Владислав Таранюк – сценарист, режисер, письменник. Тож справи його (а набрав він їх напрочуд багато) простягаються в різних творчих напрямах.
Він є директором кіностудії «Рось» і Благодійного фонду імені Василя Єрошенка «Есперо», який опікується поверненням на Батьківщину творчої спадщини всесвітньо відомого есперантиста, письменника, педагога Василя Яковича Єрошенка. Таранюком упорядковані і видані книги «Казки та легенди» (2004 і 2006 рр.) В. Єрошенка. Наразі у видавництві перебуває найбільша дослідницька робота фонду «Повний реєстр творів В. Я. Єрошенка та творів про нього». Такого обсягу довідника, де зібране все нині відоме про Ярошенка, ще не було.
Таранюк також – генеральний директор народного кіносвята «Козаки йдуть». Перманентний фестиваль має на меті дати можливість глядачам славетних колись полкових міст (нині маленьких сіл і містечок) передивитись художні, документальні та мультиплікаційні фільми козацької тематики, створені за часів незалежності.
Владислав Таранюк – автор першого в незалежній Україні «Тематичного українсько-болгарського словника» обсягом понад 12 000 термінів (К., 2008).
Ним перекладено з російської роман О. Бєляєва «Голова професора Доуеля», сценарій Р. Балаяна та І. Миколайчука «Відлюдько» (за І. Тургенєвим), гуморески Д. Самаріна «Правосуддя по-американськи», перекладено та упорядковано листи льотчика-штурмовика Оксентія Царюка («Листи з війни»), «Скринька корисних порад», «Цікавинки про тварин», з болгарської «Болгарські народні казки». Майже всі вийшли окремими книжками.
В. Таранюком підготовлений до друку «Реєстр пам'ятників Тарасові Шевченку за кордоном», матеріал для якого він почав збирати з 2005 року Але авторові не вдалося знайти небайдужих людей, аби видати такий довідник. До речі, ні Міністерство культури, ні Товариство пам'яток України не мають точного переліку пам'ятників Кобзареві ні за кордоном, ні в нашій країні.
– Пане Владиславе, що в останній період було найбільш пам'ятним у Вашій творчій діяльності?
– Я написав кілька книжок і пишаюся тим, що минулого року став переможцем конкурсу «Сто кращих оповідань України», котрий відбувся в Луцьку. Написав про нашого хлопця-українця Василя Будяка, який під час англо-бурської війни врятував молодого англійського журналіста. Ним виявився Уїнстон Черчилль. Якби цього не сталося, можливо, історія XX ст. була б іншою. Не всі знають про цей факт, мені вдалося його розшукати. Таким чином я задекларував ще один український слід у світовій історії. Василь Будяк, дитячий письменник, мав трагічну долю – був репресований у 1936 році. Одне зі звинувачень полягало в тому, що він не розстріляв ворога радянської влади Уїнстона Черчилля в 1901 році. Уявляєте?! Тоді радянську владу навіть Ленін навряд чи передбачав.
Пишаюсь тим, що мої книжки «Вічна ознака» (2002) та «Мокра згуба, або Гарба студентських витівок» (2003) є в колекції Британської бібліотеки, де вони можуть «стати у нагоді багатьом дослідникам української культури», як зазначено в подячному листі куратора української колекції Британської бібліотеки.
Черговою виданою книжкою (бо є кілька збірок різних напрямів, готових до друку, та не виданих, адже всім відомий довгий шлях від стола до видавництва та друкарні) стали оповіді «Про Івана Пулюя, Василя Єрошенка, Василя Каразіна, Агатангела Кримського, Лазаря Заменгофа» у знаній серії «Життя видатних людей» київського видавництва «Грані-Т».
Я є членом Спілки кінематографістів України і директором кіностудії «Рось» – однієї з перших незалежних студій України. Вона була створена в 1991 році і спромоглася в ті роки зняти сім повнометражних художніх картин. Ми найбільше пишаємося фільмами: «Козаки йдуть» (режисер С. Омельчук) історично-пригодницької тематики, «Танго смерті» (режисер О. Муратов) – екранізація твору М. Хвильового «Санаторійна зона» та «Вишневі ночі» (режисер А. Микульський) за романом Бориса Харчука про боротьбу воїнів УПА за волю України. Актриса Інна Капінос здобула Гран-прі за кращу жіночу роль у цій картині на кінофестивалі «Стожари» (Київ, 1995). Після розвалу Радянського Союзу, це, власне, одна із небагатьох високих нагород кіномитців демократичної України.
