Євген Ковтонюк, фотохудожник, есперантист, культуролог, мандрівник, бізнесмен, має всі підстави зустрічати новий рік з радісними почуттями. Фініш 2008-го він відзначив двома персональними виставками – в Республіканському Будинку актора і в галереї “Гончарі” на Андріївському узвозі, випуском найбільшого у світі українсько-есперантського словника (260 тисяч слів!), співавтором якого він є. Відвідавши понад сто країн світу, Євген стверджує, що найбільше його вразила мандрівка цьогорічна – до Індії. Очолюваний ним добродійний фонд “Есперо” (“Надія”) імені Василя Єрошенка втілив значні творчі проекти, одним з яких є упорядкована бібліотека з 400 томів та бібліотека журналів на есперанто (понад 80 назв різних років видання).
Народився Євген Миколайович Ковтонюк 6 жовтня 1955 року в с. Юрківці на Вінниччині. Дитинство минуло на мальовничому Поділлі, яке назавжди, прилучило його до розуміння природи, до відчуття незмірного космосу навколишнього світу. В 1977 році успішно закінчив Одеський технологічний інститут, і з Одеси забрав не лише диплом, а ще й любов до моря, романтики подорожей. Саме на той час припадають його перші фотоспроби. Вони були зроблені легендарним “народним фотоапаратом” “Зміна-3”. З тих перших світлин розпочався його творчих шлях як фотомитця.
Цьому сприяло ще “одне – та дуже пекуче шаленство”. Є.Ковтонюк захопився допоміжною мовою міжнародного спілкування – есперанто. Це давало змогу подорожувати Радянським Союзом, а згодом, після падіння залізної завіси, – цілим світом, бо скрізь знаходяться такі самі диваки, які вільно володіють мовою есперанто.
Враженнями від своїх чисельних подорожей і небайдужого, прискіпливого споглядання життя навколо Євген щедро ділиться з глядачами. При тому творить власний простір – очима, душею, всім набутим чуттєво-інтелектуальним, художнім досвідом. Розглядає довкілля в різних ракурсах, про це промовляють назви його циклів: “Одне та різне”, “З ярмарку”, “Віддзеркалення”, “З життя автомобілів”, “Знаки”, “Обличчя”, “Примхи природи”, “Світла осінь” та інші.
Твори митця викликають світлі почуття і спонукають до глибоких роздумів, зокрема про магію і природу фотомистецтва, коли людина ніби прив'язана до кнопки фотоапарата і при тому дивовижна вільна у творенні краси.
На відміну, скажімо, від шевця, фотохудожник створює не речі, а ОБРАЗИ, у метафорах виражаючи своє ставлення до навколишнього світу. Тому було б нісенітницею стверджувати, що фотографія народжується в той момент, коли натискається кнопка на фотоапараті.
Ковтонюк відшукує в пейзажі, жанровій сценці, у події прообраз своєї майбутньої картини. Знайдений у житті матеріал уже не бездумно фіксується на матриці, а зображується, і притому – у певному трактуванні, яке залежить від художніх поглядів, світосприйняття, смаків художника. Вирішального значення набуває свідомий добір матеріалу, осмислення фактів, ставлення Євгенія до явищ дійсності, його уміння розібратися в житті, знайти типові і характерні риси, акцентувати на них увагу. Так у документальному за своєю природою фотомистецтві народжуються художні твори: світ фактів і світ поезії Євгена Ковтонюка.
І ще одне спостереження.
Фотографія – мистецтво, що синтезувало досягнення образотворчих методів інших мистецтв. Таким його створили люди, які володіли досягненнями старших муз. У художній фотографії присутні елементи театру, видовища, живопису й елементи власне фотографічного. Але це не набір простих запозичень прийомів творчості в інших мистецтвах, це самостійний метод художнього освоєння світу. Євген Ковтонюк, на щастя, самобутній, самодостатній, і як справжній майстер художньої фотографії одночасно є актором, режисером, глядачем, живописцем.
