“Кобзарі віщують революцію, барди і рокери її роблять, користується плодами попса, а в цей час джазмени тихенько собі лабають в ресторанах”. В цій афористичній сентенції кобзаря і “людини з гітарою” Едуарда Драча є велика, як кажуть, сірячинна правда, розуміння котрої, одначе, не сподвигло його зійти зі своєї стезі на шлях грошовитих жанрів. Зламати в собі чесність – це зламати себе.
В 1989 році на першому Всеукраїнському фестивалі сучасної пісні та популярної музики “Червона Рута” в Чернівцях Едуард Драч - молодий лікар із Черкас - зачарував усіх і здобув першу премію в номінації «Авторська пісня». Іншою точкою відліку стала перемога у 1991 році в Луцьку на фестивалі авторської пісні “Оберіг”.
За минулі роки Едуард Драч подолав чимало вітчизняних та світових доріг, радував своєю піснею не тільки столичне українство, а й земляцькі громади Канади, Франції, Німеччини, Польщі, Московії. І всюди його пісня доводила, що не у всіх в Україні «хата з краю», що пам’ятаємо, чиї ми діти, і що знов встає княжая земля під клейноди княжі (як у пісні “Зірка Мономаха”).
Едуард Драч розвивається як кобзар і бард, що дає йому можливість більш успішно “вписувати” стародавнє українське мистецтво у глобалізоване, комерціоналізоване сьогодення і відтворювати пульс майбуття.
Едуард Драч є поліінструменталістом: торкає струни автентичних українських інструментів - кобзи, ліри, бандури, гуслів, й окрім гітари грає на фортепіано, скрипці, мандоліні, банджо. Виконує музику різну: від джазу, блюзу, рок-н-ролу та власних композицій-стилізацій до народного мелосу та творів з репертуару кобзаря Остапа Вересая.
- Едуарде, у чому, на Ваш погляд, полягає місія кобзарів і бардів в наші дні?
- - Хоча формації кобзарів і бардів схожі, але по формі, прийомам й по суті своїй трохи різняться. Обидва мусять допомагати людині «обживати» простір і час, не втрачаючи духовної рівноваги. Сучасний бард звертається до більш сучасних цінностей, а кобзар – до більш сталих, правічних. Тому барди частіше “надають собі слово”, а кобзарі мусять мати більше, так би мовити, репрезентативного матеріалу, тому більше мовчать, або співають переважно традиційне, перевірене. - Чим Вас порадувало життя останнім часом?
- Якраз готується до виходу декілька моїх альбомів, це зокрема кобзарський, громадянської лірики і ще один альбом, який по стилю поки не визначений, але вже записується. Раніше були неузгоджені питання з авторськими правами, тому виник певний “тромб” за декілька років. Нині три рекордингові компанії повідомили, що хотіли б видати мої добутки. Серед них компанія “СамеТак”, котра раніше вже випустила два мої альбоми.
Нові диски музично відрізнятимуться від того, що було раніше, коли я співав тільки під кобзу і гітару, тепер сучасні авторські пісні звучатимуть з додаванням інших інструментів. Я співпрацюю з чудовим гітаристом і звукорежисером Григорієм Лук’яненком, в минулому році ми випустили альбом “Двом душам дарується”, який отримав схвальну критику (в ньому Григорій виступив звукорежисером).
До цього додам ще одну новину: видавництво “Смолоскип” мене повідомило, що випускатиметься книга моїх пісенних текстів, зараз, власне, ми узгоджуємо, що туди ввійде, якого формату буде книга. Так що перебуваю в досить активному творчому періоді.
- А раніше, я знаю, Ви розривались на дві діяльності.
- До 2003 року я був лікарем: неврологом-психіатром, і, в принципі, намагався бути лікарем до останнього. Але, врешті-решт, переконався, що прогодувати троє дітей за рахунок лікарської роботи не можливо. (Коли я працював в сільській місцевості невропатологом, то у мене бувало до 180 пацієнтів на день з оглядами, іноді я і сам впадав у невротичний стан від утоми). Я пробував і приватну практику організувати, попередньо з’їздивши до Канади, де пройшов стажування, але в наших умовах це вельми складна справа, тим паче, що медицина вважається середнім бізнесом з великими капіталовкладеннями. В Україні ринок переповнений спеціалістами, до того ж маємо так звану безкоштовну державну медицину, яка, на превеликий жаль, є головним і серцевим болем всіх медиків і пацієнтів.