Як сценарист я є автором багатьох фільмів: дитячих, зокрема казок, документальних – картина «Босонога війна». Я її дуже люблю і пишаюся нею, маю нагороду VІ Київського міжнародного фестивалю документальних фільмів «Кінолітопис-2007. Ми пам'ятаємо». Ця картина про дівчинку-остарбайтера, яка потрапила до Німеччини в місто Рюссельсхайм, де важко працювала. Бувало, наглядачка накручувала косу на руку, била і казала: «Чого ти плачеш, ми тебе вчимо, прилучаємо до Європи». Минуло 58 років, і цю жінку школярі Рюссельсхайма знайшли завдяки християнській освітній програмі – вивчали тему остарбайтерства, писали реферати та за матеріалами своїх досліджень видали книгу. На обкладинці книжки – перепустка Меланії Вітвіцької (дівоче прізвище) до табору остарбайтерів Рюссельсхайма. До речі, в цьому місті випускають всесвітньо відомий автомобіль «Опель», саме на заводі пані Меланія Кирилівна Ковтонюк (Вітвіцька) і працювала. Отже, через 58 років вона туди поїхала зі своєю подругою, з якою спала на одному ліжку. Жінкам спочатку було страшно: в аеропорту лунали фрази, які починалися словом «Ахтунг», тобто «Увага, такий-то літак...». Вони одразу клякли, бо пам'ятали, що після «Ахтунг!» їх зазвичай били-катували. Доля Меланії Ковтонюк мала несподіване продовження. Одна з-поміж двох із половиною мільйонів остарбайтерів Радянського Союзу вона пошанована тим, що в місті Руссельсхаймі її іменем названо сучасну площу – Меланія-плац. І про цей історичний факт було розказано мовою кіно на телеканалі «1+1». Коли я розповідаю комусь про це, люди, які не знають Владислава Таранюка, кажуть: «Слухай, ми бачили цей фільм, знаємо цю історію». І це приємно.
Цікавою кінематографічною роботою став «Запорожець за Дунаєм. Фільм про фільм». В Україні це був один із перших таких проектів. Ми знімали другою камерою все, що відбувалося на знімальному майданчику під час зйомок фільму «Запорожець за Дунаєм (режисер М. Засєєв-Руденко). Працювати було дуже цікаво, наш фільм вийшов веселим. Відбулася гарна презентація на Кіностудії імені О. Довженка. Представлений він також на касеті картини «Запорожець за Дунаєм».
Торік я закінчив сценарій двосерійного художнього фільму «Китиця калини в кущах колючого глоду» за романом «Той, хто живе зі смертю» відомого українського письменника Олега Чорногуза, багаторічного головного редактора журналу «Перець», автора майже двох десятків романів, чудового публіциста.
В основі твору – дійсна історія українця, який став у США одним із найбагатших людей, увійшовши до десятки мільярдерів-будівельників. А він заледве не загинув під час Голодомору 1936 року. І народився тоді, як наглядач на коні за кілька колосків забив до смерті його вагітну маму. Батько під час голоду повіз сина і племінника до Росії. Дуже по-різному до цих поневірянь ставилась офіційна влада і звичайні люди. Хлопчик все-таки вижив – завдяки багатьом людям, рідним і чужим. Потрапивши до вільного світу, Іван Воскобійник тяжкою наполегливою працею, завдяки характеру і силі волі, досяг дивовижних успіхів.
Олег Чорногуз написав роман на понад п'ятсот сторінок. Люди, дотичні до кінематографічної роботи, знають, як складно зміст ущільнити до 60–80 сторінок, а ще важче в кіно показати. Драматизму – через край. Скажімо, викинули з воза напівроздягнених батька з хлопчиками – щоб вони замерзли та вовки їх з'їли. А вони виблудили до села і прийшли проситися на порятунок до жіночки, в якої підживався кат, що кинув їх на морозі. Тільки-но він пішов після ночівлі, ця жінка їх пригріла, нагодувала. Далі йдеться про те, як у Росії їм допомагали прості люди.
