Олександр Масик: «Живопис – це переплавка життєвих трагедій в радість буття»
Я часто замислююсь: що то є за диво художник? Як із мертвих фарб на чистому тлі полотна виникає життя. Неповторне, як доля окремої людини, як її очі, думки і почуття. Чому один і той самий краєвид, камінь або квітка у різних художників такі різні, ніби у дерев, каменів, квітів є мінливий характер, а в середині б'ється живе серце?
Ще нерідко буває: чим складніша доля митця, тим він цікавіший, тим більше його твори пройняті оптимізмом.
Художник Олександр Масик (післявоєнна дитина) переплавив драматизм своєї долі в надію, світло, радість, які буяють на його полотнах-роздумах. На них чимало трепетних річок, морів, гір, лісів — усього того, що уособлюють плин, прагнення, переборення і... умиротворення від того, що світ прекрасний.
Пан Масик — нащадок запорізьких козаків (родовід простежено до сотника Батуринського куреня Максима Масика), його батько — заслужений художник України Володимир Масик, що виріс у колі тринадцяти рідних і названих братів й сестер, під час Великої Вітчизняної війни буквально воскрес із мертвих, його виходила юна медсестра, котра згодом стала його дружиною. Мама Люба померла, коли маленькому Сашкові було лишень два з половиною рочки, його виховувала нова батькова дружина. Вже дорослим він дізнався про маму Любу, котра була внучатою племінницею славетного Іллі Рєпіна. Це, звичайно, вразило Олександра Масика, який ще у дитинстві вибрав ту ж саму тернисту дорогу художника.
Нині майстра знає не вузьке коло прихильників і колег, Олександр Володимирович спізнав слави та визнання за життя, він став модним художником, тож отримати замовлення у нього непросто. Для нього немає теми, яка б викликала труднощі у виконанні. Історичні полотна, гуцульські мотиви, вишукані натюрморти, портрети, київські, конотопські й кримські пейзажі складають творчий арсенал О. Масика.
Він був одним із перших, хто, не замислюючись про наслідки, прибув до Чорнобиля. Цикл його робіт, що віддзеркалює жахливу катастрофу, був створений у 400 м від палаючого реактора. Малював, сидячи на пожежній машині.
У творчому доробку митця дві всесоюзні, 33 республіканських, 19 персональних і міжнародних виставок. Він брав участь у понад 50 тематичних вернісажах як в Україні, так і за кордоном. Географія його виставкової діяльності — Болгарія, Греція, Ізраїль, США, Польща, Китай. Роботи представлені у відомих галереях Нью-Йорка, Колорадо-Спрінгс, Туссоні, Лос-Анджелесі.
Як людина громадська, Масик завжди створює коло прихильників образотворчого мистецтва, влаштовує «круглі столи», прес-конференції, зустрічі з творчою молоддю, майстер-класи.
Має два хобі: захоплюється байдарками, регулярно штурмує водні простори України і возить групи художників-початківців на пленери до Криму.
— Олександре Володимировичу, зробіть самооцінку. В чому полягає «родзинка» художника Олександра Масика?
— По-перше, довго вибираю мотиви і досконало володію композицією. Спочатку точно викреслюю-прибираю «попадання», які, приміром, фотоапарат фіксує, а вони не потрібні, по-друге, намагаюсь правдиво відобразити колорит певного пейзажу, не роблю якісь штучні небеса, скажімо вохристі, малюю, як є, хоча все творчо обробляю уявою і фантазією.
— Нещодавно знайома галеристка повернулася з Німеччини, каже, що там засилля абстракціонізму-модернізму. Ви, судячи з Ваших картин пройшли шлях від соцреалізму до реалізму-імпресіонізму. Чому, на Ваш погляд, на Заході переважає дивна жага до якихось яскравих плям, знаків, символів, а ми таки тяжіємо до реалістичного живопису?
