує два. При першому вона розглядається як суспільне утворення, можливо тільки трохи більш складніше ніж первіснообщинне чи навіть і тваринне стадо, владу в якому завдяки своїм здібностям здобуває найактивніший, найрозумніший чи найсильніший чоловік. В той момент ніякого «узаконення» своїх прав він звичайно і не потребує, оскільки стає цілковитим відображенням того стану речей, який виникає внаслідок дії принципу природного відбору – настільки, наскільки ми можемо собі це уявити виходячи з якихось самих примітивних дарвіністських позицій.
Але є дві складових такого добору: сам природний добір як наслідок боротьби за виживання і прагнення до розмноження та джерело з якого він черпає для себе матеріал. Таким джерелом стають мутації, відхилення від норми, причому зауважте що в природному середовищі, наприклад в стаді диких тварин, самі тварини одного і того ж виду ніколи такі відхилення не знищують – відбір здійснюють переважно зовнішні чинники – або природне середовище проживання, або інші тварини – здебільшого хижаки. Тому тварини з такими відхиленнями від норми, внаслідок яких вони виявляються менш пристосованими – гинуть, а ті, в розвитку яких проявилося щось краще – виживають і дають нове, вже частково відмінне потомство та можливість розвитку для всього виду. Але в людському середовищі такий лідер, користуючись своїми розумовими здібностями, починає направляти всі свої зусилля якраз на те щоб знищувати всі відхилення від норми. І в першу чергу ті, які він не може зрозуміти і розвиток яких не може передбачити - тільки тому, що серед них є і ті, які можуть призвести і до виникнення чогось такого, що з часом почне становити йому загрозу.
Таким чином знищуючи будь-яку можливу конкуренцію, він придушує саме джерело мутацій і по-суті направляє всі свої зусилля на зупинення еволюційного розвитку. Але це лише половина проблеми, тому що до певного моменту поки він справляється з таким завданням придушування всього нового, боятися особисто йому все-таки зовсім нічого і мова ні про яке виникнення держави і не йде. Проблеми в нього виникають пізніше – тоді, коли він в силу якихось обставин починає втрачати владу чи впевненість в собі, наприклад – в силу старості яка наближується, внаслідок хвороби або й просто того, що змінюється зовнішній світ і він вже не може реагувати на ці зміни своєчасно, достатньо адекватно і сильно. От тоді він вже і сам починає виступати за впровадження такого механізму відносин, який би захищав все те що ще вчора йому самому здавалося слабким, немічним і просто поганим, що він сам всіляко знищував і до чого тепер відносить не тільки того, хто ще тільки розвивається, але й себе самого.
В цьому звичайно вже починає проявляється позитивна складова – оскільки починає відновлюватися той механізм природного добору, який досі зовсім придушувався, але зате з’являється і негативна – тому що сама інтенсивність добору знижується і тому що іноді таке «узаконення» приводить в результаті до створення таких нових законів – байдуже чи то юридичних, чи то соціальних, які будуть захищати не тільки того, хто з часом мав би стати джерелом розвитку чогось нового, але й того, хто все-ще залишається при владі і хто цією владою не хоче поступатися навіть незважаючи на те, що давно вже не відповідає реальним вимогам життя. Тому в сучасному політичному житті все це завершується утворенням якогось певного компромісу між цими двома крайнощами – або повним знищенням всіх слабких і беззахисних, як це наприклад було в фашистській Німеччині, або таким суспільством, де при владі залишаються ті хто вже давно реально втратив всі свої найкращі якості і хто давно вже не являється ні найсильнішим ні найрозумнішим представником людського роду, що частково нагадує нам деякі африканські та південноамериканські владні режими і ще більше нагадує те, що заледве не утворилося в Україні останнім часом.
Але й це ще не все, бо така точка зору лише частково відображає розвиток держави, говорячи лише про одну його складову, тому на противагу їй існує й інша теорія - про виникнення держави як наслідку дії певного суспільного договору. Така владна структура виникає тоді, коли певна група людей вибирає серед себе або запрошує зі сторони когось такого, хто зміг би краще за них вирішувати їхні спільні проблеми. В основному це стосується двох завдань – або того, щоб розв’язувати внутрішні конфлікти і запобігати їхньому виникненню, особливо тоді коли існування та розвиток таких конфліктів може призвести до загибелі всього суспільства, або того, щоб організовувати людей для захисту від якогось спільного ворога.