Після повернення до рідного села їх рятував скрипаль-сусіда, який мав знайомих у крамниці «Торгсин» (торгівля з іноземцями за валюту). Туди можна було на кабальних умовах продати царські червінці, золото, щоб купити цукру чи крупи. Правда, працівники мусили доносити, тож уповноважений НКВС з'являвся із запитанням: «Звідки в тебе валюта?»
Сценарій «Китиця калини в кущах колючого глоду» має бути оприлюднений в одному з не чисельних літературних журналів, чекаю черги.
– А як щодо постановки картини?
– Має прийти час, коли зніматимуть таке кіно, коли зникне безглузда полеміка, чи існував Голодомор.
Якось у метро на лайтборді я побачив зображення худенької змарнілої дівчинки зі свічкою (до роковин Голодомору). Мене вразили слова: «Згадайте нас, бо ми колись жили на цьому світі». Ми мусимо все зробити для збереження пам'яті (а в цьому каяття) про одну з найбільших для нашого народу трагедій у двадцятому сторіччі.
Нині ще не завершено художню повнометражну картину «Колочавські повстанці», в якій я виступаю в ролі режисера. Матеріал знято на три чверті, навіть змонтована і презентована глядачам короткометражна художня версія. Дуже сподіваємося, що врешті нам вдасться знайти кошти і завершити роботу. Вона може бути цікавою кількома аспектами, та, передусім, це історіографічна картина про рух УПА на Закарпатті. Сценарист Станіслав Аржевітін (відомий банкір, фінансист, парламентарій, а головне – патріот свого села Колочави) здійснив ретельні дослідження (я, до речі, бачив ці матеріали з архівів НКВС і КДБ). Отже, багато неймовірних речей чітко виписано у сценарії. Скажімо, ми знімаємо загибель лейтенанта Прокопенка. Аржевітін каже: «Ні, це було не так, не в цьому місці: він не звідти йшов, не там упав». До таких дрібниць ми намагалися слідувати історичній правді.
Родзинкою цієї картини є те, що практично всі ролі виконують актори-аматори села Колочави, для них це є дуже близьким. Станіслав Михайлович має хист організувати і повести за собою людей, які відставляють свої побутові проблеми заради картини.
Аржевітін замислив зробити цілий музейний комплекс «Колочава – село десяти музеїв», зокрема, створені музей церковно-приходської школи, радянської школи, чеської школи, угорської буцегарні, корчми. Встановлено пам’ятник вчительці. Аржевітін знайшов, домовився і привіз маленького паровозика, який возитиме туристів. Будується такий собі скансен – музейне селище під просто неба.
Ось там ми і знімаємо, скажімо, хатину, куди приходять вояки УПА, де вчителька зі Східної України викладає дорослим чоловікам. Використовуємо елементи народного гумору, звучить, природно, місцева говірка, яку нелегко було б відтворювати дипломованим артистам.
Це село ще цікаве тим, що звідти був родом Шугай, якого в Чехії вважають таким же народним героєм-месником, як у нас Довбуша і Кармелюка. Тож з Чехії регулярно приїздять туристи. Станіслав Михайлович зі своїми колегами упорядкували його могилу, зробили музей.
В картині є чимало цікавих подробиць про побут вояків УПА взимку, коли доводилось сидіти в схронах: хтось вчить грамоту, хтось пише щоденника чи вірші. В архівах НКВС збереглися і вірші, і навіть полінце для грубки, на якому випалена гвіздком записка до нкведистів: не чіпайте моїх земляків, будете мати справу зі мною… Фільм насичений такими документальними деталями.
Безумовно, ми намагаємося зробити художню картину цікавою для глядачів не тільки села Колочави, а й всієї України. Сподіваємося на прем’єру в Будинку кіно.
– Створити кінотвір – це півпроблеми. Як українському митцеві донести його до людей? Як прорватися через закордонні блокбастери, екшени, бойовики і трилери, через байдужість держави? Як за таких умов можуть з'явитися українські Довженки?
– Нині відбувається потужна експансія російського і американського кіно, зокрема серіалів. Зрозуміло, у цих потужних кінематографічних держав є шедеври. Але чи бачить їх пересічний глядач? «Милом» вщент заповнений телеефір, воно вбиває час і отупляє глядача.
Кіновиробництво – дуже витратна галузь, і найголовніша проблема в тому, що наше законодавство не сприяє продукуванню вітчизняного кіно. Є фахові режисери, оператори, сценаристи, наш кіноінститут працює, росте молода генерація. Випускають короткометражні, документальні і навіть художні картини, які відзначаються на численних фестивалях за межами України. Але це краплина в морі.