— Я чимало подорожував, був в Америці, Китаї, Європі, й увесь час потрапляв на хороші виставки. Приміром, у місті Денвері (центр США) побував на виставці штату Колорадо. Коли туди йшов, думав, що там теж буде багато абстракціонізму, конструкцій-символів, а побачив віртуозні дохідливі реалістичні роботи. Лишень 5–6 відсотків був презентований абстракціонізм-модернізм.
Я цікавився, що купують люди: здебільшого реалістичні, правдиві роботи. В США я влаштував п'ять виставок, американці купували пейзажні роботи, притаманні їхнім краєвидам, наприклад, я привіз карпатські пейзажі, враховуючи смаки української діаспори, але, виявилося, їм потрібне вже своє, бо вони там прижилися. В мене придбали роботи, які я там написав, а також карпатські пейзажі, на яких не було хаток і церков, тобто жодної прив'язки до українського, а були краєвиди, що нагадують гори Колорадо.
Живопис в Америці, до речі, дорогий і затребуваний етюд розміром сорок на п'ятдесят сантиметрів коштує 1-2 тисячі доларів. Коли я малював на вулиці, до мене підходили американці, запитували, скільки коштує, я казав: «Тисяча» — і вони купували, як кажуть, по «гарячих слідах».
У Китаї тяжіють до європейського мистецтва, хоча багато свого, національного: вони віртуозно малюють на рисовому папері гори, метеликів, бамбук, драконів тощо, але дедалі більше переходять на європейську техніку.
— А що в Європі?
— У Європі загалом теж не в пошані «каляки-маляки». У Франції живе галеристка Світлана Варшакова, колишня москвичка, заміжня за французьким архітектором. Коли від'їжджала в 70-х роках, то в СРСР модним був авангард. Це були закордонні віяння, бо з іноземних журналів черпали, перемальовували і думали, що це — справжнє мистецтво. Варшакова скупила багато російського авангарду і мала змогу провести до Франції. У Парижі влаштувала виставку, а французи купили з того авангарду лише одну роботу. Вони, мабуть, вже наїлися того. Варшакова приїхала знову в Москву, накупила в Ізмайлівському парку купу реалістичних робіт, більш-менш не кичевих, а художніх, адже вона мистецтвознавець і знається на цьому. Привезла до Франції, розкупили все. Потім вона зметикувала, що картини дорого переправляти через кордон і розмитнювати, отож почала привозити художників до себе. Житлова площа дозволяла, сад чудовий. Працюйте. І художники галерничали на неї за принципом вичавлених лимонів. Світлані особливо подобалися реалістичні й колористичні українські художники. Вона наймала лише тих, хто швидко працює. Видавала полотно, фарби, етюдники, ставила сама натюрморти, сама позувала оголену натуру. Ці роботи продавала на аукціонах «Сотбі» в Британії. Їх за чималі гроші розметали, хоча художникам вона платила по сто доларів за картину. За день вони мусили зробити по одній роботі. Якщо не встигали, Варшакова фотографувала певний натюрморт із необхідних точок й видавала «винуватцям» фотографії, ті ночами доробляли, аби вкластися в «норму». Коли художники побачили каталог своїх робіт і ціни, то підняли бунт, покинули роботодавицю, поїхали. Але життя в Союзі, згодом у незалежних республіках було набагато гірше, замовлень — катма, Варшакова вперто викликала майстрів і вони поверталися до Франції. У Києві є художник Володимир Бєльський, він щороку їздить до Франції, привозить розкішні каталоги, в яких дуже гарні картини, французькими фарбами розцяцьковані.
— А в Україні картини не розцяцьковані?
— У нас дещо інша ситуація, наш живопис колоритний, але не такий яскраво-барвистий. Річ в тім, що в Європі з'явилися фарби 500-600 кольорів. До речі, в палітрі, яку ми використовували, коли вчилися в Художньому інституті, було 19-25 фарб.
— Тобто додаткові відтінки з'являлися за рахунок змішування фарб?