Тобто це стосується того, що тепер називають внутрішньою та зовнішньою політикою. В цьому випадку люди мовби делегують такому владному утворенню якусь частину своїх прав, «довіряють» йому. Тоді цей керівник має бути вже не настільки сильним чи активним, як бути мудрим і вся його влада ґрунтується вже не стільки на застосуванні сили, як саме на довір’ї інших людей. Та й власне кажучи і наслідком Майдану стало те ж саме – таке ж делегування своїх прав одній людині – нею став тоді ще майбутній, а тепер вже діючий президент України. Цей механізм створення влади за сучасних умов видається цілком нормальним, яким він і мав би бути при теперішньому рівні розвитку, але і тут рано чи пізно виникає загроза його спотворення – тоді коли цей володар починає зловживати наданою йому владою або:
а) використовуючи довір’я людей не для розвитку всього суспільства і для захисту його інтересів, а для відстоювання своїх власних інтересів і збереження займаного становища – тоді він починає обманювати людей, переконуючи їх, що він якнайкраще справляється зі своїми обов’язками, або навіть якщо вони і розуміють що це не так – то переконуючи їх в тому, що або вони все-одно ніяк не обійдуться без нього, або що його все-одно зовсім нема ким замінити;
б) використовуючи надану йому владу і силу не для захисту від зовнішнього ворога чи для вирішення внутрішніх конфліктів, а для приниження людей і усунення навіть самої загрози виникнення будь-якої можливості свого усунення. Так от – цікаво що і такий підхід теж виявляється дуже знайомим для нас - чи то в світлі наших недавніх спогадів про епоху Кучми чи то може вже й тепер…
Проте якщо враховувати те що в людині одночасно проявляється, умовно кажучи, і «божественна» і «тваринна» складова – то обидва таких підходи до розвитку держави мали би бути об’єднаними у вигляді якогось взаємопроникного процесу. Тим більше, що все це виявляється надто близьким для України не тільки в світлі останніх подій, але й враховуючи її історичний досвід, коли на початку становлення Київської Русі вони вже були поєднані – тоді існували розвинуті і розрізнені сильні племінні мікро-держави і дійсно були запрошені чужинці-варяги для об’єднання їх в єдину сильну державу. Та й сама назва одного з наступних князів - «Мудрий» - теж напевно до певної міри відображає саме такий підхід.
Але все-це, разом взяте, чомусь все-ще так і не каже нам, як всі ці проблеми мають бути вирішені нами зараз – коли ми все-ще ніяк не можемо визначитися зі своїми шляхами побудови держави. Зате тепер ми вже цілком достовірно можемо встановити інше – те, що і в першому і в другому випадку цей елемент спотворення позитивного розвитку державного утворення завжди зміщується в один і той же бік – в бік узаконення права того, хто вже й так знаходиться при владі, на те щоб і надалі самому вирішувати хто має цією владою розпоряджатися, замість того щоб це здійснював якийсь зовнішній чинник: чи то природній добір і зовнішнє середовище – в першому випадку, чи то зібрання людей – в другому.
І ось саме таке спотворення розвитку державного механізму і приводить або до виникнення загрози його повної деградації і занепаду, або до знищення: чи то внаслідок внутрішніх конфліктів – революцій та бунтів, чи то внаслідок зовнішніх чинників – як втрати незалежності і завоювання іншими державами.
ІІ. Події 2005-го.
Звичайно тут, як і в ситуації про яку ми вже неодноразово говорили, проявився той же механізм, який завжди стає першим наслідком всіх революцій – погіршення ситуації і поступове набуття новою владою рис старої. Проте були й деякі відмінності – в тому, що нова влада виявилася неоднорідною і між собою і в ставленні до влади старої, тому не оцінюючи нікого конкретно відмітимо тільки, що поки існував союз Ющенко-Тимошенко - доти такої загрози не існувало, хай навіть і могли існувати інші проблеми.