Колись існував потужний український кінематограф! Кращого і більш титулованого фільму, як, наприклад, «Тіні забутих предків», годі й у світі шукати. У цьому році виповнюється 70 років від дня народження Івана Миколайчука. Національна спілка кінематографістів України звернулася до Національного банку з проханням випустити пам'ятну монету. Отримали відписку: пізно звернулися (це за рік до ювілею!). Отаке ставлення. І ніхто ніби не винен... Тішить, що відновлено та оцифровано фільми Івана Миколайчука. Ми всі на них очікуємо. Важливо, щоб діти, молодь побачила його картини.
– Але як?
– Ото ж бо! ТБ якщо і показує українське кіно, то глупої ночі. Адже прайм-тайм закуплений рекламою, забитий всілякими шоу: танцюємо, співаємо, вгадуємо, готуємо. А свого нема. До відомої рекомендації Тараса Шевченка «І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь» не прислухаємося.
Та не треба, заплющивши очі, кричати: «Пробі!». На щастя є талановиті люди, а це найдорожче, найважливіше. Техніка продукується у всьому світі, японці не сплять, і хочуть, щоб ми знімали українське кіно, і воно потихеньку знімається. Та скільки би ми не кричали: «Цукор!», у роті не стане солодко. Щоб щось мати, треба робити. І починати бажано з самого початку, якщо не з садочка, то зі школи, готуючи майбутніх Довженків до профільних інститутів. Техніка розв'язує руки, вже є фестивалі фільмів, знятих мобільними телефонами, фотоапаратами. Думка у молоді буяє-літає. Енергію пошуку потрібно спрямовувати в правильне русло. Не всі ж фільми мають бути про наркоманів, алкоголіків та зґвалтування. Варто розкривати красу рідної України. Згадаймо Павла Халебського і його твір «Україна – земля козаків»! Не фаховий літописець, аматор, а який опис України залишив: достовірність, барви, епітети, захват тим, що ми мали і маємо досі!
Тож хочу сказати про кіноаматорів, які знімають свою малу батьківщину. У Полтавській області є село Біла Горілка, про яке я не зніму краще, ніж ті хлопці і дівчата, які там народилися і закінчили школу. А вони не знімуть краще про мої Ситківці, де я народився і виріс, куди повертаюся в дитинство, в той час, коли «дерева були великими», а ми щасливими, бо поряд була мама.
Одного чудового дня я приєднався до однодумців: ми вирішили згуртувати кіноаматорів. «Перестройка» перемолола багато чого позитивного. Державна і суспільна байдужість швиргонула кіноаматорів під ноги долі. Шість років тому з колегами-кіношниками ми організували фестиваль аматорського мистецтва «Кінокімерія». Відбувся він у Херсоні, в цьому році провадитиметься вшосте.
Щороку більшає країн-учасниць і учасників-кіноаматорів. Торік майже 150 фільмів було представлено на перегляд журі, особливо з країн СНД, Прибалтики, Франції, Італії, Болгарії, Польщі... Є вже постійні делегати наших фестивалів, які щоразу представляють нові й нові роботи. Якісний рівень зростає.
За час діяльності фестивалю «Кінокімерія» кілька наших найкращих кіноаматорів закінчили школи і вступили до фахових кіно- телевишів. Справджується постулат: майбутні фахівці виростають із аматорів, і в цьому є також заслуга фестивалю «Кінокімерія». Із робіт його переможців сформована програма від України на 73-й Міжнародний фестиваль незалежного кіно UNIСA, який проходитиме під егідою ЮНЕСКО в Люксембурзі. Отже, можна сміливо стверджувати, що фестиваль «Кінокімерія» є для аматорів доступним «вікном у Європу», варто лише зробити хороший фільм. Шанс для небайдужої молоді є!