– Євгене Миколайовичу, чим, все ж таки, відрізняється звичайна фотографія від художньої? Начебто все просто: натиснув кнопочку й апарат зафіксував дійсність. Однак часто стається щось чарівне.
– Я не думаю, що є велика різниця між “просто” фотографією і художньою фотокартиною (у будь-якому разі це малюнок світлом), адже, нам всім доводилось бачити, що і документальне фото нерідко виходить на рівень мистецтва. Це певний дух, родзинка, магія, чарівність, які не пояснити словами, це можна відчувати, якщо душа розвинена.
Звісно, все залежить від мети, яку ставить перед собою людина з камерою. На одному знімку більше штучності, на іншому – природності, хоча на основі уже готової фотографії можна додатковою роботою відтворити часом натуральніше натуру, освітлення, тому що в мить, коли ти натискаєш кнопку, можливо, виставлена неправильна експозиція на фотоапараті, і для того, щоб викликати враження, яке відчував і, яке хотів зафіксувати в момент зйомки, якраз потрібна штучність, аби повернутися до природності. Але зазвичай це винятковий варіант. Я волію не піддавати комп'ютерно-лабораторній обробці фотографії, може, це бути сприйнято за високі слова, але насправді мені більше подобається, коли моя інтуїція чи щось Вище виводить мене на ту, як кажуть, конфігурацію змісту простору, у якій я об'єдную час і простір, і ця мить, ця доля секунди відображається, і вона ніколи вже не повториться.
Звісно, коли вже в доробку десятки тисяч фотографій, стаєш прискіпливішим і вередливішим, хочеться: і тут би не так, і там би по-іншому. Можна поправити, можна зробити, як в китайській кухні: приготувати кролика, але смак буде риби. Завдяки “фотошопам” тепер можна «скалапуцяти» будь-що. Запитання: для чого це потрібно? Мене, наприклад, абсолютно не цікавить студійна зйомка. Професіонали, які знімають людей на певні замовлення фірм для реклами фенів чи шампунів, виставляють світло, різні штучні постановочні речі, які потім приємно сприймаються, але це зовсім інше. Мене ж поки що цікавить повна природність процесу – зловити часопростір, який містить мінливий шматочок життя – один з мільярдів, і показати його тому, кому це цікаво. До речі, коли когось життя не цікавить як таке, то йому фотографії і картини не потрібні.
Подарунок
– Можна вибрати якийсь краєвид, «відклацати» сотню кадрів, продивитися і знайти серед них найвдаліший. У мене виникає відчуття, що Вам вдається розгледіти диво заздалегідь, минаючи “метод навпомацки”. Виявляється, достатньо зміститися десь на метр і знаходиться та точка, з якої скала тінню вимальовує профіль обличчя, або частина обриву виглядає, як морда лева. Сотні людей проминають це місце, не «вмикають» уяву, не бачать дива і лише дивак з фотоапаратом повертає їм внутрішній зір.
– Я вдячний за те, що ви це помітили, дійсно, я не застосовую серіальний “принцип” – відзняв сегмент сто разів і вибрав найкращу картинку. Зазвичай я знімаю щось двічі-тричі і – пішов далі. Приміром, “Портрет тіні”, зафіксований на секунду раніше, на секунду пізніше, був би зовсім інший, я не чатував у човні дві доби, просто пропливав мимо і в мить, коли побачив, що тінь скелі оптимально стала схожою на портрет людини, сфотографував її. У мене тільки один знімок цієї скелі.
Отже, я не “підстеляю” удачу рутинним клацанням: не ставлю триногу і не вишукую щось навмання. Серіально можу знімати тільки заходи і сходи сонця, бо тоді хочу увічнити не просто світило, а чекаю появу ще якогось об'єкту: птаха, човна, корабля, людини, щоб показати абсолютно різну вагу, сутність, філософію станів: приміром, маленька піщинка-людина і величезне світило, яке мільярди років світить.