— Так. Нині Москва і Санкт-Петербург теж випускають дуже багато чудових фарб-кольорів (в Україні, на жаль, їх взагалі не випускають). Але найкраща кольорова палітра у голландців і французів (росіянам далеко до них), особливо це стосується зелених, рожевих, фіолетових, червоних відтінків — просто розкіш. Фарби дуже гігроскопічні – добре розчиняються, добре змішуються. Я нині використовую в палітрі до 60 фарб виробництва фірм “Амстердам”, “Рембрандт”, “Ван Гог”. Щоправда наші етюдники — малі, тобто дерев'яні “ящики” на ніжках, за допомогою яких ми працюємо, вміщують лише до 15 фарб. Великі етюдники вміщають до 25 фарб. Тому я зробив собі етюдник середнього розміру, але більшої товщини: фарби містяться в два шари. Намагаюся купувати маленькі тюбики, аби помістити в етюдник максимально фарб. Як розчинник використовую пінен №4, раніше додавав в нього лляне масло, лак – домарний, піхвовий, для того, щоб фарби швидше висихали, бо в поїздках дуже важко зберігати готові етюди. Полотна займають чимале місце, сохнуть майже тиждень, а коли художник накладає мастихіном (лопаткою) велике нашарування фарб, ще довше. Одначе від лаків я відмовився, бо вони негативно впливають на довговічність картин. Нині використовую сикативи (речовини для швидкого висихання фарби), хороші ґрунти, щоб фарба згодом не тріскалася і не відпадала. Деякі художники роблять саморобні ґрунти, то фарби вже через рік тріскаються, потім відпадають, особливо коли є великі нашарування. Навіть ґрунтовані полотна московського виробництва мерхнуть, фарба чорніє з часом, етюди стають тьмяно-сірими, непривабливими, хоча художник малював яскравими фарбами. Тому я використовую іноземні акрилові ґрунти – німецькі, голландські, щоб картини були довговічні. Не роблю великих нашарувань фарб, хоча іноді пишу деякі фрагменти картин мастихіном. Коли пишеш мастихіном, фарби і білила, змішуючись, не розшаровуються, а лягають чистими напливами, ще й з переливами. Пензлем такого не зробиш. Я, приміром, мастихіном пишу кримські скелі — яскраво-переливчасті, багаті кольором. Взагалі багато працюю в Криму, вожу туди групи художників з усієї України, зупиняючись зазвичай в Будинку творчості художників імені Коровіна у Гурзуфі. Привчаю до кримських барв, бо художники в нашій смузі пишуть дещо сірувато, а у Москві, Петербурзі взагалі “хворі” на сірий колорит.
Крим до такої міри яскравий, насичений безліччю тонів, що, наприклад, видатний художник Костянтин Коровін, коли збудував дачу в Гурзуфі, зовсім змінив свою палітру. Він запрошував до себе на дачу друзів-художників, щоб вони, як він казав, почистили палітру чистими, прозорими, красивими кольорами. У Коровіна раніше були зеленовуто-охристі сухі картини, та коли він приїхав до Криму, а у Франції побачив імпресіоністів, то почав кардинально по іншому використовувати кольорову гаму. Його картини можна побачити в Києві в Російському музеї. Просто неймовірні коровінські “Троянди у вазі” — багатющі сонячні кольори, фіолетово-ультрамаринові густі тіні, багато білильних нашарувань — рожево-теплих і блакитно-холодних. Кримські пейзажі Коровін відобразив не просто яскравим, а такими, як вони є насправді.
— Розкажіть про Ваш останній вояж до США?
— Коли мене запросили зробити виставку в Америці, то спочатку мої роботи відправилися на оглядини в галерею, котра мала мене опікувати. Вона розташована у передмісті Колорадо-Спрінг – у Моніто-спрінгс. У тих місцях колись проходила зимова Олімпіада. Там зимовий курорт, є своя мінеральна вода, мальовниче місто на висоті двох тисяч метрів над рівнем моря в горах. Я був пізньої осені, взимку, у мене весь час боліли зуби, кажуть, від висоти, з незвички; всі жителі, що тільки-но туди перебираються, на це страждають, поки не адаптуються.