У 2009 році на асамблеї UNICA в Гданську (Польща) наш фестиваль було прийнято до цієї поважної міжнародної організації. Відтоді «Кінокімерія» є офіційним представником UNICA від України. Заслугою наших аматорів також є те, що у 2010 році їхні роботи на 72-му Міжнародному фестивалі UNIСA в м. Айнзідельн (Швейцарія) було відзначено бронзовою медаллю та кількома дипломами лауреатів. Тоді ж у Швейцарії ухвалили рішення про патронатство UNICA над кінофестивалем «Кінокімерія». Це гарантує володареві Гран-прі фестивалю «Кінокімерія» отримання Золотої медалі UNICA. Торік цю поважну нагороду вручала віце-президент комітету UNIСA, президент Середземноморської федерації кіноаматорів Джейн Гласс. Вона відзначила високий рівень організації фестивалю «Кінокімерія».
Переможці кінофестивалю отримують нагороди, грошові премії та цінні подарунки від спонсорів. Дирекцією фестивалю на чолі з Євгеном Максимовим було придумано, замовлено скульпторові та відлито спеціальний «кінематографічний Оскар» – статуетку «Кімерійської цариці». Тепер переможці нагороджуються і таким коштовним, ексклюзивним витвором мистецтва. До п’ятого фестивалю було виготовлено спеціальну номерну «золоту» медаль для нагородження кращих здобутків.
Три останні роки в межах фестивалю проводиться фотоконкурс «Кіно», який набуває популярності як серед аматорів фотографії, так і серед глядачів.
Фестиваль «Кінокімерія» запрошує до участі в роботі всіх аматорів України, бо немає нічого кращого від спілкування з однодумцями. Докладніше про умови роботи та конкурси фестивалю можна подивитьсь на сайті www.kinoamator.org.ua. Чекаємо вас восени 2011 року на Арабатській стрілці, біля самого синього в світі Чорного моря.
– Ви є генеральним директором народного кіносвята «Козаки йдуть». Розкажіть про це.
– Назва свята така сама як і у одного з фільмів кіностудії «Рось». Оргкомітетом було заплановано проведення такого перманентного фестивалю по всіх полкових містах України. Тобто глядачі славетних колись полкових міст, а нині маленьких сіл і містечок, мали змогу передивитьсь художні, документальні та мультиплікаційні фільми козацької тематики, створені за часів незалежності. Одним з умов кіносвята був показ цих фільмів на кіноплівці. Бо якось так сталося, що виросло покоління українців, які не бачили в своїх селах кінофільмів (через знищення мережі кінопрокату). Не СD, DVD чи відео, а саме кіно на плівці. Як я колись в дитинства побачив вперше кінопередвижку, яка показувала кіно на побіленій стіні конюшні. Бачив я потому за понад двадцять років багато фільмів, багато різних екранів, але найбільше запам’ятався той, перший, на стіні конюшні Ситковецького лісництва.
Отож і ми вирішили пройти кінохвилею по найвіддаленіших куточках нашої країни. Та не так сталось, як гадалось. Фестиваль вже існує десять років, а виконали ми свої задуми лише на половину. Почали зі «світанку України» – з Луганщини, і прокотились до Вінниччини. Та не вистачило, чогось не вистачило. Чи то криза завадила, чи то нерозуміння. Проте ми досі сподіваємось колись завершити цю справу. А в її необхідності та актуальності ми змогли переконатись, споглядаючи переповнені молоддю і зрілими людьми зали, вони приходили побачити в своєму замовклому сільському клубі кіно… та ще й яке!
– Що спонукало взятися за роботу, аби випустити окремою книжкою листи льотчика-штурмовика Оксентія Царюка?
– Якось на п’ятдесятирічному ювілеї рідної школи в смт. Ситківці Немирівського району Вінницької області до мене підійшла бібліотекар шкільної бібліотеки Антоніна Іванівна Гуцаленко. І розповіла неймовірно цікаву річ. Виявляється в нашому селищі жила дружина льотчика-штурмовика Оксентія Царюка. Він загинув на війні. Але листи, які він писав з фронту коханій дружині і маленькому синочку, збереглися. На жаль, вже не нема на світі дружини героя – Марії Кіндратівни. А син його – Борис Царюк – ґречно надав нам всі 60 листів для роботи. Антоніна Іванівна організувала десятикласників до комп’ютерного набору, ми хотіли до цієї роботи залучити якомога більше молоді. Антоніна Іванівна написала передмову. Я переклав листи українською, упорядкував, пронумерував за датами, щоб було легше шукати і, завдяки спонсорській допомозі мого товариша дитинства Ростислава Волошонюка та його дружини Катерини, було видано книгу О. Царюк «Листи з війни» (К, видавництво Вадима Карпенка, 2008). На презентації книги в Ситковецькій школі прозвучали такі слова: «Навіть один лист з війни є унікальним свідком тих часів, а шістдесят (!) є неймовірно коштовним джерелом історичної пам’яті».
