Заслужена артистка України Богдана Півненко – це український Паганіні в спідниці. Хто думає, що це перебільшення, може піти на її концерт і переконатися в правдивості порівняння, хоча, зрозуміло, різні часи – різні критерії. Та видатний композитор, народний артист України Валентин Сильвестров вважає Богдану Півненко скрипачкою світового значення, котра нічим не поступається Співакову чи Кремеру. Їй сповна притаманні віртуозність, пристрасність-емоційність, інтелектуальність. А ще – дивна мальовнича потужність, іноді несамовитість, котра раптом поринає в ніжність,– здебільшого Богдана – це непереборний «Боїнг», що кремсає хмари, та іноді він перетворюється в безмоторний планер, що ширяє в небесній блакиті, захоплений красою краєвидів. Але знову-таки той планер – у міцних руках, він знає, куди летить і чого хоче. Скрипачка Богдана Півненко – це сила в оболонці жіночності і безпосередності. Вона дуже натуральна на сцені і в житті (може, тому нехтує косметику?), ефектна тим, що уникає артистичних афектів – навіщо вулкану вдавати з себе чайник, що ось-ось закипить, якщо він і так вулкан..
Талант Богдани Півненко гранили видатні скрипалі-професори Б. Которович та І. Пилатюк у Національній музичній академії України імені П. Чайковського, а також російські метри – В. Третяков та З. Брон. Скрипачка – лауреат міжнародного конкурсу інтерпретаторів-інструменталістів у Кишиневі (1997), міжнародного конкурсу імені М. Лисенка в Києві (1997), лауреат національної програми «Нові імена України» (1997). У 2000–2004 рр. – концертмейстер Державного камерного ансамблю «Київські солісти», у складі якого репрезентувала українську культуру на провідних міжнародних фестивалях, в тому числі на Віденському, де отримала Гран-прі. Не раз брала участь у прем'єрному виконанні творів сучасних композиторів. Як солістка виступає з провідними камерними та симфонічними оркестрами України, веде активну гастрольну діяльність – у Німеччині, Іспанії, Франції, Австрії, Росії та ін.
Богдана Півненко є мотором унікального проекту «Антологія української музики». Перші сім монографічних CD-видань презентують творчість Євгена Станковича, Валентина Сильвестрова, Мирослава Скорика, Ігоря Щербакова, Володимира Зубицького, Олега Ківи та Олександра Левковича. Згадана антологія сучасної української музики – це такий формат публікації, що надає їй в соціумі, порівняно з концертами та створенням фондових записів, нового виміру. В оформленні дисків використано роботи видатного сучасного українського художника Івана Марчука.
Зрозуміло, що будь-яка організаторська енергія, не підтримана фінансово, пробуксовує. Меценатом цього дивовижного проекту, розрахованого мінімум на 50 дисків, є тонкий поціновувач музики, людина з великим і щирим серцем Володимир Шульга, чоловік Богдани Півненко, батько малого Богданчика. На превеликий жаль, нещодавно він трагічно загинув (Царство йому Небесне), після нашої бесіди з Богданою. У мене рука не піднялась переписувати в тексті дієслівні форми в минулому часі... Адже Володимир Шульга робив добру живу справу для живих...
Валентин Сильвестров, композитор, народний артист України:
“Богдана Півненко без усякого сумніву грає просто чудово. Її рівень виявляється у виконанні творів різних композиторів; аби зіграти, наприклад, Зубицького, потрібна віртуозність вищого класу. Є знамениті скрипалі – Співаков, Кремер, вона їм не поступається. Менеджери мають зрозуміти, що Богдана Півненко – скрипачка світового значення.
Послухайте, як вона виконує “Мелодію” Скорика. Не просто добре, а шляхетно, з делікатним пафосом. Зіграй трішки інакше, і “Мелодія” зазвучить як побутова музика, а Богдана огортає її в класичну оболонку. Мені здається, “Мелодія” Скорика звучатиме по усьому світі як і «Щедрик» Леонтовича – у ній дух український, це музичний знак України. Ось моє передбачення – “Мелодія” Скорика, завдяки добре записаному диску почне скоряти світ.