Галерея, про яку йдеться, немає конкретного хазяїна, вона заснована на громадських засадах, хоча там є жінка-керівник. Американці іноді запрошують іноземців до себе, роблять їхні виставки, дають їм змогу жити, малювати.
Цікаво, що в цій галереї є майстерні всіх видів образотворчих мистецтв. Цікаво, що галерея розташована по колу, а в центрі — майстерні всіх видів образотворчих мистецтв: живопис, графіка, скульптура, кераміка, мультиплікація. На стінах коридору вздовж майстерень експонуються роботи, але ці стіни скляні, й всі мають змогу побачити, як художник творить, навіть постукати у двері, зайти до митця, поцікавитися, як він працює. От якби у нас у Спілці художників України на Львівській площі зробити такі майстерні.
— Дійсно, скляні майстерні – це неординарно.
— Правда, щоби попрацювати в них, художник платить тридцять доларів в день. З огляду на їхні ціни це не дуже дорого
— А Ви на яких умовах працювали?
— Безкоштовно. Я там тоді три місяці займався офортом, графікою. У американців був великий офортний станок, напевно, втричі більший, ніж наші офортні станки. Електричний, дуже сучасний. В тій майстерні було все необхідне: цинк, кислоти для травлення, сушильні апарати для висушування готових офортів на папері. Офорт – це дуже складна техніка, що потребує багато травлень азотною кислотою, але всі випаровування нейтралізувалися витяжкою. Такої сучасної майстерні я ще не бачив. Отже, я мав змогу зі своїх готових пластин друкувати і експонувати малюнки. Під час роздруку офортів люди заходили подивитися. Деякі просили за гроші навчати друкуванню кольорових офортів, бо там друкували тільки чорно-білі, або однією фарбою, а я навчився у нашого шанованого майстра — народного художника Михайла Дерегуса вводити в офорт кольори. Для них це дивом було, художники пропонували гроші за навчання, хоча я безкоштовно передавав свій досвід.
— А офорти Ваші купували?
— Напрочуд добре, я їх виставляв на виставці в цій же галереї. Приміром, маленький офорт розміром 15 на 20 сантиметрів навіть без оформлення коштував 150 доларів. Виявляється, американці на мистецтво регулярно відкладають певну суму грошей, аби придбати те, що має гріти їхнє естетичне почуття: купують якусь картину, ходять в театр, на концерти. Невеличкі офорти вони також заплановано купували: на пам'ять про художника, виставку якого відвідали.
В американських галереях я помітив ще таке. Оригіналів живопису там відсотків п'ятнадцять, всі стіни здебільшого увішані репродукціями дуже хорошої якості, наприклад, репродукції акварелей взагалі не відрізниш від оригіналу. Це тому, що для середнього американця купувати живопис є дорогим задоволенням, а хороші репродукції в гарних в рамах з паспарту вони залюбки купують за 300-600 доларів, тому в будинках американців дуже багато картин висить.
— На Вашій великій виставці у Спілці художників України я побачив серію картин оголених. Яким чином ця серія виникла і які були в цій роботі нюанси?
— В тому ж Моніто-Спрінгс художники замовляли натурницю і малювали учбові начерки. Натурниці платили 27 доларів за годину. Це копійки, якщо врахувати, що 10-15 художників збиралося на три годинки попрацювати, — по три долари з носа виходило. І мене запросили на ці сеанси. А я опанував пастеллю добре, малював невеликі пастельні малюнки, американці дуже дивувалися, як можна за такий короткий час зробити закінчену роботу. Причому пастельна крейда товста як палець, тому зазвичай пастельні роботи великими малюють, а в мене вони 30 на 40 сантиметрів, я примудрявся промальовувати дуже тонкі деталі: в обличчі розміром в п'ять чи три сантиметра малював не тільки очі, ніс, губи, а й відблиски і світлотіні.