Але повністю відкидати можливість повторення такого переродження напевно теж не варто, тим більше що першим тривожним симптомом для нас стали ті події 2005-го року, які для багатьох стали символом зради. Можливо і це не мало би такого великого значення, якби не те відчуття зневіри і репресивності, яке знову повернулося в результаті цього і якого, здавалось, остаточно позбулися на Майдані. І ось цікаво, що і в цьому є щось надзвичайно важливе для нас і для нашого дослідження розвитку держави і подій української революції - мова йде про порушення того природного механізму перерозподілу наслідків вчинків, про який ми згадували як про один з механізмів впливу Зла, бо не повинен той хто відчуває що його і так зрадили, відчувати за це свою же вину, про кого конкретно не йшлося би.
І пов’язано це якраз з тим зв’язаним типом мислення, про який ми теж вже не раз говорили – коли людина робить щось одне, а думає при цьому щось зовсім інше. І коли це «інше» не відбувається – те, що вона собі спланувала чи уявила, вона і відчуває себе обманутою чи зрадженою. А коли між собою стикаються вже два суб’єкти з таким взаємопов’язаним способом мислення, то вони вже вдвох відчувають себе обманутими і ображеними. А проте такого не буває і в світі психічної реальності рівновага відновлюється ЗАВЖДИ - і тим більше, якщо ми вже заговорили про думки і уявлення як про щось близьке до нашого розуміння фізичної енергії.
А значить в цьому випадку від такого протистояння повинен конче вигравати хтось третій і енергія має перерозподілятися на його користь. Не заглиблюючись детально в сам механізм такого перерозподілу, достатньо складний щоб його можна було так легко пояснити, скажемо тільки що в нашому конкретному випадку цей «хтось третій» проглядається достатньо чітко – той донецький клан, який здавалось був зовсім дезорієнтований і розбитий після поразки на минулих президентських виборах. Хоча правда, справедливості заради, треба відмітити що такий перерозподіл - це і не його вина і не його заслуга, просто таким виявився загальний розвиток подій.
А проте одну частину такого перерозподілу енергії ми все-таки покажемо – те відчуття що тебе зрадили, чи зрадили твої мрії і надії, викликає лише одну реакцію – бажання в майбутньому уникати повторення такої ж ситуації – тобто знову ж взагалі не цікавитися політикою. І хто вже конкретно, яка саме політична сила від цього виграє, напевно теж вже не має значення – тому що виграють всі, хто має хоч якесь відношення до влади – в повній відповідності до того що ми говорили стосовно розвитку держави – для збереження займаного становища і для відстоювання права того, хто вже й так знаходиться при владі на те, щоб і надалі самому вирішувати хто цією владою має розпоряджатися, і в цьому плані вже навіть нова команда помаранчевих переможців і то отримує якийсь свій зиск.
Але тут проявилося і ще щось цікавіше – це відчуття зради і зневіри стосується в основному лише тих людей які понадіялися на ті зміни, які їм принесе революція, але самі в Києві при цьому не були - тому що саме там, в Києві і проявився основний, останній урок Майдану – відчуття того, що щось треба зробити самому і що самому треба вирішувати свої справи і влаштовувати свою долю, замість того щоб на когось надіятися. Тому в якійсь мірі це і говорить про те, якою має бути держава – байдуже чи на її чолі буде стояти одна людина, чи ціла система, але це має бути щось таке, чому не страшно було би делегувати право на те щоб розпоряджатися собою і своєю власною долею в тих питаннях, в яких ти нездатний зробити це самостійно.
І щось таке, що не присвоювало би собі права одноосібно розпоряджатися наданою йому владою незважаючи ні на які зовнішні чинники і в тім числі – і на вимоги того суспільства, яке його до цієї влади привело. Звичайно тоді в ідеальному варіанті суспільство мало би мати можливість контролювати владу якимось наступним чином:
а) відкликаючи в будь-який момент того її представника, який його не влаштовує, чи який не справляється зі своїми завданнями;
б) замінюючи представників влади новими кращими кандидатурами;
в) найцікавіше – оплачуючи діяльність влади, а не так як це відбувається зараз, коли вона сама собі встановлює оплату з чужих по-суті грошей. І навіть більше того – коли розпоряджаю-чись ними на свій розсуд, вона фактично просто паразитує за рахунок суспільства.