Згадую, як ще в 90-му році ми порівнювали по радянській сітці зарплати робітника і лікаря. Якщо радянські робітники отримували в 6-8 разів менше, ніж канадські колеги, то радянські лікарі у 800-1200 (!) разів менше, ніж лікарі у Канаді. Невтішна картина була з вчителями, юристами, інженерами. Коли про ці розрахунки дізналися мої канадські друзі, вони вразились: “Як? Ваша країна так мало платить людям, на яких стоїть суспільство?” За їхніми поняттями саме на людях цих професій стоїть суспільство. Для мене це теж було приводом для дивувань, адже нас завжди вчили, що все базується на робочих руках.
- Отже, в 2003 році завершилась медична кар’єра. І що почалось?
- Продовжилась суто творча діяльність, адже я член двох творчих Cпілок - кобзарів і письменників. Спочатку було певне затишшя, але потім як з рогу достатку посипались запрошення на фестивалі і конкурси, так що я досить активно концертую, хоча грошові винагороди на українській сцені на декілька порядків відрізняються від винагород в Росії. Тому аби прогодувати сім’ю, я не відмовляюсь від іншої роботи, наприклад, на будівництвах. Іноді на об’єктах я зустрічаюсь з декількома відомими музикантами, котрі теж добре оволоділи будівельними спеціальностями. Таке у нас життя, на жаль.
- Я ностальгічно згадую ті часи, коли поети і барди збирали великі палаци і стадіони. Поети подались в детективщики і редактори. А куди подалися барди?
- Напевно, в усі професії. Знаєте, влітку 2006 року в екстремальній Балаклаві (передмісті Севастополя) зібрався фестиваль “Балаклавські канікули”, на який приїхали барди з України і Росії. Звісно, ми ностальгічно згадували старі фестивалі – багатотисячні, велелюдні. Стояли численні намети, курилися вогнища... Коли ти підходив до такого табору, то виникало враження, що потрапив в середньовіччя, до околиць містечка великого війська.
Річ в тому, що колись барди виконували функцію вільних засобів масової інформації, були рупорами правди і совісті. А нині, коли ЗМІ потихеньку почали виконувати свої функції, то за бардами залишилася територія поезії. Виконавський стиль людини з гітарою специфічний, він чудовий для інтелігентської кухні, для невеличкого залу. На сцени великих залів мало вже хто проривається, можна порахувати на пальцях однієї руки, хто з бардів в Україні і Росії активно концертує. Це явище загальне для пострадянського простору, тому в Балаклаві ми ностальгічно поговорили про “золоті” часи, поспівали старих і нових пісень, була навіть телеверсія заключного концерту.
Що цьому руху передусім притаманно? Патріотизм і романтика (хоч ми й патріоти тепер вже різних країн). Для людей з гітарою біля вогнища наріжними є поняття честі, дружби, вірності, які об’єднують нас. Звичайно, базовими є вічні духовні цінності.
Так, час стадіонів пройшов, але в 2004 році в Україні під час помаранчевих подій стався сплеск авторської пісні. Мені серед інших довелося виступати на Майдані і поряд з Майданом, вийшов спільний бардівський диск (проект Олега Скрипки) “Пісні Барикад. Дух не згасає, дух не вмира!”
- Що нині відбувається з бардівським рухом?
- Він не згасає і не вмира. От ми зустрілись з вами якраз в Спілці письменників України, я вирішую питання, де розмістити клуб авторської україномовної пісні. В столиці є три російськомовних клуби, ми виступаємо там теж, нема ніякого антагонізму, але нам, україномовним бардам, треба десь збиратися, тому що мовне середовище необхідна річ для творчості. На щастя, хоча і повільно, кількість україномовних авторів в Україні зростає, причому у них достатньо хороший текстовий рівень.