Кожної суботи приходила інша натурниця. Оскільки я ніколи в житті не малював негритянку, попросив запросити темношкіру модель. Відповіли: “Знайдемо в університеті”. І на наступну суботу замовили негритянку-натурницю, але в п'ятницю друзі мене викликали в гори Колорадо на три дні мити золото, я “пролетів” з негритянкою. Тому на останній виставці в Києві були виставлені чотири картини пастеллю білошкірих оголених натурниць-американок. На жаль, не було змоги привезти американські пейзажі, лишень кілька невеликих етюдів привіз, намальованих саме тоді, коли компанія моїх друзів мила в горах Колорадо золото, а я писав Золотий ручай, який несе у воді золоті ошурки.
— Що, справді мили золото?
— Навіть спеціальну тарілку дали. Річ в тім, що я перед тим випадково познайомився з харків'янкою, котра була заміжня за угорцем. В магазині, де я друкував фотографії, почув угорську мову, якою я трошки володію. Підійшов до подружньої пари, заговорив угорською, познайомився, сказав, що я з України, з Києва, а жіночка каже: “А я з Харкова. Вийшла заміж за угорця-професора, теж викладаю в Угорщині. Та ось мене в Штати викликали: спробувати викладати в університеті”. Саме з цими людьми я потрапив в горах Колорадо в ті місця, де була знаменита золота лихоманка. Золото там вже давно вичерпалося, тому такі мандри — це просто розвага, романтика. Хоча Золотий ручай і справді був у золотих ошурках, але це лише блискітки, як кажуть, фул-голд (дурне золото). Я навіть спускався в шахту по видобутку золота на тисячу метрів під землю в покинутому місті золотошукачів “Кіпл-крік”, зараз перетвореному в місто-музей, в котрому можна побачити одяг, предмети побуту, інструменти тих часів. В нашій компанії був ще геолог-угорець, який всі ці тонкощі знав, саме він купив спеціальні тарілки для промивання золотого піску. Я задумав на основі маленького етюду, написаного в горах Колорадо, створити картину.
— А з чого у Вас взагалі Америка почалась?
— Ще в роки перебудови українські сім'ї приймали до себе представників американських сімей (така тоді програма обміну була). Мій 12-річний син вчився в київській школі №155 (вона розташована поруч з Львівською площею і виходить у двір Спілки художників України), саме ця школа вперше в Радянському Союзі прийняла школярів з Аризони (вони приїхали на два місяці зі своїми вчителями, свою учбову програму проходили в нашій школі). В нашу родину поселили 14-річного хлопця. Ми ним опікувалися, повністю утримували, давали гроші на розваги, на поїздку в Ленінград. До нас завітали кореспонденти з газет “Известия” і “Зірка”, потім на перших сторінках було фото мого сина з американцем, написали, що в сім'ї відомого українського художника живе школяр з Америки. Але мого сина в США не взяли, зважили, що вік не дотягує, а замість нього поїхав начальник Київського облвно. Та батьки американського хлопчика, дізнавшись, як добре ми за їхнім сином доглядали, зробили нам виклик в США, і ми таким чином туди вперше потрапили: в місто Туссон в горах Арізони, де розкішні небеса, кактуси висотою з триповерховий будинок... Я там теж малював, дуже цікава була поїздка.
До речі, з американцями у мене пов’язаний ще такий випадок у Києві. Якось показую їм свої роботи, а вони побачили на стіні абстрактну формалістичну картинку. Моя дружина, викладачка англійської мови, коли була в майстерні, попросила шматок коричневого картону і пастеллю намалювала наївний малюнок. Американці подумали, що це моє абстрактне мистецтво (замість підпису там стояла бува М), і заплатили чотириста доларів за цю картинку. Ми потім згадували це як анекдот.
— Ви – династичний художник, ваш батько Володимир Ілліч – заслужений художник України. Як все починалось у нього і у Вас?