І ось це все, разом взяте, і мало би стати завданням України по створенню нового типу держави, радикально відмінного від всього що існувало досі. Тим більше, що якийсь досвід в України в цій сфері є – як періоду козацтва, так і того етапу розвитку Радянського Союзу, коли вона була символом його національно-демократичної частини, по-суті навіть часто – антиподом Росії, перегукуючись з тією системою управління яка характерна для Середньої Азії, де правителя колись призначала і контролювала Рада Старійшин.
Правда така середньоазіатська система управління рано чи пізно скочується до самого примітивного феодалізму, навіть набагато гіршого від того, що нам може запропонувати демократія. І що ми, до речі, теж вже бачимо на прикладі своєї держави, коли саме така схожість привела і до схожого результату – виникнення хабарництва, корупції і такої системи управління, при якій все вирішують друзі чи родичі. Чому ж так виходить, якщо ми говоримо що в цьому може бути щось позитивне, чи може ми помиляємося?
Ні, не помиляємося, такий позитив дійсно є – в тому, що при такій системі існує хоча би та Рада Старійшин, яка контролює того запрошеного чи вибраного правителя який і мав би правити згідно з таким суспільним договором.
Проблема полягає в іншому – навіть не в тому, що ніхто не контролює цю саму раду Старійшин, як в тому що тут втрачається той механізм еволюційного добору, про який ми говорили застосовно до першого типу виникнення держави – коли немає зовсім ніякої конкуренції і зовсім ніякого природного добору, спрямованого на оновлення кадрів та на добір найкращих – найсильніших та найрозумніших, чи в даному випадку – наймудріших.
Тому поки що не будемо говорити про те, наскільки ефективним виявляється такий середньоазіатський тип управління, основним для нас є цей демократично-суспільний механізм влади сам по-собі, хоч і зрозуміло що багато що тут ще треба буде змінювати, щоб повернути назад ту втрачену еволюційну складову, яка направлена на загальний розвиток. І якщо нам вдасться створити таку державу, виділити те погане що спотворює її розвиток і створити новий механізм оновлення державного управління, який буде ефективно працювати і ефективно виконувати своє призначення – то напевно це буде тим останнім етапом, до якого ми і мали би прагнути і тим, що дійсно може стати новим досвідом для всього людства. Хоча напевно і це ще далеко не все. Але щоб зрозуміти це, давайте спробуємо хоча би спрогнозувати – яка вона, держава майбутнього? ІІІ. Країна мрій (українська утопія).
Отож знову, вже вкотре, нам доведеться спробувати розібратися, що воно є таке – держава? Якщо поки що відволіктися від всього того, що ми вже говорили про її походження і про спотворення її розвитку, то дуже часто її визначають просто як якусь систему управління. Ну що ж, спробуємо і ми поглянути на неї з цієї точки зору – дійсно, а чому б і ні? – здається таке формулювання теж достатньо добре відображає існуючий стан речей. Але будь-яка система ефективно працює лише тоді коли має зворотній зв’язок, який би вказував наскільки ефективною є її діяльність і дозволяв би коригувати цю діяльність в ту чи іншу сторону. Дуже часто кажуть, що таким зворотнім зв’язком є виборча система, іноді – що журналістика.
А проте це – не зовсім так, чи вірніше – зовсім не так. Зворотній зв’язок для того щоб знати що в неї в країні твориться і чим живуть її громадяни, влада може забезпечувати собі і через посередництво своїх же чиновників, або навіть поліції чи секретних служб – наприклад так, як це було в сталінській Росії чи в гітлерівській Німеччині, де не було ні виборів, ні незалежної журналістики і де держава проте була достатньо ефективною і сильною. Але і одна і інша держава в результаті загинула. Одна – раніше, друга – дещо пізніше. Одна в результаті зовнішніх факторів, інша – внутрішніх. Чому?
Може одного такого зворотнього зв’язку недостатньо? Так, це дійсно так – тому що те, про що ми сказали, відображає лише ставлення держави до свого народу і ефективності управління ним і тому може пояснити лише загибель однієї з названих держав – СРСР, і то не в повній мірі. Друга ж половина того, від чого залежить життя держави, стосується як зовнішньої політики – вміння ефективно співпрацювати з іншими державами, що залежить в першу чергу від дипломатів та розвідки, та вміння розвиватися так щоб це відповідало загальному розвитку світу – так щоб в результаті і не опинитися на узбіччі історії і не бути знищеними внаслідок війни.