Родзинка, сильний бік Богдани Півненко у тому, що вона цілком віддається музиці, не хизуючись віртуозністю. Закриєш очі – вищий ґатунок. Відкриєш – у ній нема удаваного артистизму, вульгарності, вона не трясе гривою і не маніпулює із шарфами, як, наприклад, знаменита китайська скрипачка, яка у такий спосіб роздмухує свій імідж. Скрипалі іноді циганщиною захоплюються, а в Богдани є міра, смак, глибина, тому вона виглядає не басейном у бетонному обрамленні, а рікою серед живої зелені...”
– Пані Богдана, завжди цікаво дізнатися, де і як бере початок річка на ймення Творчість.
– Моя річка бере початок у Харкові. Мені сім років, ми з мамою випадково проходимо повз об'яви, в якій йдеться про набір в класи скрипки і фортепіано. Мама запитує “Хочеш на скрипку?” Кажу: “Хочу”. Чому вибрали скрипку? Бо вона виглядала дешевшою, ніж фортепіано, здавалось так. Прослухалась, взяли в нульовий клас Харківської музичної десятирічки. Але так сталося, що під час вступних іспитів я була в лікарні, не могла грати, і мене не захотіли брати в перший клас школи. Напевно, вперше в моєму житті треба було доводити, що я чогось гідна. Я таки поступила, стала вчитися в дуже гарної викладачки Юлії Іванівни Федотової, вона стала для мене ніби другою мамою. Аж ось приїхав з Києва до Харкова Богодар Которович, який проводив майстер-курси. Знайомство з видатним скрипалем стало великою подією в моїй долі, значна частина мого життя пов'язана саме з Которовичем. Мені було шістнадцять, коли він запросив в свій клас – два останніх роки я вчилась в Київській середній спеціальній школі ім. М.Лисенка, потім поступила в консерваторію. Богодар Антонович навчав в той період групу учнів, яких возив по різних міжнародних конкурсах, це був початок дев'яностих, Україна тільки набула незалежності, культура, мистецтво, розбурхані подіями в суспільстві, по-новому задихали, хоча національний підйом відбувався на тлі повної економічної розрухи. Я, можна сказати, встигла в останній вагон, з Которовичем ще трохи поїздила по конкурсах, маю лауреатства.
В 1996 році Которович створив камерний ансамбль “Київські солісти”, в якому я почала працювати. Була наймолодшою, але вже в 2000 році стала концертмейстером оркестру. З Которовичем пов'язано чимало злетів в моїй біографії, я запам'ятала декілька важливих настанов, він казав, що треба дуже вірити в себе і в те, що ти робиш, бо подобатись всім не можливо. Є різні тенденції, є моди на якихось виконавців, на стилі виконань, на манери, лунають думки, що треба грати виключно як у Європі. А Которович стверджував: “Ми повинні мати своє обличчя, а не бути такими як інші, бо маємо бути цікавими”. Напевно, саме він першим прищепив повагу до самих себе, стверджував, що треба себе цінувати, не зупинятись, постійно прагнути удосконалення і ставити нові цілі.
З Богодаром Антоновичем ми представляли культуру України в багатьох країнах, і це було завжди цікаво й корисно з виконавської точки зору, бо часто доводилось грати маленькими складами, приміром, секстети Чайковського або Мендельсона, де кожному треба свою партію вести емоційно яскраво. До речі, мого вчителя серед інших скрипалів вирізняла надзвичайно емоційна гра, мені такий стиль більше подобається, ніж вилизаний, благополучний, про який в Європі кажуть – модний, тобто найголовнішим вважають технічну якість, котра сама по собі не діє на душу.
Мені пощастило також вчитися у Ігоря Михайловича Пилатюка, нині ректора Львівської консерваторії, відомого музиканта і музичного діяча, чудового педагога. Він певний час працював асистентом у Которовича, мав свій класі і ще вів деяких студентів Богодара Антоновича. Він заходив у клас і завжди казав: “Богданка, ти маєш грати добре”, і це звучало так переконливо, що я досі це пам'ятаю. На недавніх гастролях в Іспанії я виконувала вісім днів підряд концерт Чайковського. Це, вважається, дуже важко емоційно й фізично, треба кожного вечора виходити і викладатися, тому що просто відігравати – це нікому не цікаво, та я так і не вмію. Здається, на четвертому концерті я, неймовірно втомлена, згадала на сцені слова Пилатюка про те, як треба дихати, як стояти, як розслаблятися, як “атакувати”, і ще багато нюансів. Після концерту я одразу зателефонувала Ігорю Михайловичу: подякувала за те, що він колись мене добре вчив. У Пилатюка дуже сильні учні, певно, тому, що він виховує бійців.