— Тато народився в 1917 році в Дніпропетровську. Моя бабуся — з Харкова, працювала в театрі кравчиною по костюмах, а дідусь — з Конотопу, з роду козаків, його предок був сотником Батуринського куреня. Познайомилися вони в Харкові, одружилися, в пошуках роботи моталися то до Конотопу, то до Дніпропетровську. Врешті сім'я осіла в Конотопі, була дуже багатодітна — тринадцятеро дітей: шість своїх, решта прийомні: підібрані сироти після громадянської війни. Згодом батько з трьома братами навчався у відомій художній студії Олександра Гофмана, випускника Санкт-Петербурзької художньої Академії. В 1937 році брати вступили до художнього училища в Дніпропетровську (там мешкали родичі, було де зупинитися). Брати були дуже гуморні, анекдоти розповідали. І хтось написав на старшого брата Леоніда донос, на комсомольських зборах його виключили з лав комуністичного авангарду молоді. У тридцять дев'ятому році це загрожувало тим, що його могли в будь-яку хвилину схопити і відправити в табір. Почалася фінська компанія і він пішов добровольцем, вижив у пекельних боях, став офіцером-артилеристом, потім пройшов всю Велику Вітчизняну війну, брав Берлін, жодного поранення не було. Це я розповідаю до того, що коли батько на фронті зустрів свого названого брата-офіцера (котрий виховувався у сім'ї), той вночі в розбомбленому будинку біля вогнища признався: “Це я наклепав донос на твого старшого брата”. Вранці був важкий бій і він загинув. Як знав: перед смертю покаявся.
Але це вже було пізніше. По закінченню Дніпропетровського училища в 1939 році батько поступив в Харківський художній інститут. Провчився чотири місяці і його забрали на військову службу в Москву. Там батько відвідував студію Грекова, малював великі портрети Сталіна і те, що було потрібно тоді. Зробив величезну кількість начерків армійського життя олівцем, пером і тушшю, у нього накопичилося чотири грубезні альбоми з хорошим крейдованим папером, заповнені малюнками. Та почалась війна, солдатів із дерев'яними гвинтівками (справжніми були лише штики) кинули під Москвою в бій. Батько отримав поранення і потрапив до московського госпіталю, очолюваного відомим хірургом — професором Миколою Бурденком.
Приблизно в той час німці брали Воронеж, де жила родина Петра Рєпіна, брата художника Іллі Рєпіна. Це вже історія моєї мами. Дві сестри, старша Зінаїда і молодша 14-річна Любов — моя майбутня мати працювали у військовому шпиталі. Якось, повертаючись додому, дівчата не побачили свого будинку, на його місці була велика вирва від авіабомби, всі рідні загинули. На згарищі мама знайшла рєпінські пензлі, що відрізнялися довжелезними, майже метровими дерев'яними держаками.
— Дивні пензлі.
— Ілля Рєпін на великій відстані свої картини малював.
— Напевно, в нього така специфіка зору була?
— Так. Отже, мама цю жменю пензлів з довгими держаками взяла з собою — як пам'ять про своїх батьків, про родину Рєпіних.
Шпиталь, перед тим як фашисти захопили Воронеж, переїхав у Москву, злився зі шпиталем Бурденка. Старша сестра в інше місце потрапила, а маленьку 14-річну дівчинку 1941 року удочерив Бурденко, вона стала членом його сім'ї.
Поранений батько потрапив саме в бурденківський шпиталь, але там ще й зір втратив: лежав біля вікна, неподалік авіабомба вибухнула і скло посипалось йому в очі, він три місяці не бачив. Тоненька дівчина, падчерка Бурденка вигодувала його з ложечки. Батько одужав і був направлений в офіцерське училище у місто Владимир. За три місяці його закінчив, став молодшим лейтенантом і свій офіцерський атестат (грошове забезпечення) перевів цій дівчинці (оскільки батьки були уже під німцями), вони почали листуватися. На фронті батько був призначений заступником командира кулеметної роти тридцять сьомого стрілецького полку. Полк кинули на Орловсько-Курську дугу. Під Орлом у житньому полі батько прийняв командування ротою (командира вбили) і руками керував боєм. Німецький снайпер поцілив йому в ліву руку, потім у праву. Батько став голосом давати команди, і снайпер влучив би в серце, якби куля не потрапила в товстий блокнот, куди він записував улюблені вірші — Алігер, Симонова, Друніної, Ісаковського... Куля, дещо змінивши напрямок, пройшла біля серця і остаточно перебила ліву руку. Батько знепритомнів і три доби пролежав на полі бою у житі. Дівчинці Любі, котрій виповнилося шістнадцять, послали «похоронку». Одержавши її, вона від переживань захворіла. Проте доля невдовзі знову звела маму з батьком. Його знайшли на полі бою, тяжко поранений, непритомний, він потрапив в Саранській шпиталь в Мордовії, де його теж оточили турботою. Батько до останніх своїх днів переписувався з медсестрою-спасителькою, сім'я Зайчикових приїжджала до Києва. В Саранську батько написав картину “Приїзд саранських артистів в шпиталь” (вона перебуває в Саранському музеї), намалював багато акварельних етюдів. Його перевезли в Москву до закладу Бурденка, де він знову зустрівся з моєю мамою, вона й підняла його на ноги. Згодом вони одружилися. Весілля було в квартирі Бурденка. Той подарував батькові олійні фарби, відвів у бік і сказав, що у мами почався туберкульоз у важкій формі, вісім каверн в легенях, тому вона не зможе народити. Поспівчував.