- З одного боку, телебачення і Fm-радіостанції нас дебілізують, з другого боку, політична ситуація збуджує народ і людей з гітарами.
- Так, при потребі ми знову вийдемо на вулиці. Цікаво, що сам я родом з Кривого Рогу, у мене є родичі на Донбасі. В період загальної політизації я приїздив до свого двоюрідного брата, який працює шахтарем. З ним і його тестем ми посиділи по сімейному, з’ясували, що розбіжностей у нас – мінімум, по наріжним моментам схід солідарний із заходом. Нині після розчарування помаранчевої частини електорату потихеньку настає і розчарування синьо-білої частини електорату. Можливо, це є якийсь момент об’єднання України. Не було б щастя, та нещастя допомагає.
Так, часи тяжкі і несприятливі, і бюджет, кажуть, антисоціальний, і в парламенті колотнеча, але справа в тому, що функція творчої людини від цього не змінюється. Творець покликаний обживати час і простір для інших людей. Є таке поняття як психологічні фрейми, тобто підсвідомі шаблони поведінки, які ми засвоюємо з дитинства. Жили були дід і баба, була в них курочка Ряба... Дитина змалечку починає розуміти, що є добро, що є зло, що таке вірність, що таке зрада, як себе треба поводити з людиною, яка тебе любить, яка тебе ненавидить... Ці фрейми поступово ускладнюються, і людям тільки здається, що в певний час все змінилося. Насправді все залишається майже так, як і було. Ми пережили відлигу шістдесятих, коли знали напам’ять всіх космонавтів, пережили застійні 70-ті, переломні вісімдесяті, вакханальні дев’яності. То нам здавалось, що ми от-от станемо володарями Всесвіту, то завдяки незалежності розквітнемо економічно. Нічого не сталося. При тому людські цінності як мали значення, так і мають. Наука підтюпцем біжіть за мистецтвом, за релігією і пояснює, що відбувається в світі, а люди на підсвідомому рівні уже все відчувають, уже знають, як організований світ.
Нині модними є розмови про інформаційні технології. Адже все, що є навколо, це є інформація: і матерія, і енергія, і емоція… Правильна інформаційна організація простору навколо себе - це є дуже важливий момент, тоді всі згадують про мораль, про одвічні цінності, які вже давно винайдені. І, власне, функція творчих людей про це, по-перше нагадувати, і, по друге, дієво обживати і робити комфортними кожну секунду часу, кожний клаптик території землі і Всесвіту. І чим гірші часи, тим більше відповідальності у людей творчих в осмисленні того, що відбувається.
- В чому полягає квінтесенція, нерв бардівської пісні?
- Років п’ятнадцять тому при підготовці першого фестивалю “Червона Рута” мистецтвознавці прийшли до висновку, що жанр треба назвати так: українська авторська пісня і співана поезія. Отже, співак плюс поет дорівнює бард. Щодо назви бард, то ми можемо провести аналогію між старовинними шотландськими співаками і нашими кобзарями. І ті, і другі мали крім якихось мистецьких функцій, ще й сакральні. Недарма “розстрільні матеріали” 20-30-х років на кобзарів наповнені такими визначеннями як “бесштатный священник, самодеятельный монашествующий элемент”. Тобто ці люди несли Боже слово. В язичницькій релігії це були волхви, причому незрячі волхви грали на музичних інструментах і співали, зрячі волхви віщували по зорях, по кобах – маленьких соколах. “Коби зряху чари діяху”. В “Слові о полку “Ігоревім” буквально в першому абзаці говориться: “Боян бо віщий, не десять соколів на стадо лебедів пущяше, а свої віщії персти на живії струни вскладаше, і вони князем славу рокотаху”.
В розвідках фольклористів зазначено, що чин прийняття кобзаря в сільській українській християнській родині дуже схожий на чин прийняття волхва в дохристиянські часи. Отже, або нові християнські співці зайняли старовинну нішу, або частина мандрівних волхвів, які ходили в ближні християнські країни, прийняла християнство.