Віхою стала співпраця с оркестром “Філармонія Націй” Юстуса Франца, що базується в Німеччині, його родзинка в тому, що з різних країн приїжджають музиканти, відіграють тур, роз'їжджаються.
Мені було все цікаво, я бралась за все, що мені пропонували: грала в оркестрах, в камерних ансамблях, грала соло. Це – вельми різна музика, море контактів, великий обмін інформацією, досвідом. Зрозуміло, це дуже збагатило.
З 2001 року викладаю в консерваторії і співпрацюю як запрошений соліст з ансамблем “Київська камерата” під орудою народного артиста України, лауреата Національної премії імені Шевченка Валерія Матюхіна. Відіграла багато різних творів, прем'єр українських композиторів на фестивалях в Києві й Москві. Напевно, я знайшла свою нішу.
– У вас виник чудовий тандем з Матюхіним.
– Валерій Александрович вважає виконання творів українських композиторі, їхню популяризацію своєю місією. Дійсно, якби не він, то, напевно, дуже багато творів так би і залишилися десь в столах, їх ніхто ніколи не почув би. Матюхін одержимий, йому, як кажуть наші українські композитори, треба поставити пам'ятник за життя. З ним цікаво працювати, бо він надзвичайно ініціативно відгукується на всі пропозиції, ідеї, і сам є генератором ідей і пропозицій.
Музика українських авторів поступово стала частиною мене, я стільки її переграла, що це дає мені підставу стверджувати, що наші композитори не тільки гідно виглядають на тлі видатних колег за кордоном, вони навіть кращі. Напевно, для цього треба народитись в Україні, жити в таких незрозумілих складних умовах, які дуже відрізняються від того, що є в інших країнах, де зовсім інше ставлення до митців, оплата праці, інші можливості, де меценати і держава замовляють твори і так далі.
– Чи вважаєте Ви себе улюбленцем долі, людиною, якій дуже щастить?
– Скаржитись на долю – гріх, та всього я здобувала в постійній боротьбі. Колись один з моїх педагогів, Ігор Пилатюк, сказав: «Розумієш, Богданка, ти «вискочка». Ти приїхала до Києва, а тут – свої клани, і ти для них «не звідки і ніхто», усім заважаєш». Все життя я доводжу право на існування, я не можу сказати, що мені не щастить, однак нічого не дістається легко. Мене не протежували, як це буває з певною категорією людей, яких ще в школах скрізь висувають – на всілякі стипендії, концерти, фестивалі. В Харкові навпаки притримували. В мене була конкурентка – дівчинка, яка вчилась у завідуючої кафедрою, а я займалась у звичайної вчительки, яку начальство не жалувало. Однокласниці постійно йшли назустріч, вона скрізь, де можна, грала, я була осторонь, так само путівки в Артек або ще кудись мені ніколи не діставались. Але нічого не дається просто так, життя виховує: або ти стаєш бійцем, або програєш. Напевно, якби мені було легко в школі й усі сприяли б, то я б не досягла того, чого досягла. Життя не завжди поблажливе, я не знаю, де тепер ті, з ким я навчалась в музичних десятирічках, я про них нічого навіть не чую, не можу назвати людини, якій поталанило б більше, ніж працювати в музшколі або в оркестрі.
У консерваторії мені пощастило, бо я потрапила до народного артиста України Богодара Которовича, та ще й встигла опинитись в групі студентів, з якими він займався особисто, бо нині через зайнятість в оркестрі, стан здоров'я йому просто не до того. Під час мого навчання клас у Которовича був великий, і для того, щоб він тебе помітив-виокремив, треба було спочатку довести, що ти є. Зі мною це відбувалося так. Я самотужки готувалась до конкурсу і за п'ять днів до нього виступила з концертом у консерваторії – «відкатала» всю програму. Майже силою затягла Которовича, щоб довести свою готовність. Він послухав і сказав: «Так, тебе можна везти на цей конкурс». Отже, я себе підготувала для того, щоб він повірив у те, що мене можна взяти на конкурс і робити на мене якусь ставку, тобто щоб я виступала від його імені.