Як тільки Конотоп визволили від німців, тато і мати туди поїхали. Батько малював зруйновані заводи, зробив виставку, багато генералів і бійців залишили записи у книзі відгуків. Після звільнення столиці, продовжив навчання в Київському художньому інституті (Харківський був зруйнований), мати працювала в шпиталі. 1947 року вона поїхала народжувати в Конотоп В столиці було дуже голодно, а на периферії можна було якось прохарчуватися, родичі мали садок, курей, що несли яйця, можна було розжитися молоком. Та через два з половиною роки матері не стало, вона похована в Конотопі. Батько, закінчивши інститут, забрав мене до Києва, тут він одержав восьмиметрову кімнатку на Артема, 32. Будинок був в аварійному стані, в ньому ми прожили до 1953 року. А в 1952 батько одружився, народився мій молодший брат Дмитро. Метрику мою переробили, аби я не знав, що мене виховує не рідна мама. Коли я приїжджав до Конотопа, то фотографії моєї мами, які висіли у бабусі, знімали, ховали в шухляду, щоб не травмувати мене.
— А малювати Ви почали в Конотопі?
— Авжеж. Мені було два з половиною роки (мами вже не було), коли батько-студент приїхав на літню практику. В садку писав портрети своїх братів і сестер, щоб потім звітувати в інституті. Я бачив, що він якимсь патичком ялозить (у фарбах й інших тонкощах я, звісно, слабенько розумівся). Я теж знайшов патичка, на вулиці стояв віз, біля нього я поставив хлопчика-однолітка і, вибираючи з дерев'яного колеса дьоготь, “розмалював” його. Це була моя перша спроба боді-арту. Свого друга я показав бабусі, але оточуючі негативно поставилися до мого «твору», мене відшмагали, а хлопця довго відмивали гасом. Але потім мені вже дали папір, олівці, я почав малювати. Батько вчився в Києві, я по півроку перебував в дитячих протитуберкульозних закладах, вважали, що спадково могла розвитися хвороба, але, слава Богу, все обійшлося. В санаторіях я дуже багато малював, брав участь у міжнародних конкурсах, в Індії виборов перше місце.
У Києві пішов вчитися в СШ № 97 на вулиці Володарській, 7, там нині поліграфічний інститут імені Федорова. Перші чотири класи я вчився у дуже чуйної хорошої вчительки Олени Августіновни Вірменко, яка заохочувала моє малювання, — в другому класі я з двома своїми друзями по класу пішов в художню студію в Палаці піонерів, де займався кілька років: навчався перспективі, композиції, малював натюрморти, пам'ятаю свою першу серйозну картину: “Олександр Матросов затуляє амбразуру”.