А це вже залежить не тільки від держави і її зовнішньополітичних відомств, але і від тих, хто визначає її стратегічний курс розвитку – не тільки від влади, але й від вчених та філософів, від еліти нації. Тому щоб уникнути загрози такого знищення або в результаті внутрішніх конфліктів – революцій і бунтів, або зовнішніх – руйнації та поневолення, напевно треба було би поставити собі саме таку ціль – створити таку державу, яка би достатньо добре відносилася до власного народу, розвиток якої відповідав би позитивним тенденціям на міжнародній арені і яка була би забезпечена достатньо ефективною системою зворотного зв’язку і в одній і в іншій сфері так, щоб вчасно реагувати на можливі зміни ситуації і залишатися стабільною і сильною. Дійсно – а що в тому поганого і чи не буде це вже само по-собі тією ідеальною державою, яку ми шукаємо?
Але от який парадокс – як би не назвати таку державу: чи то монархія, чи то аристократія, чи то навіть демократія – але в кінцевому результаті це буде одне і те ж - відображення того уявлення, що саме влада має керувати народом – і не інакше, якщо звичайно не рахувати того мінімального впливу народу на владу, який існує при демократії.
Для полегшення ж розуміння подальшого викладу назвемо умовно все, сказане досі, «державою І-го типу». Тоді її протилежністю мала би стати така держава, в якій народ керує владою. Не будемо розглядати крайні прояви цього у вигляді анархії чи махновщини, давайте просто спробуємо зрозуміти наскільки це можливо. Отож вплив народу на владу може бути або в результаті виборів, або ….. ?
Зворотнім зв’язком ефективності такого впливу як і в першому випадку є дві речі – реальне відчуття покращення (чи погіршення) свого життя, тобто те наскільки кожен громадянин може порівняти те, як він жив ще вчора, з тим, як живе сьогодні, та відчуття захищеності від можливої зовнішньої загрози, відчуття власної безпеки. Але оскільки народ – явище саме по собі далеко неоднорідне і складене з різних верств населення, то повністю для об’єктивної оцінки такої ситуації йому необхідна різностороння інформація, яка задовольняла би кожного і яка і буде виконувати для нього роль такого зворотного зв’язку.
Джерел такої інформації є два. Одне – це звичайні новини, які дають можливість кожному громадянину порівняти своє власне життя з життям інших, друге – це експертні оцінки, готові виважені рішення інших людей – тих, які заслуговують на довіру і напевно саме тих, хто мав би стати елітою нації. Але і в одному і в другому випадку це все-одно напряму чи опосередковано буде зводитися до «четвертої влади» - журналістики. Ось це і є її справжнє призначення, кінцевим результатом якого може бути лише одне – вплив на результати виборів, як єдиного поки-що реального механізму впливу на владу. Тому напевно тут можна говорити лише про перші зародки системи управління, і не більше того – і може саме тому ця демократія багатьох і не влаштовує.
І справа вже навіть не в неефективності самої системи виборів, хоча така загроза дійсно існує - коли вибори приводять не до реального оновлення кадрів, а лише до зміни діючих еліт. Звичайно уникнути небезпеки такого застою можна, створивши умови для виховання нових кадрів і заміни старих. Можна навіть спробувати приблизно сформулювати такі умови – в основному вони мали би сприяти розвитку і просуванню:
а) молодих, сильних та розумних;
б) порядних, чесних і принципових;
в) налаштованих на співпрацю, з розвинутим соціально-адаптованим типом характеру.
Але навіть це не змінює суті – якщо не буде ефективного механізму управління владою, то вся ця система так і залишиться системою І-го типу, при якій завжди вважається що влада – це щось сильніше і розумніше за народ і вже тому за визначенням вона і повинна ним керувати як нерозумною і неосвіченою масою, нездатною самостійно нічого вирішити.
В той же час ми вже говорили про те що Україна має все-таки якийсь свій унікальний досвід в цьому, посилаючись на досвід періоду козаччини, коли слово і справді мали широкі народні маси і того періоду побудови Радянського Союзу, коли вона уособлювала в собі його національно-демократичну частину, виступаючи навіть до певної міри антиподом Росії і перегукуючись тепер для нас з системою управління, характерною для Середньої Азії. Так от який парадокс в цьому – яким би не був цей метод керівництва, навіть в його найгіршому, феодальному прояві, в ньому все-таки немає того дуалістичного протистояння, що в І-му випадку.