На мою думку, крім таланту, треба мати сильну волю, от тоді щаститиме. Коли чогось дуже хочеш, то неодмінно доб'єшся. Я з тих, хто вірить, що з наших думок-прагнень виростає наше майбутнє.
– Розкажіть про унікальний проект «Антологія української музики». Уже репрезентовано сім компакт-дисків, це тим паче дивовижно, що раніше українські композитори майже не мали власної дискографії.
– Два роки тому Євген Станкович запросив ансамбль «Київська камерата» і мене як солістку для запису компакт-диску його творів для скрипки з оркестром. Запис здійснювала студія «Інтервал» у Чернівцях, це був їхній третій проект, до того вони випустили диски фортепіанних творів Мирослава Скорика і «Медитації для віолончелі з оркестром» Валентина Сильвестрова. До речі, колись Которович сказав, що в Україні є три великих «С» – Скорик, Станкович, Сильвестров (у Німеччині є три великих «Б»: Бах, Бетховен, Брамс). Після запису цього диску ми з диригентом Валерієм Матюхіним подумали: «А чому треба чекати, коли нас хтось прийде і запросить, як це зробила студія «Інтервал», котра й продюсувала запис. Є море чудових творів, їх треба записувати». Річ у тому, що народний артист України, лауреат Національної премії імені Шевченка Валерій Матюхін не раз висловлював мрію записати 50 дисків з музикою українських композиторів. Його мрії збіглися з моїми. Я дуже вдячна моєму чоловікові Володимиру Шульзі, який фінансово допоміг реалізувати цей проект. Якби не він, то я, певно, сама нічого б не зробила. І не тільки через брак коштів, а ще більше тому, що до його появи в моєму житті набирали сили настрої залишити Україну. Я часто бувала за кордоном, заробляла там гроші, і тоді мені здавалося, що в Україні моя праця нікому не потрібна, тобто мої «лижі» були в Європі, і якби не Володя, з яким познайомилась під час Помаранчевої революції, я навряд чи взагалі залишилася б на Батьківщині. Наш роман стимулював моє повернення в Україну, де треба було себе реалізовувати. Володя виявився надзвичайно сильною людиною, з великим діапазоном уподобань, він добре знає рок, джаз, кіномистецтво. Кохання – це прекрасно, але треба, щоб не згасав взаємний інтерес, для мене мій чоловік – великий натхненник, він спонукає ставити перед собою нові завдання, нові цілі. Я реалізую їх, аби Володимир міг мною пишатися. Три з половиною роки нашого спільного життя – це роки щастя.
– Бізнесмени – це доволі суворі, приземлені люди, а емоційно-запальні люди мистецтва полюбляють витати в рожевих емпіреях. До того ж у чоловіків зазвичай прикритий тил: дружина доглядає за домом, піклується про дитину, та й про нього самого. Але ж Ви артистка, у Вас концерти, гастролі. Чи не виникають ревнощі до Вашої справи? І де Ви, молода матуся, берете час для мистецтва?
– Я вдячна Володі й за те, що він створив необхідні умови, аби я могла приділяти належний час мистецтву, хоча мій син Богданчик мені нічого не дає робити вдома, окрім того, що безпосередньо пов'язане з ним. Але в мене є помічниця – мама, і я маю час на реалізацію моїх творчих ідей.
Щодо закордонних гастролей... Я дуже багато їздила, у яких тільки колективах не грала... Коли вдячні іноземці аплодують – це чудово, але чимало великих артистів зауважувало: «Завжди хочеться здобути визнання в себе на батьківщині, це найцінніше». Тому гастролі мене не так уже й цікавлять, важливішим є те, що я роблю в Україні. Тим паче, що в нас, на мій погляд, найкраща публіка, хоча часто хвалять європейську, зокрема, німецьку. А я вважаю, що треба грати для наших людей, вони на це заслуговують. Я з колегами багато їздила по обласних центрах України, ми переконались: людям бракує культурних подій, духовного життя, великого мистецтва. У Полтаві, Ужгороді, Одесі були повні зали. Недавно грали концерт в Дніпропетровську – багато людей залишилося поза театром, бо не вистачило місць, навіть стоячих, просто зачинили двері. Люди прагнуть справжнього, і це треба цінувати. Не секрет, що наша інтелігенція не в змозі поїхати до Відня чи Зальцбурга на концерт, з другого боку, ми не можемо запрошувати великих артистів з-за кордону, до нас, чесно кажучи, мало хто приїжджає, здебільшого ті, хто не дуже потрібен у себе вдома, і це теж є проблемою нашої держави.