Багато вчених стверджують, що спочатку була молитва, ритуальне дійство, і з того пішла пісня і музика як така. Сакральне дійство трансформувалось в побутове. Український фольклор значною мірою “вийшов” саме з обрядових пісень, наприклад, весільні пісні – це частина весільного обряду. Священнодійство з піснею власне є ознака і кобзарів, і бардів, стародавніх і сучасних.
- І все ж таки хто Ви? Кобзар, лірник, автор власних пісень?
- Я - поет-кобзар. І поет з гітарою. Як кобзар я відтворюю старовинні зразки і пишу нові твори в старовинному стилі. Цим я займався впродовж десяти років, вивчаючи традиційне кобзарство, і це було мені вкрай необхідно. Нині я більше поет з гітарою.
- Чим відрізняється співана поезія від поезії як такої?
- Суттєве питання. Нема такого терміну, як читана поезія, але я його вживаю. Співана і читана поезія відрізняються образною і ритмічними системами. Емоційна складова музики, накладаючись на текст, дуже часто його змінює. В арсеналі жанру пародій є такий прийом, коли, наприклад, мажорну мелодію переробляють на мінорну, і уже це звучить смішно. Музика дуже змінює-доповнює текст і ставить свої вимоги: чітка вимова, необхідність вживання слів, які забезпечують більш чітке проведення думки. Дослідники вважають, що поп-музика іде шляхом спрощення, а власне авторська пісня - шляхом скульптури: відсікає непотрібне. І, взагалі, попса і авторська пісня відрізняються приблизно так само, як попса і блюз. В одному з інтерв’ю Бі-Бі Кінг сказав, що “Блюз – це коли хорошій людині погано, а попса – це коли поганій людині добре”. До речі, одне з найбільших концертних моїх вражень пов’язано з трьохгодинним концертом Бі-Бі Кінга в Торонто. Це був феєрверк таланту. Виявляється, Бі-Бі Кінг не лише гарний гітарист, його тексти примушували багатотисячну публіку сміятись і плакати. Він виступав на напівзакритому стадіоні, сцена за п’ять хвилин робила один оберт і всі могли його бачити з усіх сторін. Годину в середині концерту Бі-Бі Кінг провів сам з гітарою, і тут уже публіка шалено реготала. Я теж реготав, не розуміючи, про що він співає, бо масовий сміх заразний. Бі-Бі Кінг володіє словом, гітарою і публікою, я його вважаю своєрідним негритянським бардом.
- А Ви не робили спробу доповнити формулювання про блюз і попсу думкою про авторську пісню?
- Робив. Блюз – це коли хорошій людині погано, попса – коли поганій людині добре, а авторська пісня – коли хорошій людині добре. В мене є ще вислів, що виник після подій 2004 року: “Кобзарі віщують революцію, барди і рокери її роблять, користується плодами попса, а в цей час джазмени тихенько собі лабають в ресторанах”. І, можливо, вони теж праві.
- Якими є ваші особисті музичні уподобання. На чому Ви виросли і на які імена нині орієнтуєтеся?
- З семи років я займався скрипкою і класичною музикою. В музичній школі, до речі, був чудовий дитячий симфонічний оркестр, організувалося два диксиленди. Після музшколи я влився в джаз-рокову група, але, коли поступив в медичний інститут, думав, що музикою не займатимусь. Та мені не дали гуртожиток, але з огляду на мою характеристику зі школи сказали: “Якщо ти підключишся до самодіяльності, то тоді, може, і дамо”. Довелося йти в колектив, на який мені вказали. Це був естрадно-фолк-джазовий ансамбль “Ранок”, лауреат міжнародних і всесоюзних фестивалів. З ним я почав виступати на таких великих фестивалях, як “Джаз на Дніпрі”. Колектив був цікавий тим, що робив джазові, джаз-рокові і кантрі обробки автентичних маловідомих українських пісень. І навіть тепер, коли я слухаю тодішні записи групи “Ранок”, порівнюючи з тим, що грають сьогоднішні акустичні групи, мені не соромно за те, що ми робили в середині 80-тих.