Система побудована навіть на корупції, хабарництві і дружніх чи родинних зв’язках парадоксальним чином видається навіть більш справедливою за демократію просто тому, що тут цей реальний вплив на владу є – хай навіть і через хабар, тому що при ній «купити» ти можеш будь-кого і тому що тут нема ніяких обмежень ні для кого – бо у всіх є друзі і родичі, а отже і підхід можна знайти до будь-кого. Ну що ж – може й так, тоді це напевно пояснює живучість корупції в нашому суспільстві.
І основне тут напевно в відновленні цього принципу регулювання, якого нам так не вистачало – найманий чиновник повинен служити народу за гроші – на то він і найманий і має виконувати те, що якийсь представник народу від нього і хоче. Не будемо зараз говорити про всі можливі негативні наслідки такого явища як корупція, подумаємо лише над тим, чи можна якось уникаючи її, зберегти чи відновити такий реальний вплив на владу і забезпечити його якимось іншим чином, ніж підкуп чиновників. Але давайте спочатку глянемо ще раз, як ці ж завдання вирішує система західної демократії? Отже там реальний вплив полягає в тому, щоб:
1) не вибрати того, хто неефективно працював чи погано себе зарекомендував;
2) проводити мітинги і громадські акції, підключати журналістів, закликати політиків до слідування релігійній вірі та моралі – але все-це, разом взяте, весь цей другий пункт, має таке ж призначення як і перший – щоб не вибрати того, кого не хочеш.
А коли все-таки і вибирати нема з кого – наприклад тоді коли така керівна еліта не оновлюється або коли поле її існування обмежене (наприклад як в США, де є всього дві реальних політичних партії з не такими вже й великими відмінностями між собою), то і вплив зводиться практично до нуля. Чи вірніше, єдиним реальним впливом стає страх революцій і бунтів - і то напевно тільки тому, що надто ще свіжі спогади про події які в свій час привели до утворення СРСР та до всіх посткомуністичних реалій.
А причина цього конфлікту полягає в тому, що сказано в п.1, бо якщо відсторонення від влади сприймається як покарання, то сама влада відповідно зразу ж стає нагородою. А якщо згадати ще й те, що ми вже говорили стосовно походження держави як наслідку укладення певного суспільного договору, то все стає ще дивнішим – якийсь дивний той договір виходить, коли народ запрошує собі правителя, фактично навіть найманого працівника – і не платить йому при цьому ні копійки. І навіть більше того – дозволяє йому користуватися своїми же власними грошима. Що це, як не прямий шлях до зловживань?
Цікаво, чи зробив би таке хоч хтось з нас в реальному житті, наймаючи собі управителя для вирішення своїх справ, не призначивши йому зарплату, але натомість давши йому можливість розпоряджатися своїми власними грошима? Напевно що ні! Тоді чому ми, будучи такими розумними в повсякденному житті, проявляємо таку нерозважність в набагато важливішій справі побудови держави? Тому єдиний висновок, який тут напрошується, виглядає таким чином що фінансові справи повинні бути усуненими з рук виконавчої влади і що оплата праці їй має встановлюватися не нею самою, а представниками «роботодавця» - народу, бажано навіть в залежності від результатів праці.
Звичайно таке твердження на перший погляд теж здається достатньо спірним і навіть дивним та незрозумілим, хоч і реалізувати його на практиці напевно не так вже й складно, вивівши податкову та митну інспекції та міністерство фінансів з підпорядкування Кабінету Міністрів в окремий незалежний державний орган. В усякому разі здається цілком логічним те, що не має бути зосередженою влада фінансова там, де вже є влада силова. Зауваження викликає лише те, що такого нібито ніхто раніше ніколи не робив.
А проте – чи не саме так побудована система державного управління США, де ФРС (федеральна резервна система) не підпорядковується урядові? Чи може все-таки це теж має якесь своє значення для процвітання тієї держави? І чи не саме це в якійсь мірі пояснює і процвітання Японії та країн Західної Європи, де існує найпотужніша банківська система, в якій серед іншого циркулюють гроші і рядових громадян, замінюючи хоч таким чином той механізм, про який ми говоримо?