– А проект «Антологія української музики» чітко проявив, які ми багаті...
– Цей проект реалізується насамперед завдяки Володимиру Шульзі. А я стала, за словами Валерія Олександровича, мотором проекту, адже, крім гідних записів, треба все доводити до товарно-естетичного вигляду: подбати про гідний дизайн обкладинок, опрацювати тексти (українсько-англійські версії), дібрати фотографії, тобто виконати роботу за комп'ютером, яка потребує багато сил і нервів, але це теж дуже цікаво, це неоціненний досвід, я навіть захопилася комп'ютерною графікою через те, що мусила все робити сама, навіть в типографії сиділа, контролювала, щоб диски вийшли якісними від «а» до «я».
– На яких умовах художник Іван Марчук взяв участь у цьому проекті?
– Іван Марчук це мій тато, і цим все сказано.
– О, я цього не знав...
– Коли ще готували перший диск, я навіть не сумнівалась, що основою оформлення мають бути роботи батька. Йому ця ідея дуже сподобалась, він сказав: «А хто ж, як не я?». Усі диски започаткованої великої серії, оформлені репродукціями картин Івана Марчука, окрім альбомів композиторів Олега Ківи і Валентина Сильвестрова, у випуску яких я не брала участі. Тобто до оформлення дисків, на яких записано моє соло, обов'язково долучається мій тато, це, так би мовити, наш бренд.
Хочу сказати кілька слів про диск з музикою Мирослава Скорика, він для мене дуже особистісний. Задум щодо нього виник, коли я була на шостому місяці вагітності. Цьому передував запис творів Станковича – на другому місяці вагітності, після чого в нас виникла купа ідей, їх треба було втілювати, а я вагітна: або встигай, або перенось. Моя партнерка, піаністка Ірина Стародуб, наполягала: «Обов'язково треба записати Скорика». Дійсно, його сонати ніким ще не були записані, ноти сонати № 2 навіть не видані, причому вона дуже популярна, її скрізь виконують, але з ксерокопій. А соната № 1 – одна з його дипломних робіт в царині камерної музики, з якими він захистився в московській аспірантурі в класі Дмитра Кабалевського. Ми з Іриною почали їх вчити, але бачимо, що не встигаємо, бо ще на восьмому місяці я примудрилася записати концерт Володимира Зубицького. Шоковані звукорежисери запитували: «А ну як почнуться пологи?», музиканти жартували: «Хто з нас дитину прийматиме?». Скорика перенесли на весну, коли трошки легше стане, дитя підросте... А навесні Іра Стародуб каже: «Богдано, тепер я вагітна». Зрозуміло, якщо ми чекатимемо, коли вона народить, рік мине. Тоді Ірина Стародуб на сьомому місяці вагітності і я, мама з немовлям, записали все ж таки диск Скорика.
Найулюбленішим твором мого тата є твір Мирослава Скорика «Мелодія», він вважає його духовним гімном України, тому я вирішила поставити цей вислів з підписом і фотографією Івана Марчука в буклет. У цьому альбомі використано дві батькові роботи: зовні диску – «Писанки», всередині книжки – «Дует», мені здалося це доречним, йому ця ідея до вподоби. Іванові Марчуку приємно, що його творчість відображена на дисках. Я, бува, телефоную: «Тато, як ти почуваєшся?», а він каже: «Чуєш? Слухаю». У нього тепер музика часто лунає в майстерні.
– Я, коли працюю, часто слухаю «Медитації» Сильвестрова, він дивовижно відновлює душевні сили.
– У квітні відбувся великий концерт з творів Валентина Сильвестрова для скрипки й фортепіано (сенсація: за роялем маестро Валерій Матюхін), це приблизно 70 хвилин музики. У квітні також здійснилося виконання першого концерту для скрипки з оркестром Мирослава Скорика в Національній філармонії у рамках фестивалю «Музичні прем'єри сезону» (диригувала Наталя Паламарчук, я виконувала соло на скрипці). Маємо намір здійснити запис цих творів на компакт-диски. Ось такі найближчі плани.