По мірі того, як у мене накопичувались свої твори, я почав виступати на фестивалях авторської пісні. Якось мене за рознарядкою комсомолу відправили на такий фестиваль під Харків, я переміг, і з того часу почалося визнання мене як автора.
Отже, я виростав на симфонічній музиці, на джазі, фольклорі. Останніх років 10-12 займався кобзарством. Трошки стажувався в автентичному колективі “Отава”, ми навіть записали компакт-диск “Пісні Лівобережної Київщини”. З хлопцями з кобзарського цеху на міжнародному фестивалі ліри і волинки в Німеччині представляв Україну. Звісно, я беру участь у фестивалі “Країна мрій”. Дедалі більше концентруюся на власній авторській пісні, вважаючи, що всі школи, які хотів, я для себе пройшов.
Що сам слухаю, на які імена орієнтуюсь? Яскраве враження останнього часу – диск групи “Рутенія”, наново перезведений Григорієм Лук’яненком для повторного випуску (вперше він вийшов в 91 році). Григорій попросив мене висловити свою думку. Я сприйняв “Рутенію” на “ура”, а коли ще під ті пісні почали скакати мої діти і просити мене ще раз включити, я зрозумів, що диск вартий повторного випуску. Матеріал витримав перевірку часом, ці пісні, я вважаю, необхідні Україні.
Також я іноді слухаю джаз (Бі-Бі Кінг, Джеймс Браун, «Чікаго»), слухаю рок 70-х (“Квін” – до 1979 року, “Uriah Heep”, “Pink Floyd”, “Metallica”, “Red Hot Chilly Peppers”). Я не зациклююсь на певному жанрі, мені цікавлять якісні зразки музики у будь-яких напрямках. І власні пісні у мене виходять то джазові, то рокові, то фолькові . - На яких поетів орієнтуєтеся?
- На поетів розстріляного відродження. Це дивовижні таланти світового рівня: Володимир Свідзинський, Євген Плужник, Микола Зеров, Михайло Драй-Хмара, Микола Філянський… В їх поезіях - глибина, пульс часу, розкріпачення, і при тому бринить висока нота розпачу, відчаю. Вони співзвучні нашому часові.
Сучасних поетів я теж полюбляю, навіть декотрі вірші Малковича, Ірванця і Андруховича поклав на музику.
- Кирило Стеценко висловив думку, що перші фестивалі “Червоної Рути” були ніби індикатором суспільства: те, що співали рокери і барди, справджувалось через два роки. Нині фестивалів безліч. Наскільки вони є пророчими?
- Для мене перша “Червона Рута” в Чернівцях була кінцем певного фестивального періоду. До того я вже встиг на деяких конкурсах ствердитися в певних думках. І для більшості інших лауреатів тієї “Рути” за плечима уже були перемоги.
Вузол часу – з 19 по 24 вересня 1989 року став ніби нульовою точкою відліку самоусвідомлення певної частини нації. На цьому фестивалі були озвучені думки, які більше як на два роки пророкували майбутнє, зрозуміло, не дослівно, як це роблять астрологи, але певні новаторські тенденції були визначені і вони почали справджуватись. Відбулась велика концентрація творчого потенціалу, який до цього фестивалю не був зібраний в одній точці. А потім, як промені в перспективі, цей потенціал почав розходитися, стаючи дедалі менш концентрованим.
Організатори першої “Рути” були дуже різні люди і це диво, що вони зібралися в одному колективі, їх потім розкидало абсолютно природнім чином, вони почали робити різні речі на різних напрямках, іноді не сумісні… Але на той момент кожен із них відчував, що його місце саме там, і це просто щастя, що вони тоді зібралися разом і вкупі з виконавцями і публікою зробили одну хорошу справу.
Тоді ж відбувся концерт діаспори, чого раніше ніколи не було в Україні. Через десять років по тому мені довелось займатися підготовкою концерту діаспори в Київському оперному театрі, я всякий раз згадував “рутівський” концерт, від був для мене мірилом.