Хоча для ефективної діяльності такої системи мав би бути доданий ще один пункт – раз ми вже забираємо з рук керівників виконавчої влади фінансові важелі – то значить взамін маємо дати їм якийсь інший інтерес в їхній діяльності – саме той, про який ми вже казали – оплату їхньої праці і очевидно достатньо велику і таку, яка напряму була би пов’язана з результатом такої діяльності. Або наприклад у вигляді якогось проценту від зростання ВВП країни, або – в залежності від ефективності управління державними підприємствами, або від середньої зарплати в державі, або ще якимось іншим чином.
Можливо навіть, як варіант - за результатом якогось опитування «роботодавця»-народу - тоді напевно мало би проводитися щось на зразок проміжних виборів - тестувань, або так щоб тоді, коли проводяться нові вибори, окремим пунктом стояла і оцінка діяльності влади старої. Ну і для цього звичайно тоді має бути добре розвинутим той фактор, про який ми вже говорили – дійсно незалежна журналістика та вільний доступ до будь-якої інформації. Хоча звичайно як краще це зробити і чи можливо це зробити взагалі – незрозуміло…
Але й це ще не все – такі спроби створити систему впливу народу на владу, чи вірніше спроби зрівноважити дві взаємопов’язаних системи, очікують ще дві небезпеки:
Перша існує в тому що та середньоазіатська система управління, яка містить в собі щось настільки позитивне як Раду Старійшин, призначену вибирати і контролювати правителя, як ми вже про це говорили, все-таки скочується до самого примітивного феодалізму. Основна причина цього напевно лежить прямо на поверхні – тому що членами цієї Ради стають тільки за віком – що може й непогано само по собі, але що означає й те, що далеко не завжди це стається за реальні заслуги і що в цьому немає такого механізму відбору і оновлення її членів, який існує в природі в процесі еволюції і який хай навіть і не завжди може й вдало, але все-таки відбирає найсильніших та найрозумніших.
Цілком очевидно що аналогом такої Ради в реальному житті України виступає Верховна Рада, яка і мала би виконувати функції того представницького органу, якому народ делегує свої права на управління державою, яка вже навіть і назву має схожу, а тепер вже навіть з кожним роком і своїм віковим складом все більше до неї наближається. Тому першим завданням тут мало би бути завдання створення ефективного механізму оновлення кадрів і притому такого, який би сприяв відбору саме кращих і розумніших, з розвинутим соціально-адаптованим характером, як ми це вже казали.
Друга небезпека полягає в тому, що коли джерелом влади дійсно стає народ, то або він може виявитися неготовим до цього в силу свого розвитку чи нерозуміння того які завдання перед ним стоять, або може з’явитися якась інша сила, яка захоче ним маніпулювати і захоче його використати, про що ми вже неодноразово згадували як про методи впливу і на людину і навіть на цілі народи. Тому тут має бути відновленим той механізм, при якому людина розумна і та, яка дійсно знає що треба зробити в якійсь ситуації, буде мати більший вплив на думки людей ніж будь-які негативні сторонні фактори.
Тобто мова одночасно має йти не тільки про створення того, що на Заході отримало назву громадянського суспільства і виховання тих, хто стає елітою нації, але й про розвиток в кожній конкретній людині того, про що ми вже говорили як про вміння мислити самостійно і робити саме те, що вмієш і знаєш як. А останнє ми вже й справді бачили на Майдані в його самоорганізації і в його підході до вирішення основних життєвих задач і якраз саме тоді, коли загроза такого можливого стороннього впливу на думки і наміри людей і справді існувала …
А ось чи вдасться використати той позитивний досвід і створити те, що ми вже тут дослідили і до чого прагнемо – я не знаю і напевно відповідь на це питання знає тільки Бог … чи час … що напевно одне і те ж …..
Х. Післямова. Майбутнє цивілізації.
