Українські громадські організації давно залишені напризволяще. Політикам вони потрібні лише як постачальники волонтерів на виборах і масовки для політичних акцій. Владі вони тим паче не потрібні як соціальні партнери і розумні критики. Громадяни переважно не підозрюють про їх існування, зберігаючи совкове сприйняття громадської організації як чогось типу ОСВОДу чи горбачовського Товариства тверезості.  ›››

Як я вже неодноразово зазначав, життя в Києві для культурної людини ліпше скидається на бойові дії. Чергувати день і ніч попід адміністративними будівлями треба не прихильникам політичних персоналій, а саме соціальним активістам, що борються за збереження історичного спадку і просто гуманність простору свого життя. Забути про роботу до дозвілля, переїхати в намети на тротуарах і майданах.  ›››

Аналізуючи розвиток так званої вільної ринкової економіки від перших кооперативів до бізнесу олігархів, можна лиш подивуватися, як це могло статись з Україною. Адже з самого початку на базі «соцвласності» завдяки приватній ініціативі українців був започаткований кооперативний рух і самокредитування малого бізнесу з допомогою кредитних спілок. Саме цей шлях давав максимум свободи і можливостей для приватної ініціативи.  ›››

Наш гість – Надзвичайний та Повноважний Посол Грузії в Україні Григол Катамадзе. Його, напевно, українці можуть вважати “своєю людиною”, адже Григол Шалвович ґрунтовно зріднився з Україною. По-перше, він вихованець Київського державного університету ім. Т.Шевченка – у 1985 році закінчив факультет міжнародного права і міжнародних відносин. По-друге, він є Послом в Україні втретє (1995-1998, 2000-2007 рр. і від 2009 року).  ›››

Досвід української незалежності засвідчив нам дві діаметрально протилежних речі. З одного боку – надію на вільне й заможне життя, а тому й віру в таку державу, яка буде з повагою ставитися до своїх громадян. З іншого – абсолютно протилежний цьому досвід реальності. Чому? Якими були і якими маємо стати?  ›››

Метро – не просто засіб пересування. Це – справжній культ. Важко однозначно сказати, чому він так приваблює нас. Але дуже вірогідно, що справа у перехресті. Людей завжди притягує до себе якийсь пограничний стан, відсутність спокою. Шлях, майдан, клуб – місця підвищеної соціальності. Тут відбувається обмін інформацією, «себе показують і на людей дивляться». А коли простір «перехрестя» ще й такий екстравагантний, як справжнісіньке багатокілометрове підземелля, то цінність його підвищується в рази.  ›››

...Сумно бачити, як радо кинулися українці шукати нову легку причину усіх своїх сьогоднішніх невдач – тепер у якомусь дурнуватому міфілогізмі. Зовсім не в такому, яким він мав би бути, якщо б дійсно відповідав їхнім предковічним уявленням - сповідував би свободу і гідність людини, віру в Природу і в Силу Бога, визнавав би жіноче і чоловіче начало як на небі, так і на землі. Бог і Софія на небі, сильний і розумний чоловік та ніжна й мудра дружина на землі...  ›››

Є люди, які після кожної якоїсь угоди з Росією бігають туди-сюди, надоїдають запитаннями і, не дослухавши, повторюють мантру: «Всьо пропало!!!». Так було, зокрема, після відомих Харківських угод. Мене ж найбільше засмутила в тій ситуації не угода, а поведінка нашої парламентської опозиції, яка до блокування туалетів і щитової підготувалась набагато краще. Було очевидно, що російський флот із Севастополя не піде і несподіванкою був лише спосіб формального визнання Україною неспроможності змусити його покинути насиджене місце. Надто багато ознак свідчило про те, що попросити флот можна, але реально немає сили його звідти «викурити».  ›››

Про позитивний владний тандем, як про узгоджену дію представницької і виконавчої влади, в Україні говорять давно, але політики діють навпаки. Дуже зручним видається нав’язаний зовні ідіотський принцип розподілу влади на «гілки». Своєрідна програма –технологія проти ідеї сильної держави. Ділять владу на атоми і потім «героїчно» переборюють власноруч створену проблему шляхом «перерозподілу» чи навіть «делегування» повноважень між цими уявними «гілляками» владного дерева.  ›››

Українці люблять жаліти себе. Це почуття до кісточок в’їлося в історичну ментальність, віддає в груди сумними народними піснями і закінчується приватними сповідями-жалями один перед одним. Після всіх вилитих жалів українці зазвичай зітхають скрушно і промовляють сакраментальне: «Аби не гірше!» Після цього стає не краще, зате загальний тягар жалів стає трохи легшим і українець поволі звикає до нього, як коняка до ярма.  ›››