Мені щастить потрапляти у певну мить в потрібне місце. Без усякого пафосу можу признатися: раніше я думав, що це випадково, тепер вважаю, що Вища Сила мені допомагає. Напевно, комусь потрібна конкретна фотографія, тому як посередник я її роблю.
– Фотограф – це ще зазвичай і мандрівник. У яких точках планети Ви побували? Яка країна стала для Вас творчо найвдалішою?
– Слушна думка, що фотограф за своєю природою мандрівник, це правда. Як мандрівник я народився набагато раніше, ніж фотограф. Згадую, як у сьомому класі виходив на ґанок, дивився на зорі і думав: от під тією зіркою мені хотілося б опинитись. Це було ніби підсвідомо, тепер я цю жагу розумію: вона була закладена в чумацькому роді, адже я з роду чумаків, які до Криму їздили на волах по сіль, тому Крим для мене – завжди радість душевна.
На велике щастя, завдяки міжнародній мові есперанто, яку я люблю, яка для мене є другим життям, я відвідав понад сто країн світу. Причому не у складі туристичних груп, бо туристичні групи – це виїзд однієї країни “маленьким шматочком” до якоїсь іншої, адже мова та ж сама, спілкування і психологія ті самі, і тільки зовнішньо ти бачиш щось інакше. Країну потрібно бачити зсередини, і тому зазвичай я їжджу сам, мені допомагають інші мови, якими я в певній мірі володію, але переважно використовую есперанто: скрізь знаходяться есперантисти, які допомагають, підказують, врешті-решт, можуть і нагодувати.
Звичайно, є країни, до яких тепер мене тягне серцем, це переважно екзотичні країни. Хоча багато разів я був в Західній Європі, але “примагнічують” насамперед Куба, Австралія, Нова Зеландія, південна Корея. А от Японія, про яку я так мріяв, мене особливо не вразила.
Найбільше приголомшила Індія, в якій я колись був лише кілька годин. А цьогоріч потрапив до Індії містично несподівано (напевно, до цього йшло). Приїхавши з Кампучії, я отримав SMS від маха-йога Пайлотбаби, з яким раніше познайомився випадково (так я вважав) в аеропорту міста Сімферополь, лише п'ять хвилин ми розмовляли, – я летів зі свого улюбленого Тарханкуту, а він вперше побував в Україні, до нього доступитись було важко, але доступився, він зацікавився мовою есперанто, оскільки в нього 17 ашрамів, тобто монастирів в різних країнах, є певна проблема в спілкуванні. Я йому запропонував: “А чому б і вам не застосувати есперанто як ще одну мову, крім національних, для спілкування?”. Його це зацікавило, він сказав: “Приїжджай до мене, не пошкодуєш”. До того я, звісно, знайомився з філософією йоги, але не глибоко, як пересічний громадянин. Отож, повертаючись з Кампучії, отримую SMS: “Приїжджай завтра в Делі”. Одразу сприйняв це як чийсь жарт, але... наступного дня о восьмій годині йду не на роботу, а беру валізу, закордонний паспорт, їду в індійське посольство, проходжу повз якісь черги, прямую до посла (все як в тумані, але без ніякої бутафорії), мені ставлять візу, їду в “Аеросвіт”, купляю квиток і об 12 годині відлітаю до Делі. Ось така історія, з точки зору здорового глузду – малоймовірна. У Делі, де мене ніхто не зустрічав, я приїжджаю за адресою на околиці в ашрам, мене садять у “швидку допомогу” і я вісім годин їду у бік гір (двісті кілометрів складною дорогою). У святому місті Решекеші пересідаю на якусь старовинну машину, яка може в принципі рухатися, на ній ще вісім годин їду вище в гори – до ашраму Пайлотбаби в Утаракеші. Там живу п'ять днів, разом з монахами, ніяких спеціальних занять, я просто живу, їм з алюмінієвих тарілок руками, вчуся незвичному побуту. І з ранку до ночі запитую себе: “Що я тут роблю?” Я не міг тоді знайти відповіді. Але мені там було комфортно, цікаво, я спілкувався з людьми – звичайними, а не якимись, як кажуть, просвітленими, багато ходив по горах, фотографував. І фотографії звідти привіз найглибші (як на мене); світогляд дещо змістився у той бік, куди я, певно, прагнув з дитинства. Саме така Індія мене вразила, хоча я був і на Тибеті до того – в цікавих місцях, спілкувався з ламами, знімав скрізь, навіть там, де було написано: “Фотографувати заборонено. Покарання – смертна кара”, в мене це є теж на фотографії.