Відносно цього, як завжди, сказати щось напевно достатньо важко – на те воно і майбутнє, але варіантів його розвитку існує всього два – негативний та позитивний. Стосовно негативного правда тепер вже все в основному зрозуміло – ті тенденції, про які ми говорили, звичайно в якійсь мірі будуть продовжуватися і далі, хоча можливо дещо і затухаючи при цьому. Їх існує всього три:
а) дальший розвиток людиноненависництва (нацизм+сталінізм);
б) дальший розвиток важкого депресивного стану суспільства – так як це було до 1890 року;
в) дальший розвиток егоїзму та обману в світовій політиці – відповідно до бажання отримати щось за рахунок інших шляхом шантажу чи обману, хай навіть і прикриваючись при цьому найкращими добрими намірами.
А ось стосовно позитивного розвитку сказати вже важче, хоч і загальна тенденція проглядається теж достатньо чітко – звичайно має йти такий розвиток людини, який буде сприяти незалежності мислення та вмінню приймати самостійні вчинки. Безперечно, що це буде сприяти реалізації таких творчих здібностей кожної людини, які би дійсно давали можливість:
а) створювати щось нове, своє власне і неповторне;
б) робити щось без побоювань використовуючи при цьому весь попередній досвід як і свого власного життя, так і своїх предків чи всієї нашої цивілізації;
в) мати можливість в будь-якому випадку без застережень звертатися за допомогою до інших людей, не остерігаючись того що вони захочуть при цьому якось тебе використати, обманути чи нав’язати тобі якісь свої власні проблеми – зі свого минулого чи сучасного.
А таке в результаті повинно привести до відновлення нормальної суспільної ієрархії – такої, при якій кожна людина справді буде знаходити своє місце в житті так, щоб в кожній конкретній ситуації щось вирішував саме той, хто справді знає що і як треба робити, вміє це і не боїться взяти на себе за це відповідальність.
Проблема ж полягає тільки в тому, що такий ідеальний варіант розвитку людства стикається з тим, про що ми досі говорили як про «Зло», яке безумовно повинно бути виділеним в якусь окрему структуру, яку можна було би проконтролювати і зрозуміти і яка би не заважала нашому повноцінному розвитку. Тому в кінцевому результаті все залежатимете від того, наскільки розвиток держави та суспільства буде сприяти чи заважати цьому. А це вже в першу чергу залежить від виконання наступних завдань:
1) створення такої відкрито-релігійної ідеології розвитку, яка знімала би протиріччя між основними релігійними системами та між релігійним та атеїстичним сприйняттям світу;
2) створення такого механізму вирішення національних проблем всередині держав, який би відновлював той тип відносин які тільки починали зароджуватися в СРСР в тому, про що ми тепер говоримо як про його національно-демократичну складову;
3) створення принципово нового типу системи державного управління за прикладом демократичного козацтва або ради старійшин, але такого, який би враховував еволюційну складову розвитку з нормальним механізмом оновлення керівних кадрів та з механізмом впливу на владу чи навіть керування нею;
4) відновлення такого співробітництва і конкуренції в міжнародній сфері, які в першу чергу ставили би своєю ціллю розвиток сильніших і прогресивніших держав, а не приниження і експлуатацію слабших аж до їхнього повного знищення.
А ось що з цього списку зможе виконати Україна – це все-ще невідомо, хоча всі необхідні передумови в неї для цього справді є, тому відповідь на це запитання напевно дійсно зможе дати тільки час … або ми з вами. І якщо говорити тепер про те унікальне призначення нашої країни в світі, про яке ми говорили ще на самому початку дослідження, то вже очевидно що воно має полягає саме в тому - щоб зняти ті протиріччя між західною і посткомуністичною системою цінностей, які існують ще й досі і створити щось якісно нове – так, щоб вирішити хоча би деякі з тих завдань, які стоять перед людством зараз.
Зрозумілим також є і те, що структура мислення людей в основному зміниться вже в найближчі 30-40 років в сторону більшої відкритості та усвідомлення взаємозв’язку між речами, які тепер ще здаються абсолютно розрізненими та аж ніяк не пов’язаними між собою і це теж буде мати свій вплив на загальний розвиток світу. Коли ж саме і як саме це станеться – все-ще невідомо, можливо до цього часу наша планета переживе ще й не один катаклізм … але основне вже позаду – і те, що відбувається зараз схоже вже не стільки на кінець світу, як на його повільне, хоч і важке одужання …
Ігор Лубківський. 2006р. (відредаговано 07.04.2006р.)
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