В той час в Республіканську художню школу імені Шевченка приймали після четвертого класу звичайної школи. Я сам відніс туди документи, склав добре іспити (батьки в цьому участі не брали). Після п'ятого класу одержав перший приз за літню практику, мене сфотографували для газети “Зірка”. (Через роки, коли я працював в цій газеті художнім редактором, старий фотограф Паламарчук показав мені це фото, яке колись зробив). Згодом я в художній школі одержував чимало призів, премій, і першим номером її закінчив в 1965 році. Завжди добрим словом згадую своїх талановитих вчителів — Майю Сергіївну Григор'єву-Нечипоренко, Галину Сергіївну Григор'єву, Олексія Миколайовича Захарчука. В старших класах, коли ми вже олійними фарбами малювали, нас навчала чудова вчителька Зоя Наумівна Лєрман. На літню практику ми їздили до затишного, мальовничого Чорнобиля й гадки не мали, в що він колись перетвориться.
До речі, до Чорнобиля я вже дорослим їздив у творчі відрядження від ЦК комсомолу, малював робітників, пейзажі, будівництво, відкриття другого, третього, четвертого блоків. Згадую, як мені після запуску четвертого блоку сказали: «Ти останній, за ким зачиняються двері реакторного залу, нога людини туди ніколи в світі більше не ступить». Так обумовлено технологією. Моя виставка після вибуху АЕС назавжди залишилася в Прип'яті в кінотеатрі «Прометей», зникли всі роботи, які я там писав. Потім, коли будували місто Славутич, я жив на пароплавах із ліквідаторами у дніпровій затоці, що називається Зелений мис, згодом у селищі Лісовому, два тижні у Чорнобилі. Малював і робив виставки.
Уночі з пожежної машини намалював будівництво саркофагу. Малюнок пастеллю зробив на чорному папері, адже треба було швидко відтворити зловісний нічний пейзаж.
Проте чорнобильського посвідчення я не взяв, мені було соромно його брати, бо ліквідатори працювали, а я їх малював. Хоча, може, через ті події я втратив око, лікарі кажуть, що потрапила якась радіоактивна смітинка-порошинка і глаукома «з'їла» одне око.
— Я просто вражений...
— Ви знаєте, коли художники дивляться на краєвид, то вони, щоб впіймати перспективу, кольорову гаму, примружують одне око, а мені не треба примружувати (сміється). Колеги кажуть, що я став відчувати колорит навіть краще, ніж раніше.
— Ніколи б не подумав, що художникові, виявляться, достатньо одного ока, щоб малювати такі соковиті, вражаюче об'ємні, життєствердні роботи.
— Дещо страждає моя рибалка, яку я люблю, бо мені важко влучити у вушко на гачкові лесою і зав'язати її. А з іншими проблемами можу впоратись не гірше за інших.
Дванадцять років тому моя дружина втекла в Америку з молодим спортсменом — чемпіоном СРСР по спортивній ходьбі Анатолієм Горшковим. Залишила мене з двома дітьми, квартиру здала іноземцю. Ми жили в майстерні, там я варив, прав, готував з дітьми уроки, заробляв гроші на їхню освіту. Згодом колишня дружина приїхала і забрала молодшого сина в Америку.
Але, не зважаючи на сімейні негаразди, на фінансові і моральні скрути, я все уладнав. Маю можливість збирати невеликі групи художників з периферії і везти їх в Гурзуф (завдяки Сумському земляцтву), де вчу їх малювати кримські пейзажі, вчу морській колористиці, відчуттю яскравих барв. Приміром одна художниця з Шостки, котра раніше нікуди не виїжджала, малює рекламні щити, воліє займатися творчістю. Дякуючи Криму, на її картинах почали пробиватися барви справжнього майстра. Кілька художників з моїх груп поступили в Спілку художників України. Це тішить, надихає, викликає бажання самому не застоюватися, розвиватися.
Дванадцять років тому моя дружина втекла в Америку з молодим спортсменом — чемпіоном СРСР по спортивній ходьбі Анатолієм Горшковим. Залишила мене з двома дітьми, квартиру здала іноземцю. Ми жили в майстерні, там я варив, прав, готував з дітьми уроки, заробляв гроші на їхню освіту. Згодом колишня дружина приїхала і забрала молодшого сина в Америку.- 100% вранье
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