З сином
– Де це було?
– На відстані дев'яносто кілометрів від Лхаси, столиці Тибету, є монастир (святиня тибетської релігії, філософії), у який не впускають навіть китайців, хоча формально це китайська територія.
Отже, одна з країн, де я відзняв найглибші фотографії, це Індія, і не просто Індія, а Гімалаї, тому що я не був на півдні, не був на курортах, а опинився високо в горах, де живуть прості люди, дуже щирі, доброзичливі, люди – у високому розумінні цього слова; при всій бідності, вони деякою мірою щасливіші, ніж ми нині, ситі і в теплі.
Інша країна, яка мені надзвичайно сподобалась, – Кенія. Пощастило побувати в племені масаїв, поспілкуватися з ними, відвідати їхні житла. Ці люди живуть в середньому сто років, вони дуже бідні і дивовижно щасливі. Основне їх привітання “Гакуна матата” означає – немає проблем, або “я до всього ставлюсь спокійно”, або “ти тут не найголовніший”. Хто як захоче, так і перекладає. Масаї живуть поряд із слонами, левами, вони – краплинка природи, з якої всі вийшли, ми віддаляємося від неї, а вони – навпаки.
Ще одна улюблена країна – Австралія, знову ж таки не та її цивілізована частина, де Сідней, Аделаїда, а пустеля, де ще залишилися аборигени, де можна побачити, з чого Австралія починалася, де створюють художні вироби – розфарбовані страусині яйця, але насправді вони не розфарбовані, виявляється, шкаралупа має, здається, десять шарів різного кольору. Це неймовірно філігранна робота: треба, знімаючи певний фрагментик, уявити, що буде на десятому шарі, аби склалася цілісна картинка. Фантастика! І ці люди не вчилися в художніх закладах, майстер-класів не проходили, все – від природи. Хтось їм допомагає? Гадаю, це той, хто підказує й мені в певний час, в певному місці, що треба натискати кнопку.
– Напевно, за деякими фотографіями тягнеться шлейф історій-пригод?
– Гадаю, більше половини фотографій – це історії, хоча не одразу усвідомлюєш це. Потім, коли вже сфотографував, відчуваєш, що це вже кульмінація історії, яка відбулася до того, хоча, можливо, зв'язку безпосереднього і немає. І пригод, пов'язаних саме з фотографіями, у мене сталося чимало. До речі, хоч я багато мандрую світом, але половина фотокартин, представлених на виставці в галереї “Гончарі”, це передусім Україна: Київ, Київщина, Крим (здебільшого Тарханкут), бо питання не в тому, що ти фотографуєш, а як (що вкладаєш в це).
Одна з пригод пов'язана з Тарханкутом, західною частиною Криму, яку вважаю біодушевним дивом природи, там відбуваються надзвичайно цікаві і позитивні речі. Якось зі своїм вірним другом – невеличким фотоапаратом я бродив серед скель і побачив внизу печеру – ніби кватирку в природу. З моря її не знімеш, не було на чому, з берега не знімеш, оскільки не дістанешся. Тож треба на певну відстань спускатися вниз. Під час спуску я посковзнувся, але вдало вхопився лівою рукою за корінь якоїсь рослини (в правій руці на ремінчику “врятувався” фотоапарат), яка була дуже міцна, там все міцне, хиткого, слабкого нема, ні людей, ні рослин. І висячі на лівій руці над скелею (смертельну небезпеку я вже потім зрозумів), примудрився правою рукою підтягнути фотоапарат, і зняти цю печеру над морем. Після того, подряпаний, видерся нагору. Головне ж, сфотографував те, що хотів, і зовсім не тому, що герой чи дуже сміливий. Охота гірша за неволю.