– А які Ви ставите перед собою творчі надзавдання?
– О, в мене дуже великі надзавдання, але поки що я не рішуся їх озвучити.
– Ви підносите творчість композиторів, а чи плануєте записати свій сольний диск, у якому головною героїнею були б Ви?
– Чесно кажучи, в українських композиторів обмаль творів для скрипки соло, пригадую, у Сильвестрова й у Скорика – по одному, і вони короткі, тобто ці твори на дисках можуть бути як бонусні (додаткові) треки. Не так уже й багато творів для скрипки і фортепіано, до речі, заплановано запис творів Станковича – «На Верховині» і сонати-піколо, але це вже, напевно, влітку, залежно від обставин, бо я маю ще відіграти багато концертів з різними програмами.
Головне, що мені дуже подобається сама ідея – «Антологія української музики», я не зациклена на власному «я». На записаних дисках, крім мене, є солісти, котрі чудово грають чудову музику. Я залюбки, наприклад, слухаю, як виконує концерт Мирослава Скорика для рояля з камерним оркестром Оксана Рапіта зі Львова. Чому обов'язково тільки я? Інші виконавці можуть фігурувати на компакт-дисках, було б тільки в них бажання працювати й записувати.
– Чому Матюхін назвав цифру в 50 дисків?
– Я гадаю, це умовна цифра, я б хотіла, щоб їх було незліченно. Хоча зробити за півтора роки сім дисків – це дуже багато, це велика робота і великі клопоти, як піде далі – побачимо.
– У мене виникло відчуття, що ви не хвилюєтесь на сцені. Розкуті, посміхаєтеся, контролюєте навколо ситуацію і одночасно занурені в музику. Може, ви справді не відчуваєте ніякого мандражу?
– Хвилювання, безумовно, перед виходом завжди є, це нормально, погано коли його нема, тоді нема піднесення.
Колись Богодар Которович мені переказав думку московського професора Янкелевича (у зв'язку з моїми хвилюваннями перед виступами, особливо на конкурсах): “За кожною нотою, фразою має бути підтекст, ідея, тоді в тебе не буде часу на хвилювання. Тобто не буде зайвого, непотрібного хвилювання, яке заважає. А якщо в голові пусто, тоді починаєш хвилюватись”. Важко з ним не погодитись, дійсно, коли ти дуже добре знаєш, що хочеш донести до слухача, то нема приводу хвилюватись на сцені. До виходу є здорове хвилювання, а не таке, коли вже трясуться руки, ноги...
Я люблю відчуття перебування на сцені, що для артиста дуже важливо. Це інше відчуття, ніж на іспитах в консерваторії, коли хлопчикам і дівчатам ставлять оцінку. Артист – це не просто віртуозний скрипаль, треба ще бути гарним музикантом: мати за душею, що сказати емоційно й інтелектуально, вміти донести це, аби публіка сприйняла, зрозуміла.
Музика сучасних композиторів дуже залежна від виконавців, від їхнього наповнення. Можна, звісно зіграти Баха, Бетховена, Брамса, Чайковського і класичні шедеври самі за себе скажуть, вони дуже яскраві. Сучасна музика – складна, розрахована на інтелектуальних слухачів. Кожен композитор вкладає свою життєву філософію, своє бачення світу, їхні підходи дуже різні, – у Євгена Станковича, наприклад, лірика, мелодика поєднуються з надзвичайним драматизмом, з експресивністю, в його музиці – контрасти життя, колізії, пошук гармонії, істини. У Валентина Сильвестрова – це світ прекрасного, летюча мрія, птах ширяючий, гармонія повна. У Щербакова – постійний конфлікт: світ і я, світ і люди... Треба спілкуватися з композиторами, пропускати через себе у великій кількості їхні роздуми, міркувати над кожним твором як над філософською книгою, аби зрозуміти, що автор хотів вкласти в свою музику. Хто цього не робить, відтворює голі ноти, які не цікаві слухачеві.
– Дивно, що наші знамениті композитори “сиділи” фактично без дискографії. Прийшла молода скрипачка Богдана Півненко, представниця нової генерації і все зрушилось з місця. Ви себе блискуче проявили як піар-менеджер. Чи є намір йти цією стежкою далі?