Щодо розмаїтості і різнокаліберності теперішніх фестивалів… Вони повинні бути. У розвинених країнах, де все спокійно, облаштовано, людям живеться добре, практично кожне місто і навіть кожне село мають якийсь свій фестивальчик для залучення туристів, коштів, для власної насолоди. Я вже згадував, що був на міжнародному фестивалі ліри і волинки в німецькому Лісбергу. Це село, яке колись втратило статус міста, має фортецю 14 століття, там нас гарно зустрічали на рівні мера, причому муніципалітет об’єднує декілька сіл. Отже, фестивалі – це гарне явище, чим їх більше, тим краще. Важливо щоб кожен з них знайшов собі жанрову нішу і був комфортним, привабливим для виконавців і публіки. Це фактично ті самі концерти, які проводяться щорічно. Щодо свого жанру мушу сказати, що україномовну авторську пісню треба виводити на фестивальний обрій. Єдиний наш фестиваль “Оберіг” через незгоду організаторів з 2002 року не існує. “Червона Рута” мало не на десять років вивела бардівський конкурс зі своєї орбіти, хоча барди на першій “Руті” були основним жанром, несли головне смислове навантаження.
На фініші 2006 року «Рута» запросила мене в журі Київського обласного та міського відбіркових турів. Не зважаючи на шалену завантаженість в ті дні, виривався, щоби почути щось нове. Тепер барди й акустичні гурти організаторами об’єднані в один жанр.
Часи міняються, розвиток фестивального руху йтиме шляхом зайняття ніш. Якщо ніша української авторської пісні існує, значить буде створений окремий відповідний фестиваль. Дуже б хотілося, щоб в Києві – легше всім з’їхатися зі сходу і заходу. Це обов’язково трапиться при наборі певної критичної маси.
Володимир КОСКІН
Два вірші Едуарда ДРАЧА
День незалежності в Гуляй-Полі
Гундосять фанфари, але не для нас Цей ситий і пафосний саунд! Вітаймо, Панове! Уже в котрий раз Ми знову прийшли в андеграунд! І, що найсмішніше, Це знов саме ті, Хто, нібито, все вже зробив у житті: Хто перші прапори у небо здіймав, Хто мерз на майданах, ночами співав, Горів, щоб побачити знов наяву Підвал, Андеграунд Сумне «де жа в’ю»… Стоп! Це не підвал, а підвалини наші, Котрих ми нікому, ніколи й нізащо… І як вже сюди нас постійно вертає, То, значить, і місія наша триває! А місія в тім, щоб від бруду й пітьми Підвали, як Авгій розчистили ми. То ж геть, гомо-кролікус, гомо-смердючкус! Розвій, свіжий вітре, шансоновий мускус! Щоб сонце в підвалинах грало щоранку, Зі свистом щоби пролітала тачанка Туди де «хрін візьмеш» і «хрін утечеш» , Де Ірій думок і розчинення меж… І ми, корінні, підіпремо молочних, І вріжемось в ясна і станемо точно, І будемо гризти граніт і кайдани, На котрих ці, перші, боялися й глянути! Й станемо знову веселі й зубасті, І знову втечуть вороги і напасті, Крилаті тачанки нас вдаль понесуть… Спиняймось, Панове! Почнемо вже тут! Почнемо вже тут!
* * * Мовчи, наїденая музо, Відгикучи й хропучи. Як ти, поет, нажерсь від пуза – Ото зарийся й не нявчи! Отак з’їдять тебе напасті, Хребет до пупа присосе – В твоїх віршах Голодні страсті Народ як прапор понесе!
Хочу організувати в Одесі фестиваль української авторської пісні (за підтримкою Спілки письменників). Як мені зв"язатися з Едуардом Драчом? Якщо хтось знає, напишіть - буду вдячна!
Відповідь адмністратора: Відповідь надіслано на електронну пошту
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
В 1989 році на першому Всеукраїнському фестивалі сучасної пісні та популярної музики “Червона Рута” в Чернівцях Едуард Драч - молодий лікар із Черкас - зачарував усіх і здобув першу премію в номінації «Авторська пісня». Іншою точкою відліку стала перемога у 1991 році в Луцьку на фестивалі авторської пісні “Оберіг”.