Велика пригода на все життя сталася зі мною в 1995 році в Новій Зеландії в районі Рота-руа, де колись поселились племена канібалів. Вони, власне, і тепер живуть окремою етнічною групою, вже знають англійську мову, мають своїх представників у парламенті, але є фактом, що навіть до середини двадцятого сторіччя випадки канібалізму траплялись.
Нам, групі есперантистів, які брали участь у міжнародному конгресі, запропонували серед інших поїздок відвідати реальне селище племені маорі.
– Тобто потрапити у селище канібалів?
– Канібалізмом вони, звичайно, вже давно не займаються, але внутрішній острах при цьому слові у нас виникає. 14 осіб приїхали до того селища, а в нього, виявляється, не просто зайти, спочатку – випробування. Маорі з'явилися до нас в пов'язках на стегнах, поклали на землю зелену гілку, з одного боку ти стоїш, а з другого – страхолюдний розфарбований воїн з висолопленим язиком, зі списом скаче із страшними горловими звуками. І ти в цей час не маєш права показати, що злякався, і засміятись не можна (таке буває серед цивілізованих людей). З 14 чоловік тест пройшли троє, і ми зайшли до них.
– Аж одинадцять відсіялось?
Так, це нормально, не всі ж були екстремалами. Нас повели біля огорожі, яка була з червоного дерева, бо інше там не росте, біля кожного житла зустрічали господарі, віталися з нами, до речі спочатку ніс в ніс, потім за руку. Дещо я фотографував, потім нам запропонували переночувати, ото було випробування душевне. Нас двоє залишилося. Звичайно, ніч була неприємна. Чому? Бо внутрішньо розумієш, де ти лежиш, і спрацьовує прадавній інстинкт, який знає про страшні речі. Заснути практично не вдалося, тому я все-таки набрався сміливості, вийшов з фотоапаратом, ходив і фотографував те, що міг. В одному місці побачив два вогники, прикинув, що можна їх сфотографувати на тлі зірок з нижньої точки. Підібрався метрів на п'ять до цих вогників, спрацював спалах і я побачив абсолютно невідоме для мене чудисько. Нерви – на межі напруги, я готовий до всього, гілочка десь ламається і вже думаєш, що до багаття несуть дрова, щоб з тобою щось зробити. Але виявилось, що я сфотографував коалу, досить мирне створіння.
– Чому Ви захопилися есперанто?
– Есперанто – цілий філософсько-соціальний пласт, а не тільки мова. Виникла вона давно, коли в різних державах діячі зрозуміли, що для того, аби спілкування було більш ефективним, доброзичливим, потрібна якась спільна мова. Не для того, щоб витиснути національну, це пусте, а щоб мати допоміжну мову. Цим питанням. Зокрема, займались Лейбніц і Катерина II, організовувались групи вченні, перед якими стояло завдання створити мову легку, доступну і таку, яка б підходила всім. Було понад 500 проектів, серед них «Інтерлінгва», «Ідо», «Волапюк» та інші, деякі не забуто й досі, але історично свою життєздатність довела лише одна штучна мова – есперанто, яку в 1887 році створив польський лікар та поліглот Людовик Земенгоф з Бялостока, де в 2009 році відбудеться черговий конгрес Всесвітньої асоціації есперантистів. Земенгоф жив на межі трьох держав: царської Росії, Німеччини і Австро-Угорщини. Він добре бачив, як однакові люди, котрі однаково їдять і працюють, не можуть зрозуміти одні одних. Отож він створив цікаву, зручну мову.