За цю роботу, за фільм «Босонога війна» та цикл моїх оповідань про війну («Яблуня», «Курним шляхом вічності», «Урок сумління», «Спільники» та ін.) в 2010 році мене було нагороджено пам’ятною медаллю «Перемога – 65 років».
– Кілька слів про Благодійний фонд імені Василя Єрошенко «Есперо», директором якого ви є.
– Він працює в Києві з 2007 року. Наш фонд опікується поверненням на Батьківщину творчої спадщини всесвітньо відомого есперантиста, письменника, педагога Василя Яковича Єрошенка. Через сорок років після виходу в Україні книжки його творів «Квітка справедливості», упорядкованої відомою есперантисткою, письменником, дослідницею Н. Андріановою-Гордієнко нашим фондом було видано книжки В. Єрошенка «Казки та легенди» українською мовою та на есперанто. Підготовлено кілька публікацій, видано конверт та поштові марки, присвячені Василеві Єрошенку, випущено на Національному монетному дворі України монетний знак «Василь Єрошенко». На замовлення фонду було створено два бюсти нашого славетного земляка, який став класиком японської дитячої літератури і увійшов до японської бібліотеки. Автори – С. Куций, скульптор з Києва та C. Федотов, скульптор з Ялти. Наразі перебуває у видавництві найбільша дослідницька робота нашого фонду «Повний реєстр творів В.Я. Єрошенка та творів про нього» . Такого обсягу довідника, де зібране все на сьогодні відоме про Єрошенка ще не було.
– Розкажіть про «Реєстр пам’ятників Тарасові Шевченку за кордоном». Як він просувається до людей?
– Матеріал для «Повного реєстру пам’ятників Тарасові Шевченку» я почав збирати з 2005 року. Навіть маю листа від Шевченківського комітету з підписом тодішнього Голови Комітет, академіка НАН України Івана Дзюби, де, зокрема, зазначено: «Комітетом з Національної премії України імені Тараса Шевченка проводиться пошукова робота з метою виявлення та обліку пам’ятників генію українського народу Т.Г. Шевченку. Просимо сприяти в пошуках Таранюку Владиславу Володимировичу, який за нашим доручення займається збиранням інформації щодо пам’ятників Т.Г. Шевченку, зокрема, встановлених за межами України». Дивно, проте остання книжка про пам’ятники Шевченкові, яку вдалося розшукати в найбільших наукових бібліотеках України, видана у 1964: А. Німенко, «Памятники Тарасові Шевченку» (Київ, Мистецтво, 1964).
Неймовірно, та це факт – пам’ятників Шевченку, зокрема за кордонами нашої країни, встановлено більше, ніж будь якому іншому поетові світу! Проте, де, коли і як – відповісти відразу вряд чи хто зможе. Немає такого обліку. Майже щороку в тій чи іншій країні відкриваються нові пам’ятники. Та про це мало хто й знає. Замітки в газетах губляться з часом, а книжки, довідника, реєстру – немає. Власне не було раніше. Тепер є. В рукописі. В рукописі, практично готовому до другу.
За нашими даними пам’ятники Т. Шевченку встановлені в 55 країнах світу! І як було б добре видати таку книжку в березні 2011 року... Проте мені не вдалося достукатися до небайдужих і переконати в доцільності такого видання. А шкода. Бо наступним кроком могла бути Народна толока. Толока, яка могла б виявити та облікувати пам’ятники Шевченкові, встановлені в нашій країні. Ні Міністерство культури та мистецтв, ні фонд Культури, ні Товариство пам’яток України не має точного переліку. Є якісь дані. І в кожного різні, приблизні. А можна все вирішити просто. Звернутись до наших громадян з проханням сфотографувати пам’ятник в їх рідному селі і надіслати до Оргкомітету, чи до райвідділу культури, а ті в область, а ті – в Київ. І все. Думаю, мало хто відмовиться від такої благородної роботи. Варто тільки почати. На що ми і сподіваємось. Вірю – рано чи пізно так має статись. Краще, зважаючи на навколишню облуду та байдужість, хай це буде раніше, аніж навпаки.
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