– Безумовно так, але... На Заході менеджери, імпресаріо займаються всіма організаційними справами артиста, в нашій країні виконавець мусить бути в личині продюсера. Інакше доведеться довго чекати, коли хтось прийде і зробить. Власник студії в Чернівцях, який випустив перші “ластівки” українських композиторів, ще займається бізнесом, завдяки чому фінансує свої, так би мовити, забаганки. Класика фактично ніде не є комерційною, академічне мистецтво завжди на дотації: філармонії, драматичні театри, балет, опера (ще за часів князів придворні трупи, оркестри, композитори утримувались меценатами). Це рідкість, коли художник здатен виживати за рахунок тільки свого мистецтва в чистому вигляді, мій тато Іван Марчук якраз належить до таких унікумів.
Здійснювати свої проекти мені цікавіше, ніж ходити по якихось магазинах, їздити на курорти і так далі. У кожного є свої пріоритети. Я при найменшій можливості реалізовую свої творчі ідеї, дякуючи чоловікові, переді мною відкрилися нові горизонти.
Я б з задоволенням переклала організаційні турботи на когось. Але поки що доводиться робити все самій, візьмемо, наприклад, навіть дизайн дисків. Я знайшла фірму, запросила дизайнерів, вибрала роботи батька, пояснила, яким хочу бачити зовнішній вигляд кожного диска. Повернулась з гастролей, а те, що мені показали, мене не влаштовує. Бо я дуже чітко уявляю, що хочу. А ці люди по своєму це уявляють, і мені довелось витрачати час, щоб сидіти з ними і казати: “Треба, те, те, те...”. Хоча, здається, платиш гроші – отримуєш роботу, але не факт, що отримаєш бажане. Дизайнери мене питали: “А чому вам не подобається наш варіант?”. Я відповідала: “Він не поганий, але це не те, що я бачу”. Тому доводиться, принаймні в даний період все перевіряти-контролювати самій, щоб вийшло так, як належно, починаючи з монтажу записаних творів. У нас чудові звукорежисери Дідковський. Мокрицький, але у них своє бачення, у музикантів своє: якісь фрагменти їм подобаються, нам – ні, не тому, що звукорежисери не праві, а просто ми інакше чуємо. Отже, щоб душа була спокійна, я все перевіряю на всіх етапах роботи. Прискіпливість диктується тим, що ми виконуємо вічну музику, її краса розчиниться у світі і він покращає, аби покращали люди.
– Що Вас надихає, живить і дає сили?
– Всесвіт і наша дитина. А ще в мене є два дивовижних стимулятори-натхненники: батько Іван й чоловік Володимир. Тато завжди ставив перед собою великі цілі, він створив себе. Володимир не шкодує себе на добрі справи. Я мушу не відставати, щоб почуватися гідною їх. Я маю максимально реалізуватися, аби сину потім було не соромно за мене.
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
“Хочеш на скрипку?” Кажу: “Хочу”. Чому вибрали скрипку? Бо вона виглядала дешевшою, ніж фортепіано, здавалось так. Прослухалась, взяли в нульовий клас Харківської музичної десятирічки. Але так сталося, що під час вступних іспитів я була в лікарні, не могла грати, і мене не захотіли брати в перший клас школи. Напевно, вперше в моєму житті треба було доводити, що я чогось гідна. Я таки поступила, стала вчитися в дуже гарної викладачки Юлії Іванівни Федотової, вона стала для мене ніби другою мамою. Аж ось приїхав з Києва до Харкова Богодар Которович, який проводив майстер-курси. Знайомство з видатним скрипалем стало великою подією в моїй долі, значна частина мого життя пов'язана саме з Которовичем. Мені було шістнадцять, коли він запросив в свій клас – два останніх роки я вчилась в Київській середній спеціальній школі ім. М.Лисенка, потім поступила в консерваторію. Богодар Антонович навчав в той період групу учнів, яких возив по різних міжнародних конкурсах, це був початок дев'яностих, Україна тільки набула незалежності, культура, мистецтво, розбурхані подіями в суспільстві, по-новому задихали, хоча національний підйом відбувався на тлі повної економічної розрухи. Я, можна сказати, встигла в останній вагон, з Которовичем ще трохи поїздила по конкурсах, маю лауреатства. 