В есперанто я закохався, тільки-но дізнався про нього. За радянських часів очолював клуб есперантистів “Золоті ворота” в Києві, був одним із засновників Асоціації українських есперантистів. У 1991 році конгрес на Кубі в присутності Фіделя Кастро прийняв до міжнародної спільноти есперантистів як Асоціацію незалежної держави Україна. Повернувшись додому як перший президент асоціації, я мав великі проблеми з КДБ, тому що в той час Україна ще не була формально відокремлена (ми випередили час на вісім місяців), українські есперантисти не мали права існувати як Асоціація окремої незалежної держави. Та поки зі мною розбиралися, прийшлося відділитися; щоб не мати клопоту, країна стала незалежною.
Нині я національний делегат від України в Міжнародній асоціації есперанто – єдиному парламенті есперантистів, що об'єднує 168 країн, зі штаб-квартирою в Роттердамі в Нідерландах.
Есперанто я не тільки люблю, а й творю на ньому, є одним з авторів найбільшого у світі українсько-есперантського словника, в якому налічується біля 260 тисяч слів. Отож есперанто для мене навіть більше, ніж фотографія, тому що це база, душа, на основі якої можна вже фотографувати, малювати тощо, це той стрижень, який дає мені можливість дивитися на світ так, як, напевно, мені це потрібно.
– Чи не тому ви створили благодійний фон “Есперо” імені Василя Єрошенка?
– Василь Єрошенко – надзвичайно цікава постать. Сліпий українець (осліп в чотири роки) найшов можливість опанувати музику, вивчити російську і англійську мову, згодом есперанто та інші, мандрував по усьому світу, його улюбленою країною була Японія, де він став класиком дитячої японської літератури. Це феноменальна людина, я на власні очі бачив: у Японії рясно видана його літературна спадщина, Василя Єрошенка там добре знають, вивчають в школах. Його величезний портрет, створений відомим японським художником Накамурою, висить в музеї найбільших скарбів Японії.
Єрошенко відвідав багато країн, сліпий, він відкривав школи для незрячих, створив абетку для сліпих туркменських дітей (за азбукою Брайля), взагалі, звершив чимало подвижницьких справ.
У нас же Єрошенка дуже мало знають (шістдесятники лишень) от ми і вирішили створити фонд для того, щоб цю особистість повернути співвітчизникам, ми маємо знати його твори, життя, де він народився. Помер В. Єрошенко в 1952 році на Батьківщині в селі Обухівка. До речі, лише в 1954 році під час чергової реорганізації «радянської географії» Білгородщина відійшла до Російської федерації й Обухівка опинилась за кілька кілометрів від українського кордону.
Отже, я є президентом фонду його імені, який працює на базі мови есперанто.
– Навіщо Ви влаштовуєте фотовиставки, що в це вкладаєте?
– Якби мене запитали перед першою виставкою, навіщо її влаштовую, я б, напевно, сказав, що це зайвий клопіт. А тепер розумію, що дійсно влаштовував виставки. Чим? Тим, що мандрував. Влаштовував тим, що фотографував, тим, що видав перший в Україні есперантсько-український календар з моїми фотороботами. Народна артистка України Євгенія Басалаєва побачила цей календар і сказала: “Це треба показати іншим”. Я відповів: “Я нічого не буду влаштовувати, тому що мої фотографії недосконалі, я їх не готував на виставку, я не професійний фотохудожник, і, взагалі, у мене немає часу цим займатися”. Але пані Євгенія мене все-таки умовила. І після виставки я був дуже задоволений, тому що вона не стільки потішила честолюбство, скільки навчила. В залежності від того, які картини роздивлялись відвідувачі, я себе запитував: “А що ж я фотографував? Що люди там бачать? І чи бачать так, як це бачив я, коли фотографував”. Виникає психологічний потрійний взаємозв'язок: відвідувач – фотокартина – автор. Зворотний зв'язок видно було вже на другій виставці, у мене на ній з'явились твори, які я відзняв завдяки психологічному досвіду на першій виставці, я навіть робив дещо під певні категорії людей.
Отже, мене запросили в Республіканський Будинок актора на першу виставку, там мої фотокартини побачила господиня галереї “Гончарі”, запросила до себе. Напевно, вони для когось щось вартують, хоча у мене немає мети зробити сто виставок в різних престижних місцях.
– Ви ставитеся скептично до слів “екстремал, екстремальний”, хоча людина ризикова, смілива. Поясніть.
– Справді, я не люблю слова “екстремал”. В моєму розумінні, це людина, яка штучно наражається на небезпеку, йде на серйозний ризик, можливо, з різними цілями: показати можливості людського організму, показати себе, повірити в себе, довести щось іншим. Але в будь-якому разі екстремал наражається на небезпеку досить високого ступеня ризику. Я не відношу це до себе, хоча потрапляв, свідомо і підсвідомо, в різні небезпечні ситуації. Не вдаючись в деталі, скажу, що двічі був на межі життя і не життя, один раз це була випадковість, а вдруге передбачалося, що так може статися.
Якщо ти наражаєшся на якусь небезпеку, передусім має бути ціль. Шкода не сфотографувати цікаве, заради цього чіпляєшся за гіляку. Чи це екстрім? Можливо. Для когось, можливо, екстрім, підійти до скелі, для іншого – стрибнути зі скелі в море...
Моя основна риса – життєлюбність і жага пізнання. А жага пізнання постійно шукає компромісів зі словом “екстремально”, тобто якщо мені дуже хочеться щось побачити, але там небезпечно, я іду і дивлюся. Назвати мене за це екстремалом, напевно, буде неправильно, але для того, щоб щось нове вгледіти, відчути, пізнати, я їду, лізу, видираюсь, якщо це не якась категорична небезпека. Чимало таких випадків у мене сталося на Тибеті, у Киргизії, де я жив і працював два роки, там були надзвичайно складні умови, ми ходили у гори – цікаво було дивитися на десятки квадратних кілометрів палаючих маків, цікаво було тримати в руках гюрзу, я не знав, що вона надзвичайно отруйна, якби вона мене вкусила, ми б сьогодні не розмовляли. Мені цікаво було лізти за пролісками, які росли в каверзному місці.... але це було восьмого березня. Я відповів собі на запитання: “Для чого мені ті квіточки?”, ризикнув і поліз, хоча невідомо було, що чекає попереду.
Отже, мій так званий екстрім в першу чергу продиктований жагою пізнання, яка потребує ризику. Я готовий.
– А зараз “вільний ліричний відступ”: скажіть за півтори хвилини те, що є важливим для вас.
– Життя – дивовижно різнокольорове, несподіване, незвичне, іноді нереальне (поки ми щось бачимо, воно є, а не бачимо – його вже і немає...), неймовірно цікаве для сприйняття, отож дивімося уважно довкола, аби відчувати різні відтінки сущого, купатися у розмаїтті відчуттів, сприйнять, ставленні до творчості і життя.
У мене є троє дітей, я займаюсь діяльністю, яка дає можливість заробити, у той же час мені цікаві фотографія і есперанто, цікаво подорожувати, цікавить психологія людей, те як вони одягаються, що думають тощо. Отже, чим більше для нас цікавого і чим менше зациклюємося на чомусь одному, тим більше ми люди.
Лікар-дослідник Моуді у книзі “Життя після життя” проаналізував понад трьох тисяч випадків клінічної смерті, в стані якої люди перебували по кілька хвилин. Повернувшись з “того світу”, вони засвідчили, що там цінуються тільки дві речі: любов як добро (до всього – до людей, до природи, до себе), і жагу пізнання. Ті, у кого ці два порухи превалюють, – відповідають Божому призначенню і не дарма на цьому світі живуть.
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